Літопис Волині

АГРАРИЗАЦІЯ ВОЛИНСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА В ХІХ СТОЛІТТІ: СОЦІАЛЬНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ

Оксана Карліна — 2026-05-01

У статті розглянуто тривалий процес «оселянення» євреїв, започаткований 1804 р., коли в соціальну стратифікацію було введено «клас» євреїв-хліборобів. У 1835 р. в західних губерніях євреї отримали право селитися на договірній основі на державних і приватних землях або набувати земельні ділянки шляхом купівлі у приватну власність. Показано виникнення в той час перших єврейських землеробських колоній у Волинській губернії., Наголошено, що розширення на законодавчому рівні переліку пільг для євреїв-хліборобів у 1844 р. стало поштовхом до появи нових колоній. Опрацювання архівного матеріалу дало підстави стверджувати, що у Волинській губернії на 1859 р. налічувалося 38 єврейських землеробських колоній на державних і приватних землях, в яких жило близько 4,6 тис. осіб. І їхньому користуванні було 9 104 десятини землі на правах оренди або власності. Стан господарства євреїв характеризувався як незадовільний. Переселялись економічно бідні єврейські сім’ї, через що не вистачало коштів на придбання знарядь праці, будівництво хат і допоміжних споруд. Прагнення стати хліборобами пояснювалось можливістю легально жити на селі, таємно займатись ремеслом і торгівлею, при цьому відтерміновувалась сплата податків, державної позики та отримувалося тимчасове звільнення від рекрутської повинності. Чисельність євреїв-хліборобів Волинської губернії залишалась «краплиною в морі» порівняно з чисельністю їхніх одновірців, які залишались у стані міщан або купців. Доказано, що відсутність належної фінансової допомоги, незацікавленість держави у збільшенні чисельності вільного селянства, недоліки управлінської системи, нестабільність правового становища були причинами, які не давали можливість недавньому дрібному крамарю або реміснику розвивати господарство. Ідея «оселянення» євреїв виявилась безплідною

ОСВІТНІ ПРАКТИКИ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ВОЛИНІ В УМОВАХ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

Юрій Крамар — 2026-05-01

У статті порушено проблему становлення українського освітнього простору на Волині в умовах Першої світової війни. Показано, що українське шкільництво на західноволинських землях в роки воєнного лихоліття зазнало складних і суперечливих трансформацій. Воєнні дії, часта зміна адміністративних режимів, евакуації населення, руйнування інфраструктури та загострення національного питання істотно вплинули на всі сфери суспільного життя, зокрема й на систему освіти. Зазначено, що до 1914 р. на Волині не існувало жодної національної школи, хоча українці у Волинській губернії складали майже 70 % населення. З ініціативою заснування шкіл з українською мовою викладання на окупованих австрійцями теренах Володимир-Волинського, Ковельського і Луцького повітів виступили насамперед українські громадсько-політичні організації, що діяли в Галичині. Ініціативу заснування українських шкіл брали на себе також і Українські січові стрільці (УСС), що були прикріплені до австрійських окружних команд. Їх діяльність була спрямована на утвердження та розвиток національної школи, поширення навчання українською мовою Зазначено, що процес розбудови україномовних шкіл на Волині натрапляв на значні труднощі, пов’язані з цивілізаційною відсталістю краю, руйнуваннями, спричиненими Першою світовою війною, фінансовими труднощами, гострою нестачею учительських кадрів. Втім, до серпня 1916 р. на Волині відкрито 29 українських шкіл, у яких навчалося 1 885 дітей. Навчальний процес в народних українських школах забезпечував 31 учитель, серед яких були як січові стрільці, так і педагоги, що направлялися на Волинь з Галичини. Зі Львова до волинського краю надходила навчальна література, підручники, методичні матеріали. Із закликом до галицького громадянства про пожертви на волинські школи неодноразово зверталося Бюро культурної допомоги, очолюване І. Крип’якевичем. Освітня діяльність січових стрільців на Волині тривала недовго. Вже в квітні 1917 р. австро-угорська військова адміністрація відкликала частину стрільців, а згодом ліквідувала й комісаріати. Більшість стрілецьких шкіл було закрито, окремі з них перейшли під опіку Бюро культурної допомоги. Незважаючи на це, культурно- освітня діяльність січового стрілецтва, інших українських громадських і освітніх організацій сприяла поступовому формуванню українського освітнього простору на Волині. Вперше за кілька століть місцеві українці отримали можливість здобувати освіту рідною мовою. Україномовне шкільництво, шо постало на Волині в умовах Першої світової війни відіграло важливу роль у піднесенні національної свідомості місцевого українського населення, сприяло формуванню національної ідентичності волинських українців. Досвід функціонування української школи в умовах війни заклав підґрунтя для подальших освітніх трансформацій у період революційних подій 1917–1921 рр. та міжвоєнної доби

КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ ЯК РЕГІОН КОНЦЕНТРАЦІЇ ВПО: ДЕМОГРАФІЧНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ МІСЦЕВИХ ГРОМАД (НА ПРИКЛАДІ БУЧАНСЬКОГО РАЙОНУ)

Світлана Атаманська — 2026-05-01

Стаття присвячена аналізу демографічних наслідків концентрації внутрішньо переміщених осіб (ВПО) у Київській області, зокрема в Бучанському районі. Дослідження розглядає масштаби внутрішнього переміщення населення внаслідок повномасштабного російського вторгнення, особливості розселення ВПО у приміських територіях столичного регіону та вплив міграційних процесів на демографічну структуру місцевих громад. Особлива увага приділяється Бучанському району як типовому прикладу приміської території з високою концентрацією переміщених осіб. Аналізуються зміни у віковій структурі населення, навантаження на соціальну інфраструктуру, ринок праці та житла. Результати дослідження демонструють, що приплив ВПО спричинив значні демографічні зрушення, які матимуть довгострокові наслідки для розвитку місцевих громад. Проаналізовано благодійну ініціативу американського бізнесмена та мецената Делла Лоя Хансена щодо забезпечення безкоштовним житлом внутрішньо переміщених осіб з Донецької та Луганської областей на території Київської області. Описуються конкретні проєкти: «Містечко Хансена» в селі Тарасівка для переселенців зі Сходу України, житловий комплекс у селі Софіївська Борщагівка та «Чудо містечко» в селі Колонщина як спеціалізований комплекс індивідуальних будинків для літніх переселенців.. Також у статті висвітлюється інвестиційний проект Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) у партнерстві з американським підприємцем Деллом Лойом Хансеном, спрямований на розвиток доступного житла в Україні в рамках програми Ladder to Prosperity («Сходи до процвітання»). Наводяться конкретні об'єкти програми в Софіївській Борщагівці, Тарасівці, Колонщині, Пуховці та Глевахах. Матеріал висвітлює приклад міжнародної благодійної допомоги у вирішенні житлової проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні.

ПОСТАТЬ В’ЯЧЕСЛАВА БУДЗИНОВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКІЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХХ СТ.

Тарас Дністрянський — 2026-05-01

статті комплексно досліджено значення постаті В’ячеслава Будзиновського в контексті розвитку української суспільно-політичної думки кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. На основі широкого кола історіографічних джерел, а також ґрунтовного аналізу біографічних фактів простежено еволюцію його політичних, економічних і національних поглядів, з’ясовано чинники, що вплинули на формування його світогляду, та визначено місце діяча в українському національному русі Галичини. Особливу увагу приділено періоду становлення Будзиновського в середовищі студентства, його участі у радикальному русі, ролі в утворенні Русько- української радикальної партії, а також подальшій діяльності в Українській національно-демократичній партії як одного з активних представників політичного життя регіону. У роботі проаналізовано журналістську, публіцистичну та літературну діяльність Будзиновського, розкрито її вплив на формування громадської думки та політичної культури українського суспільства. Значну увагу приділено його внеску в розвиток економічної думки, зокрема щодо проблем аграрних відносин, модернізації господарства та соціально-економічного становища Галичини в умовах Австро-Угорської монархії. Висвітлено парламентську діяльність політика, його участь у формуванні українських політичних інституцій у період Першої світової війни, а також проаналізовано трансформацію його політичної позиції в міжвоєнний період. Обґрунтовано тезу про В’ячеслава Будзиновського як одного з ключових представників генерації «молодих радикалів», діяльність яких сприяла переходу українського національного руху від переважно культурницької орієнтації до чітко сформульованої політичної програми національного самостійництва. Показано значення його інтелектуальної спадщини для подальшого розвитку української політичної думки, а також окреслено перспективні напрями наукових досліджень, пов’язаних із вивченням його політичної, економічної та публіцистичної діяльності

БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ ’ЯТЬ В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ БУКОВИНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ .

Олександр Добржанський — 2026-05-01

У статті проаналізовано формування історичної пам’яті українців Буковини в контексті становлення національної ідентичності в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Відзначено, що початковий рівень історичної пам’яті українців краю був на низькому рівні. Переважали середньовічні уявлення щодо етнічної приналежності, про якісь наукові знання з минулого годі було й говорити. Однак з середини ХІХ ст. в краї зароджується і стрімко розвивається український національний рух. Однією з підвалин цього руху стало конструювання історичної пам’яті, яка мала забезпечувати формування національної ідентичності. На початковому етапі цього процесу велике значення мали суперечки з румунськими політиками і науковцями, які насаджували концепції, що українці не є автохтонним народом Буковини. Українські громадські діячі доклали чимало зусиль, щоб показати хибність таких тверджень. Інші помилкові погляди на історичне минуле пропагували москвофіли, які зображували русинів Буковини як частину єдиного російського народу, а історію Буковини тісно ув’язували з історією Росії. Однак уже з середини 80-х років ХІХ ст. домінуючою силою в середовищі українців Буковини стають народовці, які послідовно доводили хибність теорій москвофілів, наголошували, що українці – це окремий народ, який має свою історію. Народовці велику увагу приділяли формуванню історичної пам’яті в місцевого населення. Наголошено, що чимале значення в цьому відігравало збирання і популяризація українського фольклору та усної народної творчості, зародження і розвиток нової української літератури. Робота по поширенню історичних знань проводилася в кількох площинах. Зокрема, популяризувалися наукові праці з історії України відомих українських істориків В. Антоновича, М. Грушевського та ін. Для менш підготовленого загалу, публікувалися невеликі за обсягом книжки, в яких в доступній для простих людей формі наводилися знання з історії України. Чималу роль в поширенні історичних знань відігравали культурно-освітні, наукові, мистецькі товариства. Активна робота досить швидко дала позитивні результати. Перед Першою світовою війною рівень національної свідомості українців Буковини значно зріс. Проявлялося це в переході на самоназву українець замість русин, в посиленні зв’язків з українцями Наддніпрянщини та Галичини, широким відзначенням національних свят як, наприклад, роковини народження Т. Шевченка, інших визначних діячів України.

КОНСТРУЮВАННЯ ОБРАЗУ УКРАЇНЦІВ ЯК «ВНУТРІШНЬОГО» ВОРОГА В ПЕРІОД ПОСИЛЕННЯ СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ КІНЦЯ 1920 – ПОЧАТКУ 1930-Х РОКІВ КРІЗЬ ПРИЗМУ САТИРИЧНО- ГУМОРИСТИЧНОГО ЧАСОПИСУ «ЧЕРВОНИЙ ПЕРЕЦЬ»

Наталка Жмуд — 2026-05-01

У статті зроблено спробу простежити механізми конструювання образу українців як «внутрішнього» ворога в період посилення сталінського тоталітарного режиму кінця 1920 – початку 1930-х років крізь призму гумористично-сатиричного часопису «Червоний Перець». Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні загальнонаукових та історичних методів: узагальнення, проблемно-хронологічного, історико-системного, порівняльно-історичного. Значна увага приділена методу контент-аналізу для відстеження ідеологічних конструктів у наративно-візуальних текстах. Наукова новизна полягає в тому, що вперше зроблено спро- бу проаналізувати особливості конструювання образу українців як «внутрішнього» ворога в період посилення сталінського тоталітарного режиму на основі введених в обіг матеріалів сатиричного видання «Червоний Перець» (1927–1934 рр.). Отже, дослідження ролі засобів масової інформації як ефективного пропагандистського інструменту у формуванні нової радянської ідентичності дозволяють глибше осмислювати специфіку становлення тоталітарної біполярної парадигми «свій-чужий». Серед популярних ЗМІ, що конструювали образи «внутрішніх» і «зовнішніх» ворогів, варто увиразнити журнал «Червоний Перець», контент якого завдяки доступній і зрозумілій мові ефектив- но нав’язував ідеологічні когнітивно-поведінкові установки. В кінці 1920 – початку 1930-х років в період згортан- ня політики НЕПу та українізації, посилення антирелігійного тиску, впровадження насильницької колективізації одними із перших непримиренних «внутрішніх» ворогів для сталінської тоталітарної системи стали саме українці, які чинили наймасовіший опір серед усіх радянських республік. Тому для більшовиків українське у різних вимірах (етнічному, національному, мовному, соціально-економічному, релігійному тощо) перетворилося на «вороже» та почало жорстоко переслідуватися. Результатом таких дій влади стала руйнація селянського подвірного госпо- дарства, що фактично мало риси приватного, та «розкуркулення», знищення традиційної народної обрядовості та національної церкви, Голодомор-геноцид 1932–1933-х рр. та масові репресії. Це призвело до серйозних демографічних, соціально-економічних та психологічних змін, що мають наслідки і в житті теперішніх поколінь.

РОЛЬ ПЕДАГОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ ОЛЕКСАНДРА ТИСОВСЬКОГО У ФОРМУВАННІ МОЛОДІЖНОГО РУХУ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Андрій Загорський — 2026-05-01

Стаття присвячена аналізу ролі педагогічної спадщини Олександра Тисовського у формуванні молодіжного руху та національної свідомості української молоді першої половини ХХ століття. У центрі дослідження перебувають педагогічні ідеї та виховні принципи засновника українського скаутського руху «Пласт», які стали важливим чинником національно-патріотичного виховання молодого покоління. Розглянуто світоглядні засади педагогічної концепції О. Тисовського, зокрема поєднання морального, фізичного, інтелектуального та громадянського виховання, орієнтованого на формування активної, відповідальної та національно свідомої особистості. У статті проаналізовано основні напрями діяльності О. Тисовського як педагога, організатора та ідеолога молодіжного руху, а також його внесок у розробку методів виховання, що ґрунтувалися на принципах самовиховання, дисципліни, служіння суспільству й любові до Батьківщини. Особливу увагу приділено ролі «Пласту» як інституції громадянського суспільства, що сприяла консолідації української молоді та збереженню національної ідентичності в умовах бездержавності й політичних утисків. На основі історико-педагогічного аналізу доведено, що педагогічна спадщина О. Тисовського мала системний характер і виходила за межі суто освітньої діяльності, впливаючи на формування національної еліти та розвиток молодіжного руху як соціокультурного феномену. Наголошено на актуальності ідей О. Тисовського для сучасної української освіти й виховної практики, зокрема в контексті національно-патріотичного виховання, громадянської активності молоді та утвердження цінностей державності. Матеріали статті можуть бути використані у наукових дослідженнях з історії педагогіки, теорії виховання, а також у практиці сучасної освітньої та молодіжної політики

ГАЛИЦЬКО-НАДДНІПРЯНСЬКІ ВІДМІННОСТІ В ЕМІГРАЦІЙНОМУ ЛІТЕРАТУРНО‑ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ

Ольга Зубко — 2026-05-01

Метою статті є розгляд галицько-наддніпрянських відмінностей – регіональних ідентичностей, початки яких сягають доби Української революції, з подальшим осмисленням їх в еміграційній літературі та джерелах особового походження. Методологія дослідження базується на загальноісторичних принципах визначеності, конкретності, пізнаваності, причинності із залученням вузькоісторичних методів, таких як вчитування у текст (дослідницькі роздуми про те, за яких обставин та умов подана в тексті та або інша інформація); дослідницька транслітерація думок та слів авторів текстів (дослідницькі небайдужість, емпатія та співпереживання); співставлення або виділення дослідником уривків текстів, дотичних до теми, які структуруються за «фактами», «контекстами», «суб’єктивною значущістю» для аналізу отриманого формалізованого матеріалу з погляду повторюваності інформації. Наукова новизна полягає в актуалізації публікацій Юрія Липи, Фотія Мелешка, Івана Кедрина‑Рудницького, які обґрунтовують регіональну ідентифікацію УНР (наддніпрянців) і ЗУНР (галичан) як культурно‑історичні та соціально‑економічні чинники. Висновки. Галицько-наддніпрянські відмінності, корені яких сягають доби Української революції, було проілюстровано міркуваннями Юрія Липи, Фотія Мелешка, Івана Кедрина‑Рудницького, як учасників Національно‑визвольних змагань 1917–1921 рр., та сучасного дослідника галицької ідентичності Василя Расевича. У контексті конструювання минулого під конкретний кон’юнктурний проєкт у галицько‑наддніпрянських відмінностях переважаючим виявився чинник історичної розірваності «єдиного тіла» української нації. Саме він яскраво зафіксував культурні, мовні, конфесійні, психологічні відмінності, які ускладнювали формування національної ідентичності в спільному темпі та з однаковою потужністю, і які «побутують», на жаль, і посьогодні. У контексті вибіркового підходу при конструюванні минулого в галицько‑наддніпрянських протиріччях переважає національна (етнографічна) ідентичність. А розгляд цих відмінностей через історичні стереотипи та кліше «визначив» ставлення громадськості до територіального устрою України, як безпосередньо в добу Української революції, так і в наш час в реаліях російсько‑української війни

ДО ІСТОРІЇ І ГЕНЕАЛОГІЇ РУСЬКОЇ ШЛЯХТИ КОЛОМИЙСЬКОГО ПОВІТУ: СВІДКИ ОДНІЄЇ УГОДИ 1419 Р. ТА ЇХ РОДИННІ ЗВ’ЯЗКИ

Володимир Кіцелюк — 2026-05-01

У статті проаналізовано свідчення з ранніх джерел XV ст. щодо складу, походження та подальшої долі деяких родів руської шляхти Коломийського повіту Галицької землі. Відправною точкою дослідження є акт від 1419 р. про надання села Березів трьом братам, збережений у пізнішій обляті однієї з книг галицького гродського суду. Незважаючи на те, що цей документ дійшов до нашого часу у вигляді копії, його автентичність не викликає сумнівів, а зміст зберігає важливу інформацію з історії місцевої шляхти початку XV ст. В публікації приділено увагу переліку шляхтичів, які виступили свідками цієї угоди, їхній локалізації, соціальному статусу, походженню та можливій ідентифікації в інших джерелах XV ст., зокрема у списках васальної присяги польському королеві Владиславові II Ягайлові 1427 р., інших збережених грамотах того часу, а також у матеріалах галицького земського суду. На підставі порівняльного аналізу актового матеріалу здійснено спробу реконструкції родинних зв’язків і майнової історії низки шляхетських родів руського походження, зокрема власників Делятина і Турки, Коршева і Лісок, Дебеславців, Хлібичина, Княждвору, а також окремих менш відомих осіб, згаданих лише побіжно. Окремо розглянуто проблеми ідентифікації шляхтичів унаслідок спотворень особових імен і топонімів у пізніших копіях документа, а також питання інформативної цінності такого типу джерел для просопографічних і генеалогічних студій. Стаття показує, що значна частина руської шляхти Коломийського повіту, зафіксованої в першій третині XV ст., упродовж наступних десятиліть або втратила свої маєтності, або ж її чоловічі лінії вигасли, що призвело до зникнення цих родів із писемних джеред пізнішого часу. Запропонована реконструкція доповнює уявлення про ранню історію та генеалогію місцевої шляхти й уточнює персональний склад руського нобілітету в Коломийському повіті на початку XV ст

ЗАВОД «ЛИВМАШ»: ВІД ВИПУСКУ АЕРАТОРА ДО СТВОРЕННЯ КОМПЛЕКСНИХ АВТОМАТИЗОВАНИХ ЛІНІЙ МАШИННОГО ВИРОБНИЦТВА (1954–2018)

Надія Кушлакова — 2026-05-01

У складний період післявоєнної розрухи і відбудови економіки (кінець1940-их – початок 1950-х) в Україні народжується нова галузь ливарного виробництва – ливарне машинобудування. Відбудовуються старі заводи (Новокраматорський, Харківський тракторний й ін.), вводяться в експлуатацію нові підприємства з випуску ливарного обладнання. Одним із таких заводів був і «Ливмаш» – Павлоградський завод ливарного машинобудування. Саме його історії створення і діяльності присвячена дана стаття. За допомогою обраного теоретико- методологічного інструментарію було здійснено історичну реконструкцію народження, становлення і розвитку заводу «Ливмаш» (Павлоград). Розглянуто соціально-економічні передумови народження заводу. Акцентовано увагу на деяких зразках ливарного устаткування: перший і найпростіший виріб – аератор, дробоструминний апарат, піскоструминний апарат, автоматизовані лінії з виготовлення стрижнів тощо. Здійснено періодизацію діяльності одного з перших підприємств України у галузі ливарного машинобудування. Проаналізовано й висвітлено технологічні особливості промислового виробництва ливарного обладнання на кожному з виділених періодів. Джерельну базу дослідження склали матеріали архівного відділу райдержадміністрації м. Павлограда (фінансова звітність за період 1978-2018 рр.), спогади колишніх працівників заводу, а також наративні джерела (місцеві газети «Світло Жовтня» і «Павлоградська правда»). В процесі наукового пошуку з’ясовано, що в сучасній історіографії відсутні роботи з історії Павлоградського заводу ливарного машинобудування, що актуалізує порушену наукову проблему. В процесі проведеного дослідження доведено, що Павлоградський завод ливарного машинобудування – один із перших (чи не перший) завод нової галузі ливарного виробництва на теренах України у 1950-х роках, став потужною базою з виробництва ливарного устаткування в СРСР у 1980-х рр, високоефективна продукція якого експонувалась на міжнародних виставках і відповідала світовим стандартам якості.

АТЕЇСТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ УРСР У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1940-Х – 1980-Х РР.

Ольга Лаврут — 2026-05-01

У статті охарактеризовано один із напрямків виховання школярів, який був притаманний в УРСР у другій половині 1940-х – 1980-х рр. Він був важливим для радянської влади, оскільки покликаний сформувати світогляд і відповідну поведінку «радянської людини», яка би відмовлялась від власних переконань і слідувала партійним настановам. З’ясовано, що атеїстичне виховання здійснювалося різними формами і методами. Воно відбувалося у межах школи та поза нею. Щодо першого, то акцент здійснювався у процесі вивчення різних предметів. Кожен мав свою мету і виховне спрямування. Тому, необхідно було використовувати його потенціал задля розвіювання релігійних догм і формування «правильного» світогляду дітей. На уроках природничого циклу проводили досліди і спостереження, гуманітарного – використовували силу слова та емоцій. Проаналізовано вплив позакласних і позашкільних заходів. Учні долучалися до гурткової діяльності, діяльності клубів, екскурсій. Проводилися лекції, бесіди, вечори запитань і відповідей, зустрічі із відомими особистостями: передовиками виробництва, науковцями, артистами, особами, які були віруючими, але згодом під впливом радянської дійсності і заходів, відмовилися від попередніх переконань і, які на власних прикладах мали продемонструвати переваги радянського пособу життя і світогляду. Доведено, що держава докладала чималих зусиль для досягнення власної мети. Майже усі школярі були долучені до атеїстичного виховання. Демонструючи принади суспільства для них організовувалися подорожі не лише у межах УРСР, а й інших республік СРСР, де дітей не лише ознайомлювали із історією, природними ресурсами того чи іншого міста або цікавого куточка, а й показували велич країни і необхідність слугувати їй. Частина дітей залишалися остаронь цих процесів, особливо із сімей віруючих. Їх поведінка була різною З одного боку, вони і їх батьки розуміли необхідність участі у подібних заходах і були пасивними, з іншого боку – змушені були демонструвати власну активність задля збереження не лише внутрішнього світу, а й перебування у сім’ї своїх батьків. Такі діти часто відмовлялися брати участь у гуртках, суботниках, що суперечило їхнім поглядам. Інструментом впливу на них стали їх батьки, яких могли звинуватити не лише у невиконанні власних обов’язків, а й у кримінальній діяльності. Це тягнуло за собою позбавлення волі. Державні органи влади постійно тиснули на учнів, учителів і батьків. Провідною фігурою при цьому залишався педагог.

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ У М. ДОБРОВЕЛИЧКІВКА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЩОДЕННОЇ ГАЗЕТИ «ГОЛОС ЮГА»)

Сергій Мілютін — 2026-05-01

У статті досліджено особливості повсякденного життя мешканців містечка Добровеличківка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії у роки Першої світової війни 1914–1918. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, науковості, верифікації, авторської об’єктивності, а також на використанні загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення. На основі публікацій щоденної газети «Голос Юга» проаналізовано участь місцевої громади у підтримці фронту, організації допомоги пораненим, біженцям і родинам мобілізованих, а також функціонування кооперативних товариств у воєнний час. Показано, що війна суттєво трансформувала соціальне й економічне життя містечка, спричинила зростання цін, дефіцит продуктів, поширення спекуляції та загострення соціальних протиріч. Встановлено, що у місті діяли такі благодійні організації, як Добровеличківський жіночий комітет та комітет допомоги біженцям. З’ясовано, що вагомий внесок у роботу благодійних організацій здійснили місцеві землевласники, жінки, вчителі й інтелігенція. Доведено, що відсутність залізничного сполучення негативно впливала на економічний потенціал Добровеличківської волості в умовах війни й прискорила поширення кризових явищ у повсякденному житті містечка. Особлива увага приділяється еволюції настроїв населення від патріотичного піднесення 1914 р. до зростання соціальної напруженості й дезорганізації в останні роки війни. Показано, що активність благодійних організацій поступово знижувалася під впливом економічної кризи та інфляції, а в центр уваги виходила боротьба за продовольство. Таким чином, дослідження дозволяє відтворити локальний вимір Першої світової війни, висвітлюючи взаємодію державних структур і місцевих ініціатив, а також дає змогу краще зрозуміти механізми адаптації провінційних спільнот до викликів в умовах глобального конфлікту.

РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ НА ПІВДНІ УКРАЇНСЬКОЇ РСР В РАДЯНСЬКОМУ ІСТОРІОПИСАННІ 1970-Х – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 1980-Х РР.

Дмитро Нефьодов — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний аналіз радянської історіографії 1970-х – першої половини 1980-х рр., присвяченої проблемі радянської течії руху Опору в Південній Україні в роки Другої світової війни. Показано, що зазначений період розвитку радянської історичної науки характеризувався посиленням ідеологічного контролю, догматизацією методологічних підходів та фактичним поверненням до неосталінських трактувань війни і ролі комуністичної партії в організації підпільно-партизанського руху. Водночас доведено, що попри загальну некритичність та заангажованість, історіографія цього часу відзначалася значним кількісним і фактографічним зростанням. Проаналізовано основні напрями досліджень, представлені в академічних узагальнюючих працях, колективних монографіях, регіональних «Нарисах» історії партійних організацій, серії «Історія міст і сіл Української РСР», а також у спеціалізованих монографічних дослідженнях провідних радянських істориків. Особливу увагу приділено характеристиці археографічної складової, зокрема ролі збірників документів і матеріалів, які сприяли введенню до наукового обігу значної кількості джерел з історії підпільно-партизанської боротьби на Півдні Української РСР. Визначено, що центральним лейтмотивом більшості праць залишалася теза про «керівну і спрямовуючу» роль компартії, що зумовило домінування історико-партійного напряму та однобічне висвітлення діяльності руху Опору. Водночас встановлено, що в низці досліджень здійснювалися спроби об’єктивнішого аналізу специфіки боротьби в південних областях, зокрема масового саботажу як провідної форми Опору в умовах степового регіону та розвинених промислових центрів. Зроблено висновок, що радянська історіографія 1970-х – першої половини 1980-х рр., попри значний емпіричний доробок, залишалася обмеженою ідеологічними рамками, що не дозволяло всебічно висвітлити проблемні та суперечливі аспекти організації й діяльності підпільно-партизанського руху в Південній Україні.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПОРУБІЖЖЯ ЯК ФРОНТИР ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ТА ІДЕНТИЧНОСТІ

Сергій Нінічук — 2026-05-01

У представленій статті досліджується українсько-польське порубіжжя, яке стало своєрідним фронтиром двох націй, культур та ідентичностей. Тисячолітня історія сусідства українців та поляків увібрала у себе усі грані спільного співжиття на порубіжних землях, перетворившись у динамічну перехідну зону на межі двох націй/суспільств/держав/культур, котра є не просто лінією на карті, а являє собою колоритний та специфічний регіон, що увібрав у себе культурну та національну багатогранність обох народів, тим самим, увиразнюючи національні особливості. Історично склалося так, що території де століттями зустрічалися та перепліталися культурні впливи націй, де поряд, або ж спільно, проживали різні народи, разом творячи історію регоіну, зокрема, і окремих держав загалом, отримали узагальнену назву пограниччя/порубіжжя. Саме порубіжні терени проживання націй найчастіше ставали предметом суперечок чи гострих кровопролитих конфліктів, переходячи у склад то однієї то іншої держави, які граничили між собою, стаючи своєрідним фронтиром із власною історичною пам’яттю, набором історичних міфів та суспільно-історичних стереотипів, із особливою (іноді, загостреною) ідентичністю. На прикладі особливостей формування та трансформації історичної пам’яті українців та поляків у статті аналізуються міжнаціональні відносини на порубіжжі. Доведено, що історична пам’ять мешканців порубіжжя є, по-перше, виразним маркером ідентичності, а по-друге, досить чутливим елементом міжнаціональних взаємин. Дослідження порубіжжя є, фактично, складовою регіоналістики – науки, котра нині є доволі популярною та активно розвивається. Водночас, представлена наукова розвідка є досить вузькою науковою проблемою локальної історії і покликана заповнити прогалини у вивчені історії пограничних українсько-польських територій

КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ ПОБУТОВОГО ХАРАКТЕРУ ЯК МЕТОД БОРОТЬБИ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ ПРОТИ ДИСИДЕНТКИ ГАННИ МИХАЙЛЕНКО В 1970-х РР .

Ганна Паска — 2026-05-01

У статті досліджено кримінальні справи побутового характеру, які виступали одним із засобів боротьби радянського режиму проти дисидентки Ганни Михайленко у 1970‑х рр. Джерельна база статті включає раніше засекречені документи відкритої проти правозахисниці кримінальної справи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) в Одеській області, а також збірку матеріалів «Діагноз КҐБ: шизофренія», у якій опубліковано інтерв’ю з нею та окремі документи з її справи. Автори ретельно аналізують передумови, перебіг і результати судових процесів проти Г. Михайленко в 1977 і 1979 рр. У роботі використано методи аналізу та синтезу, проблемно-хронологічний, ретроспективний, метод порівняння та зіставлення інформації з різних джерел для встановлення об’єктивної картини подій. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що окреслена проблема досі не стала предметом повноцінного вивчення у сучасній українській історіографії. Автори роблять висновок про те, що активна участь Г. Михайленко у правозахисному русі в Одесі не могла залишатися поза увагою Комітету державної безпеки (КДБ). Порушені проти неї кримінальні справи 1977 р. і 1979 р. були використані радянськими спецслужбами як інструмент цілеспрямованого морального тиску на дисидентку, її репутаційної компрометації та дискримінації в суспільстві. Обидва провадження ініціювалися в період активізації правозахисного руху, зумовленого створенням Української Гельсінської групи (УГГ). Слідство в цих справах мало формалізований характер. У перебіг розслідувань здійснювалося безпосереднє втручання органів КДБ, зокрема через тиск і залякування свідків. Переслідування Г. Михайленко у 1970-х рр. стало основою для розгортання нової репресивної кампанії проти неї, що призвела до фабрикації кримінальної справи 1980 р. за суто політичними статтями Кримінального кодексу (КК) УРСР і ув’язнення дисидентки в спеціальній психіатричній лікарні. Ключові

АКТОВІ КНИГИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ, ПРАВОВОЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХVІ–ХVІІІ СТОЛІТТЯ

Валентина Петрович — 2026-05-01

Актові книги – писемні пам’ятки, продукт канцелярського діловодства, які необхідно розглядати передусім у джерелознавчому аспекті як пам’ятки, що є носіями ретроспективної архівної інформації та мають фундаментальне значення для вивчення інституційної, правової, соціально-економічної історії України ХVІ–ХVІІІ століття. Їх поява зумовлена практикою середньовічного діловодства, що передбачала записування текстів більшості документів, виданих від імені правителя. Актові книги в різний час називалися по-різному – залежно від установи, в якій вони продукувалися, від мови, якою велися, та правового поля, в якому діяли. З кінця XV ст. було введено записування в актові книги документів за тематичним принципом. Варто зауважити, що генеза актових книг безпосередньо пов’язана з генезою судово-адміністратитивних установ. Дана тематика неодноразово привертала до себе увагу дослідників. У статті підкреслено вагомість дослідження даної проблематики, що стосується історії заснування та діяльності Київського архіву давніх актів. З’ясовано, що саме на основі актових книг було утворено Київський архів давніх актів. Доведено, що створення архіву сприяло збереженню багатьох історичних матеріалів і позитивно відбилося на розвитку історичних досліджень українських учених, а головне – на роботі Київської археографічної комісії. Джерельну базу наукової розвідки склали архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України в місті Києві, де найціннішу частину документального зібрання складають актові книги судово- адміністративних і станових установ Правобережної України – ґродських, земських, підкоморських, конфедератських судів, магістратів і ратуш. Показано, що в актових книгах зосереджені документи, у яких відображено соціально-економічний, політичний розвиток Правобережжя за період з початку ХVІ ст. до кінця ХVІІІ століття.

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПОРУБІЖЖЯ: ОСОБЛИВОСТІ ТА СПЕЦИФІКА (НА ПРИКЛАДІ ВІДБУДОВИ ТА РЕСТАВРАЦІЇ КУЛЬТОВИХ СПОРУД)

Людмила Стрільчук — 2026-05-01

Особливості національної історичної пам’яті визначаються цілою низкою специфічних складових, серед яких і релігійний світогляд. У цьому сенсі українсько-польське порубіжжя є надзвичайно колоритним регіоном, адже тут паралельно співіснують православ’я та католицизми, які поряд, із менш масовими релігіями, складають культурно-світоглядний ландшафт досліджуваного регоіну. Візуальною однакою українсько-польського порубіжжя, в досліджуваному сенсі, є тісне переплетення культової архітектури, відбудова та реставрація якої вивчається у представленій статті та ананалізується вплив культурно-релігійного ландшафту на формування і трансформації історичної пам’яті мешканців порубіжжя. Адже не секрет, що впродовж століть українці та поляки не лише спільно приживали на порубіжних землях, але й спільно створили багату культурну спадщину, що представлена, у тому числі, культовими спорудами, які, нажаль, у радянський період здебільшого зазнали руйнації та перебудов. За понад три десятки років незалежності РП та України культові споруди порубіжжя було відбудовано та реставровано. Історична пам’ять кожної нації – це багатогранний комплекс складових, що включає у себе сукупність уявлень, знань та образів минулого, які зберігаються в колективній свідомості суспільства та передаються із покоління в покоління. У представленій статті акцентується на релігійній складові історичної пам’яті, яка не просто є виразною рисою національної ідентичності, але візуалізує специфіку українсько-польського порубіжжя. Адже саме тут тісно переплітаються польська та українська культури, історія, традиції, на порубіжних землях сформувалася особлива прикордонна ідентичність та спільна українсько-польська культурна спадщина, складовою якої є культові спруди що належать Православній, Римо-католицькій та Українській греко-католицькій Церквами. Релігійна та культурна багатогранність формує національну ідентичність, допомагає усвідомити спільну історію та культуру, базуючись не на сухих фактах, а на емоційному та візуальному сприйнятті

ІНСТИТУТ ГЕНЕРАЛЬНИХ КОМІСАРІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В УМОВАХ «НОВОГО ПОРЯДКУ»

Олександр Тішин — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний аналіз інституту генеральних комісарів як ключового елементу системи цивільного управління, запровадженої нацистською владою на території Півдня України в умовах реалізації політики «нового порядку» в роки Другої світової війни. Акцентовано увагу на тому, що саме генеральні комісари відігравали провідну роль у практичному впровадженні окупаційних директив на регіональному рівні, поєднуючи адміністративні, політичні, економічні та репресивні функції. Показано місце генеральних комісаріатів у владній ієрархії рейхскомісаріату «Україна» та окреслено специфіку їхньої взаємодії з центральними органами нацистського управління. Особливу увагу приділено діяльності генеральних комісарів на Півдні України, що дозволяє виявити як загальні риси функціонування окупаційної адміністрації, так і регіональні особливості, зумовлені соціально- економічними та демографічними чинниками. Наголошено на тому, що слабка координація між центральною владою рейху та місцевими адміністративними структурами, а також внутрішні суперечності в нацистській управлінській вертикалі сприяли зростанню автономії генеральних комісарів і формуванню різних моделей управлінської практики. Проаналізовано кадровий склад генеральних комісарів, їхній попередній партійний і адміністративний досвід, а також вплив особистісного чинника на характер здійснення окупаційної політики. На прикладі біографій К. Зельцнера, Е. Опермана та А. Фрауенфельда простежено, як індивідуальні управлінські стилі визначали специфіку реалізації репресивних, економічних і пропагандистських заходів у межах окремих генеральних округів. Зроблено висновок, що інститут генеральних комісарів мав виразні риси колоніального типу управління, був спрямований на максимальну експлуатацію ресурсів окупованих територій і водночас залишався внутрішньо суперечливим та нестабільним елементом нацистської адміністративної системи.

РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У ПРОСТОРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЯК МАРКЕРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ДОСВІД 1918 РОКУ ТА ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ

Олена Хоменко — 2026-05-01

У статті здійснено спробу дослідити значення мовного питання крізь призму діяльності активного національно-патріотичного активу 1918 року та сучасної студентської спільноти, чия мовна самосвідомість виступає запорукою утвердження суб’єктності України у глобальному вимірі. На основі аналізу архівних документів періоду 1918 року охарактеризовано основні кроки питання мовної політики під час створення Української держави П. Скоропадського, підкреслено зв’язок між мовною політикою та кроками побудови власної держави на початку ХХ століття. Наводяться приклади підтримки мовної політики з багатьох регіонів тогочасної України. А також приклади нав’язуваності «правильної мови» періоду СРСР та боротьбу українського народу за мову сьогодні. Показано, що однією з ключових ролей існування будь-якої держави, і України зокрема, є мова як чинник формування національної ідентичності, особливо в умовах воєнної агресії та глобальних викликів сучасності. Її функціонування у вищій освіті, де у студентів вже сформований більш свідомий вибір і розуміння, визначає не лише рівень освіченості та культурної єдності суспільства, але й рівень зміцнення державності загалом. Історичний досвід має вагоме значення для зміцнення та збереження ідентифікації, особливо сьогодні в період війни. Досвід 1918 року, коли в період діяльності уряду гетьмана Павла Скоропадського відбувалися важливі кроки у сфері мовної та освітньої політики говорять про те, що питання мови це не другорядний або декоративно-культурний процес, а важливий крок в утвердженні держави. Саме тоді українська мова була вперше впроваджена як мова адміністративного управління, судочинства й освіти. За ініціативи уряду розпочалося активне заснування українських університетів, академічних установ та шкіл, де українська мова утверджувалася як основа освітнього процесу й державотворення. І хоча пройшло більше 100 років питання мови в процесі державотворення залишається актуальним і сьогодні, особливо в Україні під час війни з Російською Федерацією, коли наша держава проходить процес деколонізації, у тому числі і мовної. Автор звертає увагу на відсутність системних монографічних досліджень з цієї тематики, що свідчить про потребу в подальших дослідженнях з даного питання.

ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ІВАНА ГЕЛЯ: ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Христина Шнир — 2026-05-01

У статті розглянута постать знаного українського політичного діяча Івана Геля, чия діяльність охоплювала важливі етапи національної історії сповнені протистояння радянському режиму. Він став яскравим прикладом боротьби за національну державу, а його діяльність вплинула на формування національної свідомості та державотворчих устремлінь. Детально проаналізовано основні чинники, які вплинули на формування свідомості Івана Геля. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні загальнонаукових та спеціально-історичних методів. У статті дотримано принципи історизму, об’єктивності та ціннісного підходу до досліджуваних явищ. Коректність вивчення джерельної бази забезпечена застосуванням евристичного методу. Використання історико-генетичного, історико-типологічного та історико-системного методів дало змогу прослідкувати та максимально достовірно відобразити процес формування світогляду як процес боротьби проти радянського режиму за Незалежну Україну. Дослідження фокусується на ключових факторах, що трансформували особистість від юнака з галицької родини до незламного політв’язня та ідеолога національного відродження. Вперше у науковий обіг на основі маловідомих архівних, просопографічних, особистих матеріалів було введено відомості, що засвідчують багатогранний внесок Івана Геля у боротьбу проти радянського режиму. Аналіз сучасної історіографії засвідчив досить побічне вивчення цієї постаті в контексті руху за вільну Україну. Аналіз формування свідомості постаті відомого львівського політв’язня Івана Геля демонструє вагомий внесок передової національної спільноти у формування незалежної України. Враховуючи сімейне оточення, релігійні вподобання, університетське середовище, студентські осередки та участь у культурно-просвітницьких товариствах, які вплинули на формування особистості Івана Геля, можемо стверджувати про наявність ґрунтовної національної ідеологеми у його світогляді. Збереження національної ідентичності та пам’яті про видатних державотворців на прикладі Івана Геля засвідчує актуальність вивчення їх життєпису для формування сучасних державотворчих процесів.

ПРОПОВІДЬ ЯК МОРАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Юрій Михайло — 2026-05-01

У статті йдеться про те, що проповідь у Давній Русі була ключовим жанром літератури і способом поши- рення християнства, становлячи моральноучительний ораторський твір, заснований на Біблії і житіях свя- тих, і служила для духовної настанови, пояснення віри, а також зачіпала питання моралі, суспільства і навіть політики, використовуючи цитати й алегорії для виховання праведного життя. Важливішими авторами були митрополити і книжки, а проповіді зачитувалися у церквах і монастирях. Метою проповіді було навчити людей основам віри, благочестя, пояснити складні місця Писання і формувати християнський світогляд. Жанром і фор- мою були усні настанови, які переписувалися і ставали частиною писемної культури, а також включалися тлу- мачення біблійних текстів життя святих, притч, настанов про боротьбу з гріхом, доброчесність і спасіння душ. Здійснена спроба показати, що проповідь у Давній Русі була не просто релігійною настановою, але й важ- ливим літературним, освітнім і ідеологічним інструментом епохи. Зазначається, що саме в мові проповідей реалізується, зберігається і передається через систему законів і символів, через культурно-мовну систему релігійна і ціннісна картина світу. Вказано, що проповідь у Давній Русі була основним жанром літератури і спо- собом духовної просвіти, становлячи усні і писемні моральноучительні тексти, що пояснювали біблійні істини, засуджували гріхи, оспівували подвиги святих і брали участь у формуванні ідеології, часто зачіпаючи політичні і суспільні питання через призму віри, першочергово на підставі візантійських зразків і живої традиції як засіб спасіння душ. Основними функціями проповіді були: освітня – через проповіді роз’яснювалось Слово Боже, фор- мувалися моральні орієнтири, ідеологічна – служили інструментом утвердження християнської влади і моралі і літературна – проповідь була самостійним жанром з характерною мовою, композицією (вступ, основна части- на, висновки) і проблемами (притчі, житія, аналогії).

ІСТОРИЧНА ПАМ ’ЯТЬ ТА ПОЛІТИКА ПАМ ’ЯТІ ЄС ТА КРАЇН ЄВРОПИ

Оксана Каліщук — 2026-05-01

У статті здійснено спробу комплексної характеристики меморіальної сфери. Розкрито сучасні інтерпретації ключових понять «історична пам’ять», «політика пам’яті», «історична політика», «політизація історії», «використання минулого», «війни пам’ятей» і вказано на міждисциплінарність їх вивчення.. Зроблено висновок, що історична політика в постмодерну епоху суттєво впливає на політику в цілому. При чому це стосується і внутрішньої політики, і формування цілісного репрезентаційного образу країни на зовнішньополітичній арені. Актуалізовано вплив політики пам’яті на сучасні міждержавні та міжнаціональні відносини. Особливо це стосується країн, які пройшли через посткомуністичні трансформації. Вказано, на сформовану у цих країнах модель «подвійної жертви». Окреслено також події Другої світової війни як об’єкт «війн пам’ятей», до яких активно долучені, науковці, державці інституції, політичні та громадські діячі різних країн. Проведено порівняльний аналіз європейської та національних політик пам’яті. Визначено важливість узгодження політики пам’яті для євроінтеграційних процесів. Підкреслено важливість переходу до стандартів й цінностей європейської спільноти у гуманітарній сфері. При цьому слід враховувати і прийняті у європейському співтоваристві стандарти пам’ятання, і особливості національної історії з її трагічними та героїчними сторінками. Стверджено, що в ідеалі політика пам’яті повинна бути спрямована на формування національної ідентичності, толерантності та пам’яті про історичні події, які мають значення для національної і світової історії. Водночас «війни пам’яті» доводять складність її проведення. У підсумку стверджено необхідність розширення наукового складника історичної пам’яті як необхідної складової формування об’єктивної та ефективної політики пам’яті.

ТАТАРСЬКІ ВІЙСЬКА У ГРЮНВАЛЬДСЬКІЙ БИТВІ (1410 Р.):ЧИСЕЛЬНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ ТАКТИКИ ТА ОЦІНКА ВТРАТ

Сергій Козловський — 2026-05-01

У статті здійснено спробу проаналізувати участь татар в одній з найбільших битв Середньовіччя – Грюнвальдській (при Танненберзі) 1410 р. Татари відігравали особливу роль у військовій історії Великого князівства Литовського у XIII–XIV ст. – знаючи про ефективну тактику легкої кінноти татар, литовські князі прагнули використати кочівників для зміцнення обороноздатності своєї держави, заохочуючи переселення татар до Литви та залучаючи їх до своїх військових кампаній. Литовський князь Вітовт уклав військовий союз з татарськими ханами Тохтамишем та Джелал ад-Діном, згідно умов якого, литовці мали надати підтримку у боротьбі за трон Золотої Орди, а татари – допомогти у боротьбі з Тевтонським орденом. Саме через це татарські загони опинились на полях поблизу Грюнвальда 15 липня 1410 р. і саме татари, першими нанесли удар по ворожому війську, разом з литовцями прийняли на себе удар частини важкої кінноти Ордену, що загалом вплинуло на перебіг усієї битви. Розглянуто причини та хід війни 1409–1411 рр., сили сторін, озброєння, тактику та перебіг бойових дій. Доведено, що об’єднане польсько-литовське військо мало чисельну перевагу над хрестоносцями-тевтонцями, хоча в точні цифри обох військ встановити неможливо. Простежено при- чини та процес появи татар на території Великого Князівства Литовського, проаналізовано процес формування литовсько-татарського оборонного союзу, здійснено спробу встановити кількість татарських родів, котрі перейшли на службу до князів ВКЛ. Проаналізовано причини та характер військових експедицій великого князя Вітовта у татарські землі. Простежено хід Грюнвальдської битви 15 липня 1410 р., з’ясовано, що литовське військо, у складі якого перебували татарські загони, першим вдарило по правому флангу ворога, завдало певних втрат та, що найголовніше, спрямувало на себе удар значної частини війська Ордену, чим порушило бойовий стрій тевтонців та зменшило натиск на польські коронні загони. На основі комплексного перехресного аналізу тогочасних нарративних джерел здійснено огляд озброєння, тактики та сумарної кількості татарських загонів у складі військ ВКЛ. Доведено, що історіографічна теза про розгром частини війська князя Вітовта не відповідає дійсності, оскільки литовці та татари брали також активну участь на завершальному етапі битви, під час розгрому військ Тевтонського ордену.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОСЕРЕДКІВ ПОЛЬСЬКОЇ «ВЕЛИКОЇ ЕМІГРАЦІЇ » ПРОТЯГОМ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ : КЛЮЧОВІ ЦЕНТРИ , НАПРЯМИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ

Юлія Константинова — 2026-05-01

Стаття присвячена дослідженню діяльності європейських осередків польської еміграції ХІХ – початку ХХ століття, що сформувалися внаслідок поразки національно-визвольних рухів та репресивної політики Російської імперії. Розглядається феномен так званої «Великої еміграції», яка охоплювала не лише Європу, а й Америку, Австралію та інші регіони, проте основна увага зосереджується на європейських культурних центрах, що стали осередками міжкультурного діалогу та політичної активності поляків. Простежується роль польських еміграційних організацій у збереженні національної ідентичності, поширенні ідей панславізму та демократичних засад, формуванні нових моделей політичної взаємодії в контексті західноєвропейських суспільних процесів. Значна увага приділяється культуротворчій діяльності польських мігрантів, які активно впливали на формування стереотипів щодо Польщі та поляків у західноєвропейському суспільстві, зокрема у Великій Британії, Франції та Швейцарії. Окремо підкреслено внесок польської еміграції у розвиток видавничої справи, подорожньої літератури та перекладацької діяльності, що сприяло як поширенню знань про польську культуру, так і взаємному збагаченню з іншими європейськими націями. Особливий інтерес становить розгляд жіночого руху в емігрантському середовищі, який наприкінці ХІХ століття у США набув рис активної суспільної та політичної участі, поєднуючи національно-визвольні ідеї з емансипаційними тенденціями. У висновках наголошується, що еміграційний рух мав не менше значення для відновлення польської державності, ніж національно-визвольна боротьба на польських землях. Представники «Великої еміграції» стали лідерами Другої Речі Посполитої, а сформовані ними культурні й політичні практики сприяли утвердженню Польщі в європейському просторі. Авторка акцентує на необхідності подальших досліджень, зокрема аналізу українсько-польських контактів у середовищі діаспори у США та вивчення рецепції польської емігрантської періодики. Стаття відкриває нові перспективи для вивчення транснаціональних культурних процесів, ролі міграції у формуванні національної пам’яті та поширенні ідей свободи у європейському контексті.

ТУРЕЧЧИНА ТА ЄС: ПЕРЕГОВОРНИЙ ШЛЯХ ДО ЧЛЕНСТВА (1959–1989 рр .)

Оксана Махиня — 2026-04-01

Стаття присвячена аналізу переговорного процесу між Туреччиною та Європейським Союзом (ЄС) у 1959- 1989 роках, що має важливе значення для розуміння сучасних взаємин між сторонами; вивченню ключових етапів, механізмів і стратегій, які визначали розвиток співпраці між Туреччиною та ЄС у цей період. Висловлено думку відносно того, що переговорний процес між Туреччиною та Європейським Союзом щодо вступу Туреччини до складу об’єднання є однією з найдовших і найскладніших історій інтеграції в сучасній міжнародній політиці. У статті застосовано історичний та аналітичний підходи, які дозволяють глибше зрозуміти контекст і специфіку переговорного процесу. Виокремлено основні етапи інтеграційного шляху Туреччини, включаючи підписання Анкарської угоди 1963 року, Додаткового Протоколу 1970 року та Конвенції про Асоціацію 1971 року. Зазначено, що протягом цього періоду було створено інституційні механізми для підтримки діалогу, включаючи органи, відповідальні за моніторинг виконання домовленостей та координацію інтеграційних процесів. Проаналізовано політичні, економічні та геополітичні перешкоди, які впливали на перебіг переговорів. Зосереджено увагу на з’ясуванні основних перешкод та викликів на шляху Туреччини до потенційного членства в Європейському Союзі в окреслений період. Констатовано, що переговори між Туреччиною та ЄС у зазначений період заклали основу для подальшого діалогу, незважаючи на значні виклики та розбіжності між сторонами. Доведено, що період з 1959 по 1989 роки став важливим для формування основних підходів і механізмів співпраці, які значною мірою визначили подальший розвиток двосторонніх відносин. Отже, в період з 1959 по 1989 роки Туреччина заклала фундамент для інтеграції до Європейського Союзу, що стало важливою складовою її зовнішньої політики та стратегії модернізації. Процес пройшов через кілька значущих етапів, зокрема укладення Анкарської угоди 1963 року та Додаткового Протоколу 1970 року, що визначили рамки співпраці та поступового зближення сторін. Переговорний процес 1959-1989 років, не зважаючи на те, що він розвивався складними траєкторіями й характеризувався хвилеподібним характером, став основою для подальших етапів інтеграції, забезпечивши розуміння складнощів і можливостей взаємодії між Туреччиною та ЄС

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ЗМІСТУ ІНОЗЕМНИХ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ У РОСІЙСЬКИХ ПЕРЕКЛАДАХ ХІХ СТОЛІТТЯ

Тетяна Ніколаюк — 2026-05-01

У роботі досліджуються факти фальсифікації царськими перекладачами ХІХ століття змісту текстів іноземних дипломатів про пізньосередньовічні володіння московських Рюриковичів. Для цього простежено вживання топонімів «Московія» й «Росія» у листах іноземних дипломатів та в їх російських перекладах. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, порівняльного аналізу та зіставлення відомостей про Московію, що містяться в листах іноземців XVI cт., із російськими перекладами цих листів, виконаними в умовах панування жорсткої імперської цензури. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше проведений порівняльний аналіз історичних описів Московії іноземних дипломатів Альберто Кампензе та Павла Іовія Новокомського для Папи Климента VII з їх перекладами російською мовою у 1836 році. Доведено, що царські літератори В. Семенов та М. Михайловський, дотримуючись доктрини «Москва – Третій Рим», у своїх поясненнях до перекладів обґрунтовували право Москви на захоплення литовських територій із православним руським населенням. Також проаналізовано претензії тодішніх московських лідерів на візантійську спадщину, що призвело до додавання титулу «Государь всієї Русі» до титулу правителя Московії. Висновки. Доведено, що царські перекладачі В. Семенов та М. Михайловський навмисно вчинили фальсифікації, замінивши у перекладах листів Альберто Кампензе та Павла Іовія Новокомського фінно-угорську назву московських володінь Рюриковичів «Московія» православним терміном «Росія». З’ясовано, що стратегії трансформації змісту перекладів, застосування методів упущення або підміни географічних термінів імперські історики використовували для обгрунтування історичних міфологем, якими послуговуються і сучасні російські історики. У сукупності це дало змогу всебічно розкрити предметне поле дослідження.

ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕЛІГІЙНИХ ПРАКТИК В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ УКРАЇНИ ПІД ВПЛИВОМ ВІЙНИ

Вікторія Бокоч — 2026-05-01

Стаття присвячена комплексному аналізу трансформації ролі та практик релігії в Україні під впливом повномасштабної війни та логіки інформаційного суспільства. Дослідження виходить із тези, що військовий конфлікт виступає каталізатором, який прискорює та виявляє фундаментальний зсув релігійних інституцій від традиційних ієрархій до моделі динамічних мережевих акторів. Вплив цих акторів визначається їх здатністю програмувати публічні комунікативні потоки, продукувати культурні коди та формувати смислові наративи в цифровому середовищі, що стало основним полем ідеологічного протистояння. Теоретична основа дослідження синтезує теорію мережевого суспільства Мануеля Кастельса, концепцію цифрової релігії Хайді Кемпбелл, а також підходи десекуляризації (Пітер Бергер) та постсекулярності (Юрген Габермас). Методологія поєднує кількісний аналіз даних соціологічних опитувань (Центр Разумкова, Київський міжнародний інститут соціології) з якісним дискурс-аналізом контенту конфесій у соціальних мережах та вивченням практик цифрового капеланства. Результати виявляють три вектори трансформації. По-перше, відбувається структурний зсув «від ієрархії до мережі»: формується децентралізована система цифрових «сакральних вузлів», де релігійний авторитет все більше залежить від медійної харизми. По-друге, релігія стає активним учасником «інформаційно-наративної війни», програмуючи смисли та протиставляючи російському міфу «священної війни» український наратив «духовної оборони». По-третє, виникають нові форми «цифрової спільнотності», що одночасно загострює проблему «цифрового розриву» та ризики маргіналізації вразливих груп. У висновку прогнозується, що контури «мережевої релігії» визначатимуть релігійний ландшафт у повоєнний період. Стійкість цієї моделі залежить від здатності конфесій трансформувати логіку воєнної мобілізації в проєкти цифрової реабілітації та діалогу, а також від подолання цифрової нерівності. Український випадок розглядається як репрезентативна лабораторія для вивчення становлення нових, мережевих форм релігійності в інформаційну добу.

ПОШУК ЕФЕКТИВНОЇ ІНСТИТУЦІЙНОЇ ПРАКТИКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УМОВАХ ЗОВНІШНЬОЇ АГРЕСІЇ

Микола Луцький — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний аналіз проблеми формування та реалізації ефективної інституційної практики діяльності політичних партій в умовах зовнішньої агресії та наявності системних проблем внутрішньодержавного розвитку. Показано, що сучасні безпекові виклики докорінно змінюють інституційне середовище партійної діяльності, трансформуючи межі політичної конкуренції, механізми політичного представництва та характер взаємодії між державою, політичними партіями і суспільством. Обґрунтовано, що в умовах зовнішньої агресії політичні партії зазнають подвійного впливу: з одного боку, вони змушені адаптуватися до надзвичайних обмежень і виконувати стабілізаційну функцію в політичній системі, з іншого — зберігати здатність до репрезентації інтересів, внутрішньої інституціоналізації та дотримання демократичних стандартів діяльності. Доведено, що поєднання зовнішніх загроз із хронічними внутрішніми дисфункціями, такими як низький рівень внутрішньопартійної демократії, персоналізація політичного процесу та нестійкість організаційних структур, істотно знижує інституційну спроможність політичних партій і ускладнює виконання ними базових функцій у політичній системі. Наголошено, що ефективна інституційна практика політичних партій у кризових умовах не може зводитися до формальної лояльності державі або ситуативної політичної мобілізації, а має ґрунтуватися на розвитку внутрішніх організаційних механізмів, програмної відповідальності, прозорості діяльності та стійких каналів комунікації з громадянським суспільством. Виокремлено ключові напрями пошуку ефективної інституційної практики діяльності політичних партій, реалізація яких здатна підвищити адаптивність політичних партій до кризового середовища та сприяти збереженню стійкості політичної системи й перспектив демократичного розвитку держави

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ СУЧАСНОСТІ

Юлія Мельник — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний аналіз трансформації політичної відповідальності в умовах модернізації сучасних політичних систем, що характеризуються зростанням складності суспільних процесів, посиленням глобалізаційних впливів та стрімким розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. Обґрунтовано, що зміни у структурі влади, формах політичної взаємодії та механізмах прийняття рішень суттєво трансфор- мують традиційні уявлення про політичну відповідальність як інструмент контролю й підзвітності. У сучасних умовах вона виходить за межі суто правового регулювання та набуває комплексного характеру, поєднуючи інституційні, морально-етичні, комунікативні та соціокультурні складові. У роботі здійснено системний аналіз основних теоретичних підходів до осмислення політичної відповідальності, зокрема інституційного, нормативного та комунікативного. Показано, що в умовах модернізації відбувається переосмислення ролі держави як єдиного носія владних повноважень, водночас зростає значення громадянського суспільства, недержавних акторів, медіа та міжнародних інституцій у процесі формування політичної відповідальності. Особлива увага приділяється трансформації механізмів підзвітності, які дедалі більше ґрунтуються не лише на формальних процедурах контролю, а й на публічній оцінці, комунікативній взаємодії та соціальній довірі. Обґрунтовано, що в умовах сучасних трансформацій політична відповідальність постає як динамічний багаторівневий процес, у межах якого поєднуються правові, інституційні та символічні елементи. Вона виконує не лише функцію контролю за діяльністю влади, а й відіграє ключову роль у забезпеченні легітимності політичних рішень, стабільності політичної системи та інтеграції суспільства. У статті підкреслюється, що розуміння політичної відповідальності як комплексного соціально-політичного феномена є необхідною передумовою для адекватного аналізу сучасних трансформацій влади та формування ефективних моделей демократичного управління.

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ ЄС ЯК ІНСТРУМЕНТ «М’ЯКОЇ СИЛИ» В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Назар Михалюк — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний та прикладний аналіз культурної дипломатії Європейського Союзу як одного з ключових інструментів реалізації політики «м’якої сили» в умовах сучасної глобальної конкуренції. Обґрунтовано, що в трансформованій системі міжнародних відносин зростає значення немілітарних засобів впливу, серед яких культура, освіта, наука та стратегічні комунікації відіграють визначальну роль у формуванні міжнародного іміджу та просуванні ціннісних орієнтирів. Розкрито концептуальні засади «м’якої сили» та її взаємозв’язок із культурною дипломатією як складовою зовнішньополітичної діяльності ЄС. Проаналізовано інституційну архітектуру культурної дипломатії ЄС, зокрема роль Європейської Комісії, Європейської служби зовнішніх дій, а також спеціалізованих програм і мереж, таких як Erasmus+, Creative Europe, EUNIC та East StratCom Task Force. Визначено основні інструменти реалізації культурної дипломатії, серед яких міжнародні освітні обміни, культурні та мистецькі проєкти, грантові програми, публічна дипломатія та цифрові комунікації. Окрему увагу приділено аналізу практичних кейсів взаємодії ЄС з Україною, включаючи підтримку культурного та креативного секторів, розвиток академічної мобільності та протидію дезінформаційним впливам у контексті російсько-української війни. Доведено, що культурна дипломатія ЄС сприяє формуванню позитивного міжнародного іміджу, зміцненню довіри та розвитку довгострокових партнерств, водночас виступаючи ефективним інструментом ідеологічного та комунікаційного впливу. Виявлено ключові виклики її реалізації, зокрема зростання глобальної інформаційної конкуренції, гібридні загрози, а також необхідність адаптації до регіональних і цифрових трансформацій. Окреслено перспективи розвитку культурної дипломатії ЄС, що полягають у посиленні інституційної координації, впровадженні інноваційних цифрових інструментів та стратегічному прогнозуванні її подальшої еволюції в умовах глобалізації.

ФІНАНСОВО-ПОЛІТИЧНІ МЕХАНІЗМИ ТА КООРДИНАЦІЯ ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Артур Попазогло — 2026-05-01

У статті проведено політологічний аналіз трансформації фінансово-політичних механізмів відновлення України в умовах повномасштабної збройної агресії. Обґрунтовано, що в умовах екзистенційних викликів фінансова стійкість держави трансформується з суто економічної категорії у фундаментальний чинник національної безпеки та інституційної легітимності. Використовуючи концептуальні засади теорії ризику, автор розкриває перехід від «зовнішніх» ризиків, зумовлених інертністю традиційних міжнародних інститутів, до управління «рукотворними» ризиками. Останні потребують впровадження інноваційних мінілатеральних форматів, «коаліцій рішучих» та мережевих структур врядування. Досліджено еволюцію міжнародної координаційної архітектури, зокрема роль Міжвідомчої донорської координаційної платформи та оновлених секторальних робочих груп (СРГ). Виявлено, що ці структури забезпечують перехід до моделі «Country-led recovery», де ключовим викликом залишається баланс між донорською обумовленістю та національним суверенітетом. Особливу увагу приділено цифровій прозорості як інструменту легітимізації відновлення. Інтеграція екосистеми DREAM у процеси MDCP розглядається як перехід до «алгоритмічної підзвітності», що замінює традиційну бюрократичну довіру верифікованими даними. Аналіз внутрішньої фінансової архітектури та діяльності міжнародних фінансових інституцій демонструє формування стратегічного симбіозу внутрішньої антикризової політики та зовнішньої підтримки. Доведено, що фінансова допомога виступає як інструмент «м’якої сили», що стимулює системну інституційну трансформацію України, її адаптацію до стандартів Acquis Communautaire та підготовку до повноправного членства в Європейському Союзі. Стаття підкреслює, що успіх відбудови залежить від здатності держави поєднувати оперативну тактику виживання із довгостроковою стратегією модернізації в межах багаторівневого врядування

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ У ПРОГНОСТИЧНОМУ ВИМІРІ 2026 РОКУ: ПОЛІТИКО-МІФОЛОГІЧНИЙ ТА ІНСТИТУЦІЙНИЙ АСПЕКТИ

Світлана Ростецька — 2026-05-01

Статтю присвячено комплексному політологічному аналізу процесів трансформації національної ідентичності українських біженців у контексті пролонгованої міграційної кризи станом на 2026 рік. Автор розглядає динаміку ідентифікаційних параметрів вимушених мігрантів, висвітлюючи ризики «тихої асиміляції» та ерозії національного ядра під тиском тривалого перебування в культурно відмінному середовищі. Наукова новизна дослідження полягає у застосуванні політико-міфологічного підходу для пояснення стійкості національної самосвідомості. Акцентовано увагу на тому, що в умовах територіального розриву з державним центром саме регіональна ідентичність та локальні політичні міфи стають ключовими психологічними стабілізаторами («якорями») національного самоусвідомлення. У роботі проаналізовано емпіричні дані міжнародних інституцій (UNHCR, IOM) та прогностичні звіти 2024–2026 років, що дозволило виявити тенденцію до формування «гібридної лояльності» серед української діаспори. Обґрунтовано необхідність переходу від традиційних репатріаційних стратегій до інноваційної моделі «мережевої нації». Автор доводить, що збереження суб’єктності України у довгостроковій перспективі залежить від впровадження інструментів екстериторіальної політичної лояльності, зокрема множинного громадянства та цифрової суб’єктності через державні платформи. Окрему увагу приділено методології структурування політичного простору, де ідентичність розглядається як результат безперервної міфологізації та інституційної підтримки зв’язків із батьківщиною. Сформульовано рекомендації для державної політики, спрямовані на запобігання деструкції національного тіла держави та конвертацію міграційного виклику в ресурс глобального впливу через розвиток мережевих структур «глобального українства».

ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПСИХОЛОГІЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ МЕХАНІЗМІВ ВПЛИВУ ПРОПАГАНДИ НА СВІДОМІСТЬ В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ

Олег Санжаревський — 2026-05-01

У поданій науковій статті здійснено поглиблений теоретико-методологічний аналіз психологічних та соціальних механізмів впливу пропаганди на свідомість особистості та суспільства в історичній ретроспективі та в умовах сучасного глобалізованого інформаційного простору. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією методів інформаційного впливу, що стали ключовим інструментом гібридних війн та політичного маніпулювання. Автор проводить чітку диференціацію між масовою та колективною свідомістю як об’єктами пропагандистського впливу, виокремлюючи їхні унікальні характеристики. Масова свідомість описується як гетерогенна, анонімна структура з низьким рівнем критичного аналізу, де домінують емоційні реакції, навіювання та сугестивність. У цьому контексті детально проаналізовано ідеї Гюстава Лебона щодо «психології натовпу» та концепцію міфологізації Ролана Барта, яка пояснює сприйняття сконструйованих ідеологем як природних фактів. Особливу увагу приділено механізмам «чорної» пропаганди, що базуються на викривленні історичних, географічних та політичних міфів. Другий вектор дослідження зосереджений на колективній свідомості, яка, на відміну від масової, ґрунтується на сталих групових цінностях та ідентичності. Визначено, що вплив на колективну свідомість є більш складним процесом, який потребує залучення лідерів думок та інтеграції наративів у глибинні переконання цільових груп. В роботі структуровано елементи пропагандистського повідомлення: від адресанта (актора) до каналів доставки та очікуваних поведінкових змін реципієнта. Важливе місце займає порівняльний аналіз «своєї» (захисної) та «ворожої» пропаганди. Захисна пропаганда розглядається як засіб підтримки морального духу та національної єдності, що базується на легітимних фактах. Ворожа ж пропаганда ідентифікується як деструктивна система маніпуляцій, спрямована на підрив довіри та дезорієнтацію суспільства. Автор детально розкриває специфіку «Пропаганди 2.0» за Г. Почепцовим, де маніпуляція маскується під нейтральну інформацію через соціальні мережі, фреймінг, емоційне програмування (використання страху, гніву) та імітацію громадської думки ботофермами. Окремим вагомим блоком дослідження є соціально-психологічний механізм формування «образу ворога». Розкрито три рівні цього процесу: когнітивний (нав'язування шаблонів), афективний (викликання ненависті) та поведінковий (готовність до агресії). Наведено аналіз таких маніпулятивних технік, як «спіраль мовчання» Н. Ноель-Ноймана, «загальний вагон», мозаїчність сюжетів та негайна подача інформації, що знижує здатність до раціонального переосмислення подій. У висновках підкреслюється, що пропаганда є цілісною системою соціального конструювання реальності, яка вимагає від держави та громадянського суспільства розробки комплексних стратегій інформаційної стійкості та критичного мислення

ПОШИРЕННЯ НЕПРАВДИВОЇ ТА МАНІПУЛЯТИВНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ЗАГРОЗА ДЕМОКРАТІЇ У ДЕРЖАВАХ ЄС

Андрій Сидор — 2026-05-01

У статті розглядається еволюція феномену дезінформації як системної проблеми для демократичного розвитку Європейського Союзу. На основі останніх наукових досліджень, дезінформація розглядається не лише як неправдивий або оманливий контент, а як структурна умова, що виникає в результаті взаємодії геополітичної конфронтації, внутрішньої політичної поляризації та економіки уваги, що базується на платформах. Аналіз показує, що сучасні системи дезінформації функціонують у різних формах (державні операції впливу, маніпуляції всередині країни, комерційно мотивована дезінформація, алгоритмічне посилення та синтетичні медіа, створені штучним інтелектом) створюючи складне середовище, в якому оманливі наративи можуть швидко поширюватися та формувати громадську думку. У статті також досліджуються механізми, за допомогою яких дезінформація проникає в політичну сферу держав-членів ЄС, приділяючи особливу увагу ролі іноземних акторів, таких як Росія та Китай, а також внутрішніх акторів, включаючи популістські партії, гіперпартійні ЗМІ та ідеологічно організовані онлайн-спільноти. Особлива увага приділяється алгоритмічним інфраструктурам, які підтримують вірусність маніпулятивного контенту та послаблюють демократичні дебати. Дослідження критично оцінює багатогранну реакцію ЄС, а також внесок мереж перевірки фактів, ініціатив з медіаграмотності та організацій громадянського суспільства. Результати дослідження показують, що, незважаючи на значний інституційний прогрес, наявні заходи протидії дезінформації залишаються недостатніми з огляду на масштаби, швидкість та адаптивність сучасних методів маніпулювання інформацією. У статті стверджується, що демократична стійкість в ЄС вимагає комплексного підходу, який поєднує в собі забезпечення дотримання нормативних вимог, прозорість алгоритмів, сталу підтримку незалежної журналістики та перевірки фактів, комплексну політику медіаграмотності та скоординовані геополітичні стратегії. Зрештою, у дослідженні робиться висновок, що захист демократичного порядку ЄС у цифрову епоху залежить не тільки від запобігання шкідливому контенту, а й від зміцнення соціальних, інституційних та когнітивних основ довіри, плюралізму та громадянської активності

МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ ФІНАНСУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Юрій Федчик — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний аналіз інституту державного фінансування політичних партій у країнах Європейського Союзу та в Україні. Розглянуто передумови виникнення цього механізму, його нормативно-правове закріплення та практику застосування. Показано, що державне фінансування партій у більшості європейських країн стало важливим інструментом зменшення залежності політичних сил від приватних донорів та забезпечення рівності можливостей у політичній конкуренції. В українському контексті простежено еволюцію законодавчого регулювання: від перших спроб запровадження державного фінансування у 2002–2003 рр., які так і не були реалізовані на практиці, до фактичного початку фінансування партій з третього кварталу 2016 р. Висвітлено ключові положення чинного законодавства, зокрема критерій у 2% голосів виборців для отримання фінансування, принцип пропорційного розподілу коштів, а також запровадження «гендерного аспекту» як інструменту стимулювання гендерного балансу у складі парламентських фракцій. Окремо проаналізовано практику використання державних коштів партіями у 2016–2017 рр., яка засвідчила значну частку витрат на політичну рекламу та утримання апарату, тоді як політико-освітня та дослідницька діяльність залишилися недостатньо розвиненими. Акцентовано увагу на тому, що державне фінансування партій в Україні загалом відповідає європейським стандартам, однак потребує подальшого вдосконалення. Серед ключових рекомендацій – розширення кола отримувачів фінансування за рахунок партій, які мають значні результати на місцевому рівні; стимулювання витрат на політичну освіту та науково-аналітичну діяльність; проведення широкої інформаційно- роз’яснювальної кампанії для підвищення рівня суспільної підтримки цього інституту. Таким чином, порівняльний аналіз європейського досвіду та української практики, окреслює проблеми та перспективи розвитку державного фінансування політичних партій, а також формулює рекомендації щодо його вдосконалення з урахуванням міжнародних стандартів і національних особливостей

ЄВРОСКЕПТИЦИЗМ В УМОВАХ РОСІЙСЬКОЇ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ: ВИКЛИКИ ДЛЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ЄС

Анастасія Хмель — 2026-05-01

У статті автором охарактеризовано явище «євроскептицизм»; проаналізовано рівень висвітлення обраної проблематики в українській та західній науковій школах; визначено основні фактори виникнення цього явища в країнах-учасницях ЄС; здійснено аналіз викликів для інформаційної безпеки ЄС крізь призму євроскептицизму в умовах російської гібридної війни. Автором з’ясовано, що гібридна війна, яку проводить РФ, негативно впливає на настрої європейської спільноти, а саме: підриває громадську довіру до ЄС; впливає на економічну нестабільність; використовує внутрішні розбіжності; розпалює антиєвропейські та антиукраїнські настрої. РФ застосовує дезінформаційні операції, кібератаки, різноманітні кампанії впливу, з метою посіяти розбрат та підірвати громадську довіру до національних урядів європейських країн та самих інституцій ЄС (наприклад, вибори до Європарламенту, президентські вибори в Румунії, 2025 р.). Саботаж та пропаганда використовуються РФ для загострення соціальної напруги і сприяння негативному ставленню до України та підтримки її серед країн ЄС (наприклад, євроскептичні політичні сили в Польщі, Словаччині, Угорщині). Автор приходить до висновку, що головними викликами для інформаційної безпеки ЄС, які виникають в умовах гібридної війни і вміло застосовуються РФ з метою розвитку євроскептичних тенденцій в країнах-учасницях Союзу є: відсутність узгодженої стратегії та координації у боротьбі із навіяними дезінформаційними інструментами Росії євроскептичними настроями; вразливість критичної інфраструктури; недостатня стійкість суспільства до дезінформації. Використовуючи євроскептицизм як форпост пропаганди, дії РФ послаблюють прагнення до подальшої інтеграції (зменшують підтримку розширенню та співпраці в межах об’єднання) через збільшення невдоволення і сумнівів серед населення

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В ОСВІТНІЙ СФЕРІ В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Сергій Байрак — 2026-05-01

У статті досліджено особливості нормативно-правове регулювання публічної політики України в освітній сфері в умовах цифрової трансформації суспільства. Акцентовано увагу на глобальних процесах цифровізації, інформатизації та когнітивізації як ключових чинниках формування цілісної та узгодженої державної політики у сфері освіти. Визначено, що пріоритетними напрямами у цьому контексті є розвиток цифрових компетентностей, модернізація освітньої інфраструктури та забезпечення безперервності освітнього процесу. Проаналізовано еволюцію нормативно-правової бази, яка визначає напрями цифрового розвитку освіти: починаючи із формування засад інформаційного суспільства до сучасних стратегій, концепцій і програм цифрової економіки, електронного урядування й інтегрованих інформаційних систем у сфері освіти. Встановлено, що законодавчі та підзаконні акти створюють інституційні умови для впровадження електронних освітніх ресурсів, цифрових платформ, автоматизації управлінських процесів і розвитку дистанційних та змішаних форматів навчання. Окрему увагу приділено ролі державних стратегій і концепцій у формуванні єдиних підходів до розвитку цифрових навичок і компетентностей, що є необхідною передумовою ефективної реалізації публічної політики у сфері освіти. Розкрито специфіку цифрової трансформації освітнього процесу в умовах воєнного стану: домінування дистанційних і гібридних форм навчання. Визначено ключові виклики в освітній сфері, які пов’язані з руйнуванням інфраструктури, обмеженим доступом до технічних ресурсів, нестабільністю електропостачання та Інтернет-зв’язку, а також психологічним навантаженням на учасників освітнього процесу. Обґрунтовано доцільність застосування біхронного формату навчання як інструменту підвищення гнучкості та безперервності освіти. Обґрунтовано, що ефективне нормативно-правове регулювання цифрової трансформації освіти є важливим інструментом забезпечення якості освітніх послуг, адаптації систему освіти до кризових викликів, підвищення її стійкість у воєнному та повоєнному контекстах та інтеграції України до європейського освітнього і цифрового простору

АНТИКРИЗОВІ МАРКЕТИНГОВІ КОМУНІКАЦІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Юрій Дзюрах — 2026-05-01

У сучасних умовах розвитку українського суспільства органи публічної влади функціонують у середовищі підвищеної нестабільності, зумовленої поєднанням політичних, економічних, соціальних, безпекових та інформаційних викликів. Кризи різного походження – від економічних спадів і соціальної напруги до воєнних дій та інформаційних атак – суттєво впливають на ефективність державного управління, рівень довіри громадян до державних інституцій та якість взаємодії влади і суспільства. У зв’язку з цим антикризові маркетингові комунікації набувають особливої актуальності, виступаючи ключовим інструментом забезпечення оперативного інформування населення, формування довіри до органів влади, підтримки соціальної згуртованості та легітимності управлінських рішень. У статті здійснено класифікацію основних видів криз, характерних для України, зокрема політичних, економічних, соціальних, безпекових (воєнних), інформаційних та інституційних (управлінських). Для кожного виду кризи наведено приклади реалізації антикризових маркетингових комунікацій, що застосовуються на державному, регіональному та місцевому рівнях влади. Дослідження зарубіжного досвіду свідчить, що ефективні антикризові маркетингові комунікації базуються на централізованому плануванні, багатоканальному інформуванні, брендуванні офіційних меседжів, активному залученні громадськості та координації між рівнями влади. Порівняльний аналіз українських та міжнародних практик дозволив виділити ключові принципи ефективних комунікацій: прозорість, оперативність, таргетованість, координацію та багатоканальність. На підставі проведеного дослідження сформовано рекомендації щодо впровадження антикризових маркетингових комунікацій для органів публічної влади різних рівнів із визначенням цільових аудиторій та очікуваного ефекту їх застосування. Антикризові маркетингові комунікації виступають невід’ємною складовою сучасного публічного управління та формують основу для підвищення стійкості державних інституцій в умовах складних і взаємопов’язаних кризових явищ.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ В УМОВАХ ВІЙНИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Галина Євсєєва — 2026-05-01

У статті здійснено комплексний аналіз внутрішньої політики територіальних громад у контексті сучасних трансформацій публічного управління та викликів, зумовлених воєнним станом в Україні. Обґрунтовано авторський підхід до розуміння внутрішньої політики територіальної громади як цілісної системи публічних дій органів місцевого самоврядування та громадян, спрямованих на забезпечення соціальної згуртованості, безпеки, стійкості та сталого розвитку на локальному рівні. Доведено, що в умовах війни внутрішня політика громад зазнає суттєвої трансформації, зміщуючи акценти з традиційних соціально-економічних функцій на гуманітарно- безпекові, комунікативні та ідентифікаційні напрями. Особливу увагу приділено ролі територіальної громади як активного суб’єкта реалізації української національної ідеї, що виявляється у практичному втіленні цінностей єдності, свободи, гідності та суб’єктності в управлінських рішеннях і практиках громадської участі. Аргументовано, що ефективна внутрішня політика територіальної громади в період війни має ґрунтуватися на принципах субсидіарності, партнерства влади і громадянського суспільства, патріотизму та відповідальності Запропоновано авторське визначення внутрішньої політики територіальної громади та структуровано її основні компоненти: управлінський, соціально-гуманітарний, безпековий, комунікативний та ідентифікаційний. Обґрунтовано, що ефективність внутрішньої політики громади значною мірою залежить від рівня інтеграції національних цінностей у локальні політики та здатності органів місцевого самоврядування мобілізувати соціальний капітал громади. Зроблено висновок, що внутрішня політика територіальних громад є ключовим чинником забезпечення національної стійкості держави та потребує подальшого наукового осмислення в межах теорії публічного управління.

РОЛЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ФОРМУВАННІ ДУХОВНО-МОРАЛЬНИХ ТА ПАТРІОТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ МОЛОДІ

Інна Найда — 2026-05-01

Статтю присвячено дослідженню ролі органів державної влади у формуванні духовно-моральних і патріотичних цінностей молоді в умовах сучасних суспільних трансформацій, глобальних викликів та соціально- політичних змін. Аналізується, як державна молодіжна політика, нормативно-правові акти та практичні ініціативи впливають на розвиток національної свідомості, громадянської відповідальності та активної участі молодого покоління у житті держави. З’ясовано, що в періоди соціально-політичних потрясінь, воєнних конфліктів та загроз національній безпеці значення патріотичних і духовно-моральних орієнтацій молодого покоління істотно зростає. У цьому контексті їх цілеспрямоване формування стає одним із найважливіших завдань державної молодіжної політики, адже саме стійкі цінності визначають соціальну стабільність, активну громадянську позицію та довгостроковий розвиток держави. У статті розкрито основні прояви патріотизму як державної цінності серед молоді, зокрема любов до Батьківщини, повагу до історичного минулого, формування національної свідомості, громадянської відповідальності та шанобливе ставлення до державної мови. Зазначено, що любов до Батьківщини передбачає усвідомлену належність особи до держави, прийняття нею сукупності прав, свобод і обов’язків, а також готовність діяти в інтересах суспільства та держави. Показано, що патріотизм є соціально-історичним явищем, зміст і форми прояву якого змінюються залежно від історичних умов, суспільних викликів та інтересів соціальних груп. Описано, що патріотизм як соціально-психологічне почуття охоплює широкий спектр проявів - від гордості за досягнення держави, поваги до історичної пам’яті, збереження національних і культурних традицій до глибокого переживання за долю країни в періоди криз і втрат. У статті також наголошено, що звернення до історичного минулого сприяє усвідомленню молоддю власної ідентичності, формуванню розуміння свого місця в суспільстві та відповідальності за майбутнє держави. Знайомство з національною історією, культурою та традиціями дозволяє молодим людям усвідомити досягнення та помилки попередніх поколінь, зрозуміти значення державних цінностей, а також виробити активну громадянську позицію, що сприяє збереженню та розвитку суспільства.

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Олександр Танасогло — 2026-05-01

У нашому науковому дослідженні здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз правового механізму організації та функціонування сучасної української держави в умовах трансформації публічного управління та тривалих кризових викликів, пов’язаних із воєнним станом, що об’єктивно підвищує вимоги до легітимності публічної влади, стабільності державних інституцій і спроможності гарантувати права та свободи людини. Нами змістовно обґрунтовано методологічну доцільність системного підходу до категорії механізм як внутрішньо організованої системи взаємопов’язаних елементів, у межах якої нормативні, інституційні та процедурні компоненти перебувають у стійких зв’язках і спрямовані на досягнення суспільно значущих результатів. У межах дослідження визначено правовий механізм організації та функціонування держави як цілісну, внутрішньо узгоджену нормативно-інституційну та процедурну систему, що охоплює сукупність правових норм, принципів, організаційних структур і юридично регламентованих процедур, завдяки яким забезпечується конституційно встановлене упорядкування публічної влади та її функціонування відповідно до вимог верховенства права і законності. Такий механізм спрямований на реалізацію повноважень органів публічної влади виключно в межах компетенції, закріпленої Конституцією та законами України, на узгодженість діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також на безперервність здійснення публічних функцій у звичайних і кризових умовах, що є необхідною передумовою стабільності державного управління. Водночас його сутнісною ознакою виступає гарантування прав і свобод людини через належні правові та процедурні гарантії, механізми підзвітності, контролю й оскарження, оскільки саме реальність і захищеність прав людини розглядаються як ключовий критерій легітимності державної діяльності та ефективності сучасної демократичної, правової держави. Крім того, у ході дослідження проаналізовано умови результативності правового механізму організації та функціонування сучасної української держави та зроблено висновок, що його дієвість забезпечується саме поєднанням трьох взаємопов’язаних передумов, які охоплюють нормативну стабільність і якість законодавства як основу правової визначеності та передбачуваності публічного управління, практичну дієвість правозастосування як чинник реального втілення приписів права у діяльності інституцій публічної влади, а також процедурно-гарантійну спроможність цих інституцій забезпечувати законність, підзвітність і ефективний захист прав і свобод людини через належні процедури контролю, перегляду та оскарження управлінських рішень, що в результаті забезпечує інституційну стійкість і безперервність функціонування демократичної, правової держави України навіть за кризових обставин

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ПОВОЄННОГО ЧАСУ

Юрій Шелест — 2026-05-01

В статті розглянуто особливості функціонування органів місцевого самоврядування в умовах воєнного стану та післявоєнного періоду. Проведено аналіз впливу воєнного стану на роботу органів місцевого самоврядування. Досліджено механізми органів місцевого самоврядування з військово-цивільними адміністраціями та центральними органами влади. Проаналізовано основні виклики, з якими стикаються громади під час війни, а також оцінено правове регулювання діяльності місцевого самоврядування у цей період та в процесі післявоєнного відновлення. Проаналізовано зміни у повноваженнях та компетенціях органів місцевого самоврядування і їхню адаптацію до умов війни, вивчено міжнародний досвід функціонування місцевих органів в кризових ситуаціях та у післявоєнний час. Зокрема детально розглянуто досвід Азербайджану з використанням інституту спеціальних представництв президента замість введення воєнного стану на деокупованих територіях. Також розглянуто історичний досвід Реконструкції Півдня США з поділом на військові округи та возз’єднання Німеччини. На основі отриманих даних розроблено рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності місцевого самоврядування в кризових періодах і в умовах післявоєнної відбудови. Запропоновано авторську класифікацію деокупованих територій на три окремі групи залежно від тривалості окупації. Для територій, захоплених після 2022 року, рекомендовано збереження воєнного стану щонайменше на рік та використання гібридної моделі управління. Щодо територій ОРДЛО та Криму обґрунтовано необхідність значно жорсткіших заходів, серед яких введення тимчасових адміністрацій під виключним керівництвом військових та створення інституту представництв Президента України для здійснення нагляду. Аргументовано доцільність проведення перепису населення та запровадження мораторію на проведення місцевих і загальнонаціональних виборів на цих територіях строком не менше ніж на десять років. Окрему висунуто пропозиції щодо реформування адміністративного устрою шляхом ліквідації адміністративних одиниць АР Крим та міста Севастополь із подальшим створенням на їхній базі національної кримськотатарської автономії.