РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ БАЛТІЇ У ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ВИВЕДЕННЯ

Анотація

У статті розглядається питання пошуку компромісів з російською стороною щодо виведення або переформатування її військ з території суверенних держав Балтії та України внаслідок проголошення ними незалежності. Якщо країни Балтії змогли протягом двох–трьох (з 1991 по 1994 рр.) років відновленої незалежності знайти такі непрості компроміси і переконати російську сторону покинути залишеними у Литві, Латвії та Естонії ще радянські війська з їхніх суверенних територій, то в Україні цей процес набув дещо іншої форми. Українське керівництво вирішило сформувати на базі колишніх радянських військ на своїй території власну армію, а не наполягати на виведенні їх до росії та до інших пострадянських республік. Тому керівництво України у перший день проголошення незалежності ухвалило рішення про те, що всі війська на її території підпорядковуються парламенту – Верховній Раді. Проте складання присяги на вірність народу України у часі дещо затрималось і активно розпочалося після всенародного референдуму та виборів першого президента держави. Якщо проблем зі складанням такої присяги у сухопутних та повітряних військах не було, то вони з’явилися на Чорноморському флоті у зв’язку з позицією його вищого командування. Останнє ж відмовилось складати присягу на вірність Україні і присягнуло росії, передавши їй управління усім флотом. Оскільки ситуація щодо подальшого флоту на українській землі перейшла на міждержавний рівень протистояння, то обидві сторони намагались спочатку політичним тиском одна на одну вирішити на свою користь це питання, потім перейшли на шлях пошуків компромісу з цієї проблеми. Протягом п’яти років зусиль у межах двосторонніх (міжпрезидентських) та багатосторонніх зустрічей проводили перемовини щодо вирішення питання поділу Чорноморського флоту в українському Криму. Врешті, компроміс був знайдений і остаточно укладений в угоді між обома державами у травні 1997 року. Згідно з цією угодою лише п’ята частина всіх суден цього флоту у незадовільному стані фактично передавалась Україні, а решта була закріплена за російською стороною у юридично спільному базуванні в місті Севастополі. Останній разом з усіма базами передавався Україною в оренду російській стороні строком на 20 років з автоматичним продовженням у разі, доки одна зі сторін не розірве такий договір. Тобто результати дипломатичних зусиль української сторони у перші роки незалежності щодо збереження за собою Чорноморського флоту у своєму Криму були невтішними. Російська ж сторона отримала абсолютну більшість якісного Чорноморського флоту Радянського Союзу з необхідною для цього кількістю матросів та офіцерів, котрий базувався в українському Криму, який вона у майбутньому анексує.