ПРОБЛЕМА ЗАЙНЯТОСТІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНІ АДАПТАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ВИХІДЦІВ НА ТЕРЕНАХ МІЖВОЄННОЇ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. ВИРОБНИЧА (ТРУДОВА) ПОВСЯКДЕННІСТЬ: МІЖ ЗВИЧНИМ І ВИМУШЕНИМ (1918–1939)

Анотація

Українська політична еміграція міжвоєнної доби була зумовлена як Першою світовою війною, так і поразкою Української революції. За межами своєї державної території опинилися уряди УНР і ЗУНР, які різними методами продовжували боротьбу за повернення в Україну. Окрім того, в еміграцію потрапила значна кількість військових, мобілізованих до армій Денікіна і Врангеля, та тих, хто внаслідок Першої світової війни потрапив у полон. Емігрантами ставали і цивільні біженці, які втікали від воєнного лихоліття та більшовицького терору. Такими ж були й трудові емігранти з Галичини. Точної цифри великого «витікання» людей з України до ЧСР не встановлено. Приблизна кількість українських вихідців у цій країні коливається в межах 20 тис осіб. Процес еміграції кардинально змінив соціальний статус українського вихідця, бо колишні його соціальні ролі і чітке місце у соціальній ієрархії групи не бралися до уваги «новим» чехословацьким життям та «новим» чехословацьким суспільством, до того ж ущент нівелювалися попередні соціальні контакти та відносини. Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов соціального середовища; вибудовування ним адекватного відношення із соціальними об’єктами; його інтегрування у соціальні групи, що передбачає прийняття ним норм і цінностей нового соціального середовища. Для соціальної адаптації вагомим є узгодженість оцінок і домагань індивіда із цінностями та цілями оточуючого його соціуму. Соціальна адаптація має такі (умовні) рівні: макрорівень (у межах загального соціуму); мезорівень (трудова або виробнича соціальна адаптація); мікрорівень (внутрішня соціальна адаптація). Для українських політичних вихідців у міжвоєнній ЧСР адаптаційні питання виявилися болючими через те, що всі вони (професура, кадрові офіцери, держслужбовці, політики, а ще й «новопідготовлене» виключно для України студентство – колишні вояки армії УНР та самопроголошені отамани) були спільнотою здебільшого із середньою або вищою освітою. А отже, психологічно були більш уразливими індивідами, яким важче було адаптуватися та утримувати свій попередній або щойно набутий професійний (соціальний) статус порівняно з емігрантами, котрі не мали будь-якої освіти. У нових соціально-економічних і культурних умовах українські політичні вихідці змушені були займатися справами, які давали їм змогу суто фізично виживати. Старе еміграційне покоління взяло на озброєння для боротьби з безробіттям: літературні гонорари, аудієнції у вищих чиновників, заклад дорогих речей у ломбард, кредити у крамницях і тільки на останок фізичну некваліфіковану працю. Проміжними варіантами були ще винахідництво, епатаж (суперечки, закладництво) та ворожіння. Молоде ж покоління емігрантів-таборян натомість узялося за навчання (теоретичне та практичне) новим професіям, вивчення іноземних мов і, врешті, за ту саму фізичну некваліфіковану працю.