Літопис Волині

ПРЕДСТАВНИЦТВО ВОЛИНІ В ПАРЛАМЕНТІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ КІНЦЯ ХХ – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТ.

Світлана Гаврилюк — 2023-11-30

У статті розглянуто представництво Волині у парламенті Російської імперії у висвітленні української історіографії кінця ХХ – першої чверті ХХІ ст. Чинниками, що сприяли посиленню зацікавленості історією парламентаризму на українських землях під владою Російської імперії, стали проведення в незалежній країні виборчих кампаній на нових засадах та діяльність представницьких установ. Вивчення проблеми представництва Волині на парламентській арені Російської імперії початку ХХ ст. передбачає її розгляд у контексті аналізу узагальнюючих та спеціальних праць з історії України, політичної історії нашої держави, історії її права, регіоналістики, досліджень, що стосуються перебігу у Волинському регіоні етнонаціональних та націєтворчих процесів. Сьогодні у цих галузях наукових знань нагромаджена низка робіт, що різною мірою відображають окремі аспекти здійснення у Волинській губернії виборів до Державної думи Російської імперії чотирьох скликань, діяльності волинських депутатів у її стінах. Огляд та аналіз здобутків національної історіографії дає змогу дійти висновку, що висвітлення питань, пов’язаних із темою волинського парламентаризму, значно активізувалося за останні два десятиліття розвитку української історичної науки, політології, історії Української держави і права та характеризується певними науковими здобутками. Водночас попри ґрунтовне висвітлення окремих аспектів представництва Волині у парламенті Російської імперії й надалі існує низка питань, які вимагають додаткового наукового аналізу, зокрема щодо розвитку чорносотенного руху, реакції місцевого соціуму на діяльність своїх обранців; надзвичайно важливим є створення й колективного портрету волинських парламентарів.

РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60-Х – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Дарія Гусак — 2023-11-30

У статті проаналізовано сучасну українську та зарубіжну історіографію визначеної тематики. Історії України другої половини 60-х – першої половини 80-х років ХХ ст. присвячено великий масив наукової літератури. Основна частина публікацій із указаної тематики порушує проблеми суспільно-політичного життя республіки. Значно менше праць стосується питань соціально-економічного розвитку України цього періоду, зокрема стану промисловості й сільського господарства, спроб реформування в різних галузях економіки, механізмів функціонування господарської системи, динаміки виробництва найважливіших видів продукції тощо. У радянський період було опубліковано низку робіт, які торкалися різних аспектів економічного життя Української РСР. Усі вони базувалися на марксистській ідеології і далеко не завжди відтворювали реальний стан господарства республіки. Навпаки, у зарубіжній історичній науці дається критичний аналіз радянської моделі економіки, хоча праці західних авторів носять переважно загальний теоретичний характер. Сучасна вітчизняна історіографія відмовилася від старих методологічних підходів і завдяки цьому зробила значний крок уперед у вивченні цієї тематики. Історіографію проблеми ми поділяємо на три групи, а саме: радянську, сучасну українську та зарубіжну. Окрім того, у межах кожної зазначеної групи виділяються певні тематичні підгрупи: узагальнюючі праці з історії України, промисловості, сільського господарства СРСР та УРСР; проблемно-тематичні роботи, що присвячені розвитку окремих галузей промисловості та сільського господарства; регіонально-тематичні праці, у яких досліджується економічний розвиток Волинської області та її районів; науково-популярна література, що стосується окремих галузей економіки, історії заводів та установ.

ЖИТЛОВА СФЕРА МІСТ ЗАХІДНОЇ ВОЛИНІ В УМОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Василь Денисюк — 2023-11-30

У статті досліджено проблеми житлової сфери міст Західної Волині (Луцьк, Дубно, Рівне та ін.) в умовах Першої світової війни. Розвиток будівельної галузі напередодні війни визначався помітним економічним зростанням, характерним як для Правобережної України, так і для усієї Російської імперії. Вагомим чинником у цьому контексті було домінування у містах деревинної забудови над кам’яною. Проте вже на початку війни виникла «житлова криза», що було зумовлено низкою обставин. У статті охарактеризовано такі чинники проблеми, як розквартирування військових, руйнація житлового фонду, зумовлена військовими діями, розширення кількості готелів, присутність біженців та переселенців у прифронтових містах тощо. Зокрема, поява мільйонів солдатів на фронтовій, а також штабних армійських інституцій на прифронтовій території призвела до помітного загострення житлової проблеми у містах та селах, у тому числі Західної Волині. Ситуація погіршувалася через значну кількість біженців та переселенців, для яких Волинь була одним із головних напрямків руху з польських територій. Нестача житлового фонду призводила до різного роду порушень санітарно-епідеміологічних норм та побутових і міжвідомчих конфліктів. Будівельна галузь не могла отримати суттєві ресурси для розв’язання проблеми у зв’язку з критичними чинниками. Перш за все, це пов’язано з відсутністю достатньої кількості робочих рук (через мобілізацію та евакуацію населення у 1915–1916 рр.). Іншою причиною неспроможності будівельної галузі забезпечити потреби населення та армії була вкрай складна ситуація з будівельними матеріалами. Це було зумовлено як загальними економічними тенденціями у державі, так і транспортною кризою, що мала особливо виразний характер на прифронтових територіях. У підсумку ситуація в житловій сфері в роки Першої світової війни в містах Західної Волині вкрай ускладнилася і мала кризовий характер.

ЦЕРКВА СВЯТОЇ ТРІЙЦІ В ЗАЛІЗЦЯХ: ІСТОРІЯ І ДАТУВАННЯ

Андрій Павлишин — 2023-11-30

Статтю присвячено висвітленню історії пам’ятки сакрального будівництва – церкви св. Трійці у місті Залізці Тернопільської області, що знаходиться на межі історичних Волині та Галичини. Метою статті є аналіз, узагальнення і систематизація опублікованих матеріалів до історії церкви, уведення до наукового обігу нового джерела та реконструкція на їх основі хронології існування храму, а також спроба датування пам’ятки. У результаті аналізу збережених джерел удалося встановити, що перші документально підтверджені згадки про існування церкви походять із 1687–1688 рр., хоча церква у Залізцях існувала щонайменше з початку XVI ст. У статті опубліковано детальний опис церкви, що його містить візитація 1784 р., який дає змогу скласти повне уявлення про пам’ятку станом на другу половину XVІІI ст. Зокрема, документ містить детальний опис інтер’єру храму (включно з іконостасом та іконами, літургічним начинням, літургічними шатами і книгами) та його оточення (дзвіниця, кладовище, паркан), а також нерухомого майна (церковні землі). Візитація також включає цінну інформацію про місцевого пароха, статистику про населення парафії, її топоніміку та антропоніміку. У дослідженні вдалося прослідкувати хронологію душпастирів церкви св. Трійці від другої половини XVII ст. до середини ХХ ст., зокрема встановлено ім’я першого відомого в актових матеріалах священика церкви Олександра Злотковича (1688 р.). У статті здійснено і спробу датування пам’ятки: джерела та сама будівля дають змогу висунути припущення, що церква св. Трійці є пам’яткою української сакральної архітектури щонайменше XVIII ст., а можливо, й ранішого періоду. Важливим доповненням, що збагачує інформацію про церкву, є австрійські мапи кінця XVIII – середини XIX ст.

МАТЕРІАЛЬНІ УМОВИ ДУШПАСТИРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ РИМО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА В ТЮРМАХ ВОЛИНІ ТА ГАЛИЧИНИ В 1918–1939 РР.

Олег Разиграєв — 2023-11-30

У статті розглянуто матеріальні умови душпастирської діяльності римо-католицького духовенства у тюрмах Волині та Галичини між двома світовими війнами. У Другій Речі Посполитій духовна опіка над ув’язненими покладалася на духовенство переважно християнських конфесій, яке було покликане морально підтримати в’язнів у складних життєвих обставинах. У капеланському служінні в пенітенціарних установах міжвоєнної Польщі закономірно домінувало римо-католицьке духовенство. Це зумовлювалося місцем та статусом західної гілки християнства в державі. Душпастирі працювали на контрактній основі, а їхню діяльність регламентували окремі законодавчі акти Другої Речі Посполитої у сфері пенітенціаристики, а також певні норми канонічного права. Капелани звершували богослужіння, виголошували морально-релігійні промови, проводили з в’язнями духовні бесіди, здійснювали реколекції тощо. Матеріальні умови душпастирської діяльності римо-католицького духовенства у тюрмах Волині та Галичини залишалися непростими впродовж усього досліджуваного періоду. Надзвичайно складна ситуація простежувалася у перші роки після завершення Великої війни. У другій половині 1920-х років фінансування душпастирів покращилося. Міністерство юстиції обумовило їхню зарплату фіксованим відсотком від окладу державного службовця. У різні роки міжвоєнного двадцятиліття джерела повідомляють про винагороду римо-католицьких капеланів у розмірі від 12% до 50% окладу неодруженого державного службовця Х ступеня. Зарплата римо-католицьких душпастирів була значно вищою порівняно з винагородою тюремних капеланів греко- католицької та православної конфесій. Духовенство західного християнського обряду припинило своє служіння у пенітенціарних установах Волині з початком Другої світової війни у вересні 1939 р.

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В РЕЛІГІЙНІЙ СФЕРІ НА ВОЛИНІ В 1944–1991 РР.

Мирослава Філіпович — 2023-11-30

У дослідженні висвітлено вплив радянської влади на релігійні установи, які діяли на території Волинської області. Здійснено ретроспективний аналіз політики органів радянської влади на Волині у релігійній сфері, висвітлено засоби адміністративного втручання влади в управління церквами, а також реакцію місцевого населення на це. З’ясовано стан, тенденції серед віруючих, їхню діяльність у період тоталітаризму, розкрито особливості діяльності православних церков на Волині. Розкрито специфіку атеїстично-пропагандистської діяльності партійних органів влади. Увагу приділено методам ведення боротьби з релігійними течіями Радою у справах релігій при Раді Міністрів СРСР. Мета статті – на тлі суспільно-політичних та соціокультурних процесів із залученням архівних джерел охарактеризувати регіональні особливості державно-церковних відносин у Волинській області. Наукова новизна полягає у комплексному аналізі діяльності радянського адміністративного апарату у релігійній сфері на Волині. Зроблено висновок, що, незважаючи на масовість та регулярність заходів, які проводив радянсько-партійний владний апарат, вони були малоефективними та не мали впливу на високу релігійність населення області. Зроблено припущення, що причинами малоефективної діяльності радянських/партійних органів влади були насамперед «поверхневість роботи», а також певна лібералізація влади та послаблення репресивно-каральної системи на населення. Відзначено, що на Волині фіксувався значний відсоток населення, яке й надалі відвідувало культові споруди, дотримувалося релігійної обрядовості, проводило служби поза закритими чи знищеними церквами, а також робилися спроби створення нових релігійних громад та намагання збереження від руйнації існуючих релігійних споруд.

НАУКОВО-ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ МУЗЕЇВ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ (1991–2021 РР.)

Микола Юхимчук — 2023-11-30

У статті проаналізовано процеси активного залучення музейних установ Волинської області у 1991–2021 рр. до організації та проведення різнотематичних наукових заходів, публікації наукових збірників за їх результатами; прослідковано нові тенденції у діяльності музеїв краю порівняно з радянським етапом їх функціонування. Метою статті є характеристика практики проведення музеями Волинської області впродовж 1991–2021 рр. наукових заходів, реалізації ними за її результатами видавничої діяльності. Увагу акцентовано на вказаному напрямі діяльності Волинського краєзнавчого музею як головного музейного осередку області. Охарактеризовано тематику, форми організації та проведення наукових заходів, тематичну спрямованість музейної наукової продукції. На основі опрацьованих джерел прослідковано динаміку залученості музеїв та їхніх співробітників до організації і проведення наукових конференцій, регіональних зокрема. Визначено, що помітна активізація наукової діяльності музеїв припала на 1994–1995 рр., коли установи виступили базою проведення наукових заходів, розгорнули співпрацю з вітчизняними та зарубіжними навчальними закладами, науковими інституціями, музеями, громадськими організаціями. Названа тенденція продовжувала виявлятися з деяким послабленням і до кінця досліджуваного періоду. Узагальнено інформацію про внесок співробітників музеїв Волинської області у дослідження питань історії, теорії і практики музейної справи на Волині. Звернено увагу на співробітництво Волинського краєзнавчого музею та кафедри документознавства і музейної справи Волинського державного університету імені Лесі Українки у проведенні музеологічних досліджень. Зроблено висновок, шо музеї Волинської області починаючи з 1991 р. значно активізували науково-видавничу діяльність, ініціювали проведення важливих для регіональних студій наукових заходів, перетворилися на наукові осередки, у яких розробляються профільні та музеологічні дослідження.

НАРИСИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОДОВОДІВ ШЛЯХТИЧІВ ЗАБЛОЦЬКИХ ЗІ СКВИРЩИНИ

Павло Берест — 2023-11-30

У статті завдяки детальному аналізу широкого кола наукових та архівних джерел зібрано основні дані й окреслено ключові шляхи подальших досліджень питань генеалогії, вивчення родоводів шляхтичів Заблоцьких, що на кінець ХІХ ст. мешкали у Сквирському на інших сусідніх повітах Київської губернії. Актуальність теми дослідження полягає у недостатньому рівні наукового опрацювання та уваги до вивчення даного питання. Подальший його розгляд необхідний для якісного відтворення цілісної картини історичного та соціокультурного життя Центральної України ХІХ ст. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні принципів об’єктивності та використанні загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема індукції й дедукції, аналізу та синтезу, генетичного, бібліографічного, історичного, культурологічного та ін. У роботі простежено ключові моменти розвитку шляхетських родів Заблоцьких від XIV ст., часів Королівства Руси-України, до кінця XIX ст. Звернено увагу на причини та шляхи міграції українських еліт протягом окресленого періоду, а також на залежність політичних, соціальних, культурних чинників від еволюції та становищастародавньої української шляхти. Констатовано, що прізвище «Заблоцькі» було одним із доволі поширених на Волині, Берестейщині, Житомирщині, Київщині, Черкащині. Його представники були як серед оточення українських королів та князів, так і козацькими полковниками або старшиною часів Гетьманщини, дипломатами, знаними землевласниками тощо. За результатами здійсненого дослідження зроблено унаочнення основних ліній родоводів шляхтичів Заблоцьких, проаналізовано їхні статус та місце проживання. Висновком є підтвердження давності й елітарності прізвища «Заблоцький», що відноситься до цілої плеяди одних із перших відомих стародавніх, спадкових, гербових українських шляхтичів. Також до висновків можна віднести глибше розуміння генеалогії цих аристократичних династій. Перспективою подальших досліджень є вишукування, збір, аналіз архівних матеріалів, проведення прискіпливих студій задля формування комплексної, детальної картини хронології та історії родин Заблоцьких.

РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ. У СУЧАСНОМУ ІСТОРІОГРАФІЧНОМУ ДИСКУРСІ: РЕҐІОНАЛЬНИЙ ЗРІЗ

Оксана Каліщук — 2023-11-30

У статті висвітлено історіографічні дослідження вітчизняних та зарубіжних (передовсім польських) науковців, присвячені проблемам діяльності Римо-католицької церкви на українських землях у повоєнні роки. Розсекречення великого масиву джерел, доступ до нової інформації (особливо у 90-х роках ХХ ст.), широке використання нових методологічних підходів (зокрема, oral history) дали змогу розкрити авторам новітніх студій замовчувані або штучно приховувані моменти історії Римо-католицької церкви. Зі здобуттям Україною незалежности починається якісно новий етап у дослідженні діяльности Римо-католицької церкви, розширюється спектр досліджуваних проблем, і предметами наукового пошуку стають питання правового регулювання Римо- католицької церкви, її узалежнення від світської влади. Стверджено, що фундаментальні дослідження з історії Римо-католицької церкви в Україні у другій половині ХХ ст. доповнюють студії, у яких розглядали особливости функціонування Костелу в окремих реґіонах. Указано на нерівномірність вивчення різних частин України: якщо діяльности католицького духовенства на західноукраїнських землях присвячено численні роботи вітчизняних та зарубіжних (передовсім польських) учених, то особливости функціонування на Півдні та Сході маловивчені. Пояснено тим, що Римо-католицька церква там не мала міцного коріння і впливу. Історіографія охоплює праці різного наукового рівня, достовірности наведеної в них інформації. Водночас попри зростаючу активність наукових пошуків кількість «білих плям» указує на перспективи нових історичних студій. Зазначається, що подальші наукові розвідки особливостей функціонування Римо-католицької церкви в українських регіонах після Другої світової війни доповнять її розуміння як живого, динамічного організму.

РАДЯНСЬКА ПРОПАГАНДА НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ВІЙНИ СПРАВЕДЛИВІ ТА НЕСПРАВЕДЛИВІ

Костянтин Нікітенко — 2023-11-30

У статті досліджено особливості підготовки суспільства в СРСР до можливого воєнного конфлікту. Акцентовано на тому, що радянська пропаганда прагнула сформувати свій особливий погляд на інтерпретацію норм міжнародного права. Так, ані лідери країни, ані численні пропагандисти не заперечували можливості нападу на іншу країну. «Справедливою» визнавали війну, яка є «продовженням політики прогресивних, революційних класів», яка слугує «інтересам народу». А несправедлива – це та, яка розв’язана в інтересах капіталістів та експлуататорів. Питання, хто нападав, а хто захищався, у цьому контексті взагалі не мало виникати. Акценти було змінено принципово. Червона Армія буде вести війну за справу всього «прогресивного людства», проти «реакції, експлуатації, контрреволюції». Отже, будь-яка війна, хоча би де вона велася і хоча би хто її почав першим, з участю Червоної Армії в будь-якому варіанті апріорі буде справедливою. Навіть у разі нападу СРСР на будь-яку країну війна буде аж ніяк не окупаційною, загарбницькою, а революційною і, більше того, – громадянською. Адже під час наступу Червоної Армії населення, а конкретно трудівники капіталістичних країн, будуть надавати їй цілковиту підтримку і допомогу. Так, головним завданням проголошували перетворення ізольованої революції на революцію всесвітню. Й. Сталін багаторазово підкреслював незрівнянну зацікавленість саме СРСР у здійсненні світової революції, адже це гарантовано убезпечило б країну від реставрації старих буржуазних порядків, допомогло б остаточно викорінити атавізми капіталізму і побудувати нарешті соціалізм-комунізм. Відповідно, Червону Армію трактували як «зброю визволення трудящих усіх країн». Доведено, що радянська пропаганда в міжвоєнний період була заснована на численних безпідставних класових штампах: очікуванні «світової революції», яка мала розпочатися у разі воєнної агресії; переконанні у «швидкій війні на чужій території»; свідомому заниженні воєнної спроможності потенційних противників тощо. Така воєнна доктрина дала змогу Й. Сталіну надзвичайно вільно поводитися з нормами міжнародного права й виступити разом зі своїм союзником А. Гітлером одним із паліїв Другої світової війни.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПОКАРАННЯ ЗА ЗЛОЧИН ГЕНОЦИДУ

Галина Панишко — 2023-11-30

У статті досліджено та проаналізовано сутність поняття геноциду в міжнародному праві. Геноцид визнано небезпечним міжнародним злочином проти людства та людяності, який не можна виправдати. До наукового обігу цей термін було введено у 1944 р. Р. Лемкіним у книзі «Правління держав «Осі» в окупованій Європі». Ученим було доведено, що цей злочин існував протягом усієї історії людської цивілізації. Слід робити все можливе для упередження й унеможливлення його виникнення. Автором указано, що Міжнародним злочином геноцид визнали у 1946 р. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. 9 грудня 1948 р. був прийнятий основоположний документ – Конвенція про запобігання і покарання за злочин геноциду. У статті не обійдено увагою важливий та основоположний документ – Римський статут, який установлений Міжнародним кримінальним судом у 1998 р. та набрав чинності з 1 липня 2002 р. Станом на вересень 2019 р. Римський статут підписали 155 держав, ратифікували 122. Україна 20 січня 2000 р. підписала Статут, але не ратифікувала його. Ратифікація Римського статуту дасть змогу поширити юрисдикцію МКС на Україну та почати розслідування злочинів на території нашої держави. Сьогодні це єдина можливість притягнення до відповідальності на міжнародному рівні Путіна та його оточення за злочини росії, скоєні у перебігу подій російсько-української війни. Україна зобов’язана ратифікувати Статут згідно зі статтями 8 і 24 Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Акцентовано, що доказ злочину геноциду у правовій площині доволі складний і може тривати роками, він потребує не тільки доказової базу, а й підтвердження, що всі ці дії мали цілеспрямований намір знищення українців як нації чи етносу. Громадські організації, політики всіх рівнів повинні бути готовими діяти у частині запобігання геноциду як явища глобального характеру.

ЙОСИФ СЛІПИЙ У РОЗБУДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ЕМІГРАЦІЇ

Ігор Пилипів — 2023-11-30

Мета статті – висвітлити діяльність митрополита, кардинала та патріарха Йосифа Сліпого в розбудові Української греко-католицької церкви в діаспорі. Методологія дослідження. У роботі використано принципи історизму, науковості, об’єктивності; просопографічний, порівняльний та статистичний методи. Наукова новизна. У статті вперше комплексно висвітлюється діяльність Йосифа Сліпого у зміцненні та згуртуванні українців діаспори через розбудову Української греко-католицької церкви в місцях компактного проживання українців у різних країнах світу. Висновки. Після звільнення з більшовицьких концтаборів, де він перебував 18 років, та приїзду до Ватикану митрополит Йосиф Сліпий розгорнув активну діяльність у питанні розбудови Української греко-католицької церкви в діаспорі та захисту мільйонів українців у Радянському Союзі. Із метою привернути увагу до становища українців та переслідуваної Церкви в СРСР брав участь у різноманітних публічних заходах. Зустрічався з керівниками держав, відомими європейськими та американськими політиками, релігійними та культурними діячами. Другим важливим напрямом діяльності митрополита була розбудова Української католицької церкви у Європі та Америці. Метою було збереження візантійського обряду в богослужінні, української мови, культури та єдності української діаспори. Із цією метою Й. Сліпий відвідав місця компактного проживання українців у Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Для фахової підготовки греко-католицького духовенства заснував Український католицький університет у Римі. Із метою консолідації українського духовенства проводилися спільні синоди єпископів із різних країн. Велике значення мав виступ Йосифа Сліпого на ІІ Ватиканському соборі 11 жовтня 1963 р., на якому поставив вимогу про надання статусу патріархату для Української греко-католицької церкви. Такі заходи сприяли розбудові адміністративно-церковної структури, збереженню української мови, візантійського обряду та культури українців у діаспорі.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ОСОБИСТИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ ПІД ВПЛИВОМ ПОШИРЕННЯ ДОНОСИТЕЛЬСТВА У 20–30-ТІ РОКИ ХХ СТ.

Сергій Сергієнко — 2023-11-30

На основі літератури, періодичних видань, архівних джерел та опублікованих документів розглянуто процес трансформації особистих відносин в Україні під впливом поширення доносительства у 1920–1930-ті роки. Обґрунтовано положення про те, що першими під тиском доносительства були викривлені особисті відносини членів правлячої партії. Партія стала основою мережі доносительства. У ній вкорінилося уявлення про доноси як важливе і життєво необхідне явище, що не могло не відбитися на взаємовідносинах її членів. Заохочуючи доносительство в партії, її лідери наполегливо розповсюджували це явище й у суспільстві. В особистому спілкуванні стали домінувати недовіра і підозріливість. Будь-хто міг виявитися сексотом і скалічити долю співбесідника. Автор зазначає, що недовіру у відносинах у суспільстві породжували також методи провокації, які застосовували каральні органи. Провокатор умів розпочати бесіду з незнайомою людиною і викласти певні «антирадянські» погляди. Співбесідник міг погодитися з такими поглядами і в результаті потрапляв до таборів ГУЛАГу. Тому коли навіть чесна людина намагалася відкрито виказати невдоволення діями влади, її, як правило, не слухали і в кращому випадку втікали від неї, у гіршому – доносили перші, щоб співбесідник не встиг донести раніше. У статті зауважено, що особливе стеження велося за інтелігенцією. Воно здійснювалося не тільки за допомогою сексотів, а й значною мірою за допомогою донощиків-колег. Нещирість в особистих стосунках набагато більше, ніж у цілому в суспільстві, укорінилася в середовищі освічених людей, які займали певні посади у державних структурах або ж відносилися до творчої інтелігенції. Автор дійшов висновку, що доносительство, котре процвітало у 20–30-х роках ХХ ст., негативно вплинуло не тільки на особисті відносини сучасників, а й на відносини прийдешніх поколінь.

ІДЕОЛОГЕМА «ВОРОГ НАРОДУ» НА СТОРІНКАХ РАДЯНСЬКИХ ПРЕСОВИХ ВИДАНЬ ВОЛИНІ В ПЕРІОД УТВЕРДЖЕННЯ СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

Галина Стародубець — 2023-11-30

У статті йдеться про відображення ідеологеми «ворог народу» на сторінках місцевих газет Волині у період утвердження тут сталінського тоталітаризму (кінець 1920-х – початок 1930-х років), досліджено динаміку використання цього образу в системі більшовицької пропаганди. Указано, що ця штучно сформована ідеологема використовувалася радянською владою як один з інструментів формування віртуального ідеологічного конструкту з метою трансформації його у реальне соціальне середовище. Образ «ворога народу», з одного боку, слугував маркером для соціальної стратифікації радянських громадян за ознакою політичної благонадійності, а з іншого – виступав тлом для найвигіднішої презентації персонажів, які представляли більшовицьку партію. Для утвердження нової радянської ідеології більшовикам необхідно було вдатися до чіткої структуризації суспільства, виокремлення прихильників і противників. «Ворог» стає неминучим атрибутом дихотомного уявлення/представлення реальності в тоталітарному суспільстві. Найбільш критичні й негативні явища спостерігалися в процесі розшарування селянського соціуму, свідомо поділеного на дві антагоністичні категорії. На одному полюсі були так звані бідняки, які є лідерами соціалістичних перетворень на селі, а на іншому – представники заможних верств, які апріорі оголошувалися «чужими», ворогами нової влади. Наголошено, що основним транслятором більшовицької ідеології виступала преса, насамперед місцеві друковані видання. Використовуючи засоби друкованого слова, більшовицька влада сприяла посиленню процесу розшарування селянства: збереженню і зміцненню домінуючих позицій «бідняків» і «середняків» та викриттю «куркулів». Із метою формування негативного образу «ворога народу» у пресі активно послуговувалися «мовою ненависті», яка сприяла нагнітанню у суспільстві атмосфери «класового протистояння», страху і підозрілості та впровадженню у масову свідомість «нової» системи соціальних і політичних уявлень про соціалізм. Спостерігається поступове залучення в офіційний дискурс активно тиражованої на сторінках друкованих видань експресивної лексики з виразно негативними конотаціями, яка фактично перетворилася на мовні кліше.

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКИ ПАМ’ЯТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: ПОСТРАДЯНСЬКІ НАРАТИВИ ТА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ (НА ПРИКЛАДІ ДЕРЖАВНИХ СВЯТ)

Людмила Стрільчук — 2023-11-30

У статті аналізуються зміни у політиці пам’яті в сучасній Україні на прикладі державних свят, які унаочнюють, наскільки кардинально змінювався зміст національної політики пам’яті на початку ХХІ ст., протиставляються пострадянські та сучасні російські історичні наративи національній політиці історичної пам’яті. Засади формування державної політики пам’яті в Україні на тридцять другому році незалежності в умовах повномасштабної війни з російською федерацією продовжують залишатися дискусійними. Системні трансформації останніх десятиліть докорінно змінили акценти у підходах до розуміння та вивчення історичної минувшини та ролі у цьому процесі національної історичної пам’яті. Тому не дивно, що на повістці денній сучасної України особливої актуальності набули питання вивчення національної замовчуваної раніше історії, руйнація радянських історичних міфів та наративів і формування спільної колективної пам’яті, конструювання нових схем національної ідентичності. Україна, як і більшість пострадянських республік, успадкувала пам’яттєву мапу «загальносоюзного» зразка з похибкою на національні історичні особливості, із певним набором героїв та визначних подій. Фактично у період незалежності в українському суспільстві відбувається трансформація історичної пам’яті: уявлень про найважливіші дати та події, національних героїв. У статті доведено, що в українському суспільстві досить сильно вкоренилися радянські історичні наративи, і аналіз того, що саме «святкували»/»відзначали» в Україні на державному рівні впродовж трьох останніх десятиліть, засвідчує факт непослідовності здійснення державної історичної політики та формування національної історичної пам’яті. Наслідком такого стану речей стала поляризація історичної пам’яті у суспільстві по осі «Схід – Захід».

ФОРМУВАННЯ ТА ПОЧАТОК ГОСПОДАРСЬКО-ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СИСТЕМИ ПЛОДООВОЧЕВОЇ КООПЕРАЦІЇ «ПЛОДОСПІЛКА»

Яна Трояк — 2023-11-30

У статті розглянуто господарську діяльність, напрями діяльності «Плодоспілки» та її організаційну розбудову. Одним із таких напрямів, на яких зосередила увагу сільськогосподарська кооперація, стало плодоовочівництво, тобто садівництво, городництво, виноградарство, бджільництво, але в традиційному селянському господарстві не надавалось серйозного значення цим культурам, оскільки ці галузі часто вважалися другорядними порівняно з тваринництвом. Зроблено узагальнення стосовно ролі управлінського досвіду фахівців «Плодоспілки», завдяки чому став можливим процес трансформації садівництва і городництва з галузей, які мали тривалий час так званий «другорядний характер» і продукти яких задовольняли передусім споживчі потреби селянської родини, у товарні галузі, які набули ринкового характеру. З’ясовано, що власники селянських господарств постійно шукали нових шляхів реалізації власної господарсько- підприємницької ініціативи, яка розповсюджувалася й на пошук нових форм отримання прибутків через реалізацію продукції садівництва та городництва. »Плодоспілка» постійно нарощувала виробничі потужності, здійснюючи низку яд кроків в індустріалізації власної переробної промисловості. Галузі, які довгий час служили лише споживчим інтересам кожного селянина, за умов ефективних заходів із їх інтенсифікації набули виразно ринкового характеру та стали серйозним джерелом прибутку для селянського господарства. Вивчено питання вагомості значення агрокультурної роботи, упровадження якої сприяло переходу селянських господарств від екстенсивного до інтенсивного способу ведення власного господарства. Доведено, що плодово-овочева кооперативна система сприяла забезпеченню ринку продукцією своєї галузі, була посередником між дрібним товаровиробником (власником селянського господарства) і ринком, який формувала і живила.

ДІЯЛЬНІСТЬ РИМО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА ЛЬВІВСЬКОЇ АРХІДІЄЦЕЗІЇ У ПЕРІОД РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ НА ПРИКЛАДІ СЛУЖІННЯ ОТЦЯ РАФАЛА КЕРНИЦЬКОГО

Павло Хом’як — 2023-11-30

Дослідження становища Римсько-католицької церкви в радянський період характеризується значним впливом антирелігійної політики, що мала негативне значення передусім для священників та мирян Церкви. У статті на прикладі священника Львівської архідієцезії о. Владислава Рафала Керницького розкриваються становище Церкви та умови діяльності священників у період тоталітарного атеїстичного режиму. За допомогою історичних джерел та особистих спогадів священника вдалося дослідити умови, у яких о. Владислав проводив душпастирську діяльність, та встановити особливості його внеску у діяльність Церкви на території Львівської архідієцезії. Актуальність дослідження полягає в об’єктивному висвітленні діяльності Церкви та її душпастиря в період радянської влади, що ґрунтується на записах особистих спогадів священника та архівних даних. Особливістю релігійної активності о. Владислава є його велика залученість у всі процеси діяльності Церкви, віддане служіння для потреб та блага мирян, праця із дітьми та молоддю, яка не мала доступу до відвідування богослужінь. Відзначено позицію та діяльність священника у період ув’язнення у концтаборах, де о. Владислав Рафал підпільно проводив душпастирську працю. Стаття в повному обсязі розкриває позицію Римсько- католицької церкви щодо виконання своїх місійних обов’язків у часи радянського режиму, що проявляється у жертовний діяльності представника Львівської архідієцезії о. Владислава Рафала Керницького.

«ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА» УКРАЇНИ ТА КРАЇН БАЛТІЇ В ДИНАМІЦІ (1995–2004 РОКИ): ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Юрій Войтенко — 2023-11-30

У статті визначено, що для розуміння свого становища кожна країна визначає рівень власного розвитку за тими чи іншими критеріями та показниками. Найбільш достовірним є зовнішній моніторинг країни за міжнародно визнаними індексами. Деякі світові (переважно – неурядові) організації, здійснюючи щорічний моніторинг багатьох країн, формують підсумкові звіти, які згодом впливають як на іноземних інвесторів, так і на уряди відповідних країн. Останні ж не можуть ігнорувати відповідні результати своєї держави від легітимних світових організацій. Також оприлюднені рейтинги держави впливають і на її громадян, адже останні у демократичних державах є носієм суверенітету і джерелом влади. Оприлюднені світовими організаціями показники певної держави є своєрідним зовнішнім підсумком діяльності тієї чи іншої влади протягом року її діяльності. По суті, вони є відображенням проведених владою реформ у конкретних галузях, або свідчать про відсутність здійснення таких заходів (найчастіше через бездіяльність) із боку обраних представників. Загалом цей алгоритм дій виглядає так: діяльність влади – результат такої діяльності для держави – моніторинг і визначення відповідного індексу конкретної країни – зовнішні інвестиції або відсутність таких у державу, і знову все йде по колу. У статті здійснено порівняльний аналіз за основними напрямами дослідження України і країн Балтії протягом десятиліття їх незалежності. Хронологічний період визначається у межах від початку першого моніторингу Індексу економічної свободи від Haritage Foundation у 1995 р. і до вступу країн Балтії у НАТО та ЄС у 2004 р. Також кінцевою хронологічною межею для України виступає 2004 р., адже саме у грудні того року під час президентських виборів відбулася Помаранчева революція, яка змінила не лише главу держави, а й форму правління в Україні, що стало результатом політичних домовленостей між головними суб’єктами конфлікту.

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ АФРОАМЕРИКАНЦІВ ЯК АМЕРИКАНЦІВ: КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.

Геннадій Казаков — 2023-11-30

У статті здійснено спробу аналізу процесу становлення концепту «ми – американці» серед афроамериканської спільноти. Під запропонованим концептом розглядається популярна позиція серед афроамериканців, яка панує у США в реаліях ХХІ ст., відповідно до якої про визначення афроамериканців як окремої етнічної чи національної групи не може йтися взагалі. Афроамериканці є єдиною складовою частиною американської нації, а вживання до їх визначення інших термінів є недоречним та розцінюється як прояв расизму. Автором визначено, що переломним моментом у формуванні запропонованого концепту стає період кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли в умовах офіційного визнання свободи афроамериканців та паралельно створення сегрегаційного законодавства виникає потреба самоідентифікації себе як окремої нації чи як невід’ємного складника американської нації. Беручи до уваги промови та роботи основних діячів афроамериканського руху, культурні надбання афроамериканців, їхню громадянську позицію, ми визначили, що наприкінці ХІХ ст. переважала позиція автономності. Висувалася теза визнання афроамериканцями себе як окремої складової частини у межах Сполучених Штатів. Залишаючись громадянами, переймаючи на себе релігійні, суспільні ролі, афроамериканці вважали, що не мають ототожнювати себе з представниками «білої Америки», а визнавати власну самобутність та унікальність та домогтися подібного визнання від інших. Здійснено спробу довести, що умови Першої світової війни, а саме вступ США у її хід, сприяли масовій ідентифікації афроамериканців як невід’ємної складової частини американської нації. Вступаючи до лав армії, вони виношували надії на рівне визнання себе з боку решти населення США. Водночас наголошено, що, незважаючи на самоідентифікацію, афроамериканська спільнота у роки Першої світової війни так і не була сприйнята рештою Америки.

15-Й ГАЛИЦЬКИЙ ПІХОТНИЙ ПОЛК: ІСТОРІЯ ТА БОЙОВИЙ ШЛЯХ

Владислав Полівчук — 2023-11-30

У статті простежено історію військового з’єднання Австро-Угорської монархії 15-го піхотного полку. Здійснено реконструкцію бойового шляху піхотного полку, охарактеризовано його участь у військових подіях ХVIII–XX ст. Проаналізовано участь військового формування у війні за іспанську спадщину, в облозі та взятті фортеці Ландау в 1702 р., у битві при Штольгофені у квітні 1703 р., у битвах при Альменарі та Вільявісіосі в 1710 р., у Семирічній та австро-турецькій війнах. Указано на те, що на честь перемоги при Асперні в травні 1809 р. 15-піхотний полк не тільки увіковічнений на пам’ятнику ерцгерцогу Карлу у Відні, на картині митця Й. П. Крафта, а й відзначав полкове свято 22 травня. Із ХІХ ст. 15-й піхотний полк формувався на території Тарнопільського округу, до нього призивали місцеве населення. Розглянуто особливості внутрішнього устрою полку, специфіку проходження служби, національного складу, функціонування та управління полку. Під час Першої світової війни 15-й піхотний полк брав участь у бойових діях на Східному та Італійському фронтах. На Італійському фронті 15-й піхотний полк воював у складі 19-ї піхотної бригади 10-ї піхотної дивізії до закінчення Великої війни. У статті висвітлено участь 15-го піхотного полку у національних військових підрозділах ЗУНР. Запасні частини полку у Львові взяли участь у Листопадовому чині, 50 піхотинців підрозділу зайняли Головну пошту. Частина 15-го піхотного полку стала однією з основ для формування 1-го полку піхоти імені Князя Лева на чолі з поручником Микиткою. У цьому підрозділі розпочав бойовий шлях Петро Франко. Окружна команда в Тернополі на базі колишнього 15-го піхотного полку сформувала запасний кіш – 1-й Подільський полк ім. С. Петлюри.

ПОЗИЦІЯ СРСР В УМОВАХ НАРОСТАННЯ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ НАПЕРЕДОДНІ ШЕСТИДЕННОЇ ВІЙНИ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ

Володимир Фісанов — 2023-11-30

в умовах наростання міжнародної кризи на Близькому Сході, зокрема ставлення радянської дипломатії до головних регіональних гравців – Єгипту та Ізраїлю з урахуванням позиції США. Зокрема, підкреслено, що у складній і суперечливій ситуації, яка складалася тоді на Близькому Сході, СРСР ураховував протиріччя не тільки в стані «імперіалістів», а й слідкував за перебігом політичних настроїв «нових» арабських друзів. У цьому контексті важливий той факт, що Москва все-таки у багатьох моментах хоча й підтримувала арабські країни в їх протистоянні з Ізраїлем, який іде (що відзначалося у дипломатичних документах) «у фарватері імперіалістичної політики», однак не бажала доводити близькосхідну ситуацію до критичної межі. У висновках зазначено, що Шестиденна війна на Близькому Сході, точніше її результати, стали стимулом для основних політичних акторів у пошуку компромісних рішень у врегулюванні ситуації у регіоні. Наслідком саме таких кроків стали єгипетсько-ізраїльський мирний договір (1979) та аналогічний договір з Йорданією, укладений у 1994 р. Автор підкреслює також, що у своїй далекосяжній близькосхідній політиці в 50-ті та 80-роки минулого століття СРСР особливу увагу приділяв відносинам із двома арабськими державами у регіоні Близького Сходу – Єгиптом та Сирією, підтримуючи їх у протистоянні з Ізраїлем. Разом із тим певні тактико-дипломатичні акценти у протистоянні США та СРСР були зіставлені під час відомої зустрічі О. Косигіна та Л. Джонсона в Гласборо 23–25 червня 1967 р. Ця зустріч підвела своєрідну тимчасову межу під черговим раундом протистояння наддержав у регіоні. Для США перемога Ізраїлю означала тоді певні дипломатичні та іміджеві мінуси, адже на Близькому Сході відбувся безпрецедентний ріст антиамериканських настроїв. Співчуття Єгипту, Сирії та Йорданії виявили навіть консервативні арабські режими. Згодом компромісна позиція СРСР і США знайшла відображення у відомій миротворчій резолюції РБ ООН № 242.

МАНІПУЛЯТИВНИЙ ВПЛИВ ДРУКОВАНИХ ТА ЕЛЕКТРОННИХ ДЖЕРЕЛ У РЕАЛІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО СКЛАДНИКА СУЧАСНОГО ЗБРОЙНОГО НАСИЛЛЯ1

Антон Бадер — 2023-11-30

У статті зазначено, що агресія рф 2014 р. супроводжувалася значним маніпулятивним тиском на український інформаційний простір. В основі трансльованих росією обґрунтувань повномасштабного вторгнення 2022 р. також покладено маніпуляції із цілою низкою понять. Підкреслено необхідність підтримки інформаційної гігієни, що неможливо без наукового аналізу технологій маніпулятивного впливу друкованих та електронних джерел інформації. Констатовано, що основними характеристиками друкованих джерел є розповсюдженість, доступність, дешевизна, можливість багаторазового використання, натомість досить низька оперативність. Електронні джерела відзначаються високою оперативністю, а радіо та телебачення ‒ масовою аудиторією. Зазначено, що сьогодні відбуваються суттєві трансформаційні процеси у визначальних характеристиках указаних інструментів інформаційного впливу. Зокрема, розширюється присутність в Інтернет-просторі традиційних ЗМІ, виробництво контенту орієнтується на глобальний рівень та фрагментується залежно від уподобань конкретної аудиторії, застосовуються механізми інтерактивного зв’язку зі споживачем та технічні можливості маніпуляції змістом матеріалу. Підкреслено, що на основі провідних характеристик і сучасних трансформацій друкованих та електронних джерел побудовано технології інформаційного впливу. Зазначено, що розповсюдженими є такі технологічні прийоми: уривчасте, вибіркове інформування; «інформаційний вал»; клішування інформації; «навішування ярликів»; «експлуатація подвійних стандартів»; оприлюднення ганебної інформації щодо супротивника; «гра цифрами»; «помилкова аналогія»; конструювання повідомлень зі змістовною незбалансованістю; експлуатація авторитету певних осіб; тиражування наявних та штучно створених міфів та фейків. Визначено, що основним засобом протидії указаним маніпулятивним механізмам є комплекс політико-правових, соціально-інформаційних та освітніх і силових заходів.

ВЛАДА ЯК РЕСУРС СПРОМОЖНОСТІ ДЕРЖАВИ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Сергій Вонсович — 2023-11-30

Доведено, що сучасні виклики окреслюють особливі вимоги до державної влади як інституту, здатного управляти суспільством. Розкрито, що першорядного значення набувають політичні властивості та якості державної влади, що відображають її функціональну спроможність і реальну здатність урегулювання конфліктів. Вони залежать від міжнародних відносин, політичної системи національної держави, характеру правлячого режиму, системи державного управління та прийняття рішень. Оцінка цих параметрів дає змогу зрозуміти можливості і перспективи тієї чи іншої держави в довгостроковій і середньостроковій перспективах. Доведено, що державна влада, як і влада взагалі, зумовлена певним набором ресурсів, які дають змогу її суб’єктам реалізувати свою волю, забезпечувати підпорядкування та досягнення певного суспільного блага. За цих умов саме оцінка ефективності державної влади дає змогу пізнавати ступінь реального задоволення від цілепокладання, організації та регулювання суспільних запитів, а в подальшому на підставі отриманих даних розробляти заходи та пропозиції щодо підвищення рівня ефективності владарювання. Розглянуто різні підходи до розуміння і вивчення державної спроможності, що склалися в політичній науці, основні аспекти державної спроможності країн світу, пов’язані із зовнішнім і внутрішнім контекстами існування та функціонування відповідних держав. Охарактеризовано сутність феномену державної спроможності/ неспроможності та визначено політичні параметри спроможності держави і політичні ризики функціонування державної влади в умовах проблемної державності. Акцентовано увагу на тому, що політична ефективність державної влади в сучасних умовах є визначальним чинником забезпечення державної спроможності. Далеко не всі держави однаково здатні гарантувати своїм громадянам забезпечення зовнішньої безпеки, внутрішнього порядку, легітимності, управління та розвитку. Окреслено нові виклики, які впливають на владні ресурси спроможності держави в умовах формування нового світового порядку. Артикульовано потенційні можливості їх реалізації в Україні, які виникли під час глобальної війни.

РЕФОРМУВАННЯ ТА ЕФЕКТИВНЕ ВПРОВАДЖЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ ЩОДО ЕТНІЧНИХ МЕНШИН ЯК ОДИН ІЗ «СЕМИ КРОКІВ» ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

Михайло Зан — 2023-11-30

У статті зроблено спробу висвітлення деяких проблемних аспектів нормативно-правого статусу етнічних громад у рамках імплементації Закону України «Про національні меншини (спільноти) в Україні» як однієї із семи вимог до європейської інтеграції України. Констатовано, що зміни до цього Закону були «спровоковані» критичними зауваженнями Венеціанської комісії (червень 2023 р.). Разом із тим зауваження від самих представників етнічних меншин України, зокрема угорців Закарпаття, не були взяті до уваги. Аналіз показує, що найбільш важливих змін та доповнень зазнали положення, що стосуються захисту мовних прав етнічних спільнот України. У новій редакції Закону передбачена можливість використання мов національних меншин (спільнот) у сфері реклами, надання допомоги та захисту жертвам насилля, догляду за громадянами похилого віку тощо. Передбачено спеціалізовані книгарні, утворені для реалізації прав національних меншин, забезпечення супроводу/конферансу під час культурно-мистецьких, розважальних або видовищних заходів. Автор статті звертає увагу на те, що в умовах російсько-української війни закономірно виправданою стала заборона пропаганди й популяризації держави-терориста. Водночас норма законодавства, що стосується (не) використання російської мови, зафіксована занадто жорстко. У таких умовах представники російської етнічної громади Україні стали заручниками ситуації, породженої російською збройною агресією, адже російські національно-культурні товариства на період дії воєнного стану та шість місяців після його припинення чи скасування тимчасово обмежені в реалізації прав і свобод, якими володіють усі інші етнічні громади Україні на підставі Закону України «Про національні меншини (спільноти) України». Констатовано про ляпсус дефініції у доповненому та оновленому Законі України «Про національні меншини (спільноти) України» через вилучення терміна «традиційно» у ст. 1 із метою інклюзивного підходу до всіх етнічних спільнот України та подальше ігнорування цього терміна у ст. ст. 10 та 19. Подібним ляпсусом є використання формулювання «значна частина населення» у ст. 10 (положення 7–12), що є невалідними. Вони потребують заміни шляхом законодавчого закріплення мінімальної квоти чисельності представників етнічних меншин, які компактно проживають у територіальних громадах (до прикладу, як у Словаччині – 15%). Автором рекомендовано врахувати етнополітичний досвід країн Центрально-Східної Європи під час розроблення Концепції державної етнонаціональної політики та подальшої редакції Закону України «Про національні меншини (спільноти) в Україні» у контексті узгодження з мовним, освітнім, партійним і виборчим законодавством України.

ОСОБЛИВОСТІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Тетяна Лушагіна — 2023-11-30

У статті розглядаються взаємовідносини Україна – НАТО, які розвиваються достатньо тривалий час. Уточнено, що особлива інтенсивність взаємодії пов’язана саме з повномасштабним вторгненням російської армії. Роль допомоги Альянсу у протистоянні агресору важко переоцінити, тому сьогодні для Української держави дуже важливо зміцнити відносини та співпрацю з державами – учасницями блоку. Метою статті є дослідження специфіки євроатлантичної інтеграції України в умовах російсько-української війни та визначення досягнень і проблем на шляху до отримання членства в НАТО. Для реалізації дослідження використано загальнонаукові (аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, абстрагування, порівняння та аналогія) та спеціальні (історичний, соціокультурний) методи пізнання. Відзначено, що, з одного боку, російсько-українська війна допомогла виявити найболючіші прогалини у світовій безпеці, які потребують усунення та вирішення. З іншого боку, повномасштабне вторгнення російської армії сприяло інтенсифікації взаємодії та співпраці України з державами – членами НАТО. Визначено основні напрями довгострокової допомоги Північноатлантичного альянсу Україні: оборонна й економічна сфери, навчання українських військових, сфера медицини та психологічної допомоги, проєкти відбудови та реабілітації у післявоєнний період. Охарактеризовано основні досягнення України в напрямі євроатлантичної інтеграції: створення Контактної групи «Рамштайн», яка узгоджує надання комплексної допомоги Українській державі; створення Ради Україна – НАТО, що передбачає рівноправність України та держав-членів, а також яка є механізмом ухвалення рішень та надання консультацій у кризові моменти; визнання членами НАТО Російської Федерації агресором та загрозою діючому міжнародному правопорядку. Основною перешкодою для України в отриманні статуту члена Організації північноатлантичного договору є війна, під час якої неможливо отримати статус повноправного члена, оскільки члени Північноатлантичного альянсу остерігаються можливості ескалації та можливості бути повноцінно втягнутими у війну, а також через вагання й неготовність зробити політичний крок назустріч Україні в ухваленні рішення про приєднання останньої до НАТО. Таким чином, за період повномасштабної війни Україна досягла значних результатів у підвищенні інтенсивності взаємодії з НАТО, що дає змогу Українській державі ефективно протистояти ворогу. У подальшому доцільно усунути існуючі перешкоди євроатлантичної інтеграції задля досягнення й забезпечення високого рівня стабільності та обороноздатності України.

ВТРУЧАННЯ У ВИБОРИ: ВИДИ ТА ЗАГРОЗИ ДЛЯ СУЧАСНИХ ДЕМОКРАТІЙ

Марія Розік — 2023-11-30

У статті визначено поняття «втручання у вибори», його основні види та особливості застосування у державах із демократичною формою правління. Виявлено, що процес обрання влади суспільством має велике значення для легітимності всієї політичної системи, а будь-яка спроба втручання з метою вплинути на результат виборів чи завадити їм є порушенням законів держави та міжнародних правил. Тому вибори мають проходити вільно, виборчий процес відбуватися без утручання сторонніх осіб або держав (зовнішнього втручання), а виборці повинні мати можливість формувати думку незалежно, без будь-якого спонукання чи маніпулятивного втручання. З’ясовано, що різноманітні способи втручання у вибори існували завжди, але в останнє десятиріччя вони стали більш помітними через зміни у виборчому середовищі, поширення нових засобів комунікації та зростання кількості неліберальних акторів, які втручаються у виборчий процес по всьому світу. Визначено, що втручання у вибори порушує право на самовизначення, коли виборці не можуть сформувати думку самостійно, та може стосуватися як спроб, так і змін результатів виборів загалом. Доведено, що потенціал для фальсифікації затьмарює вибори в усіх країнах, навіть у тих, де демократія існує давно. Виявлено існування двох форм утручання у вибори, які автори об’єднали у внутрішні та зовнішні втручання. Поштовхом для розвитку останніх стали інформаційно-комунікаційні технології, що уможливили вплив суб’єктів політики на виборчий процес поза межами власної держави. Доведено, що найбільш небезпечними є змішані іноземні та внутрішні втручання, основна мета яких – дезорганізація суспільства, уведення до лав керівників держави своїх прибічників, прихильників власної ідеології та інтересів за допомогою методів інформаційного впливу. Тому важливими є встановлення державами чітких правил, розроблення інструментів та програм, спрямованих на захист виборів і демократичних систем, що реагуватимуть на зростаючу загрозу маніпуляцій із боку внутрішніх та іноземних політичних акторів.

ПОЛІТИКА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Олександра Фурсай — 2023-11-30

Сьогодні особливої ролі набуває інформаційна сфера як поле взаємодії та протистояння суб’єктів міжнародних відносин. Інформація та масові комунікації дедалі більше стають інструментом впливу. Для акторів у міжнародних відносинах стало очевидним, що комунікації можуть бути самостійним засобом для досягнення мети. Інформаційний простір дав розширені можливості взаємодії людям, державним та недержавним установам, комерційним та некомерційним організаціям. У зв’язку із цим гостро постає питання інформаційної безпеки та розроблення й упровадження інструменту, який дасть змогу ефективно підтримувати рівень захисту та безпеки в інформаційному просторі і не тільки. Наочним прикладом ефективного розвитку інформаційної політики є Європейський Союз. Загальна політика в галузі комунікації та інформації ЄС утілюється через Європейську Комісію, Європейську Раду, Форум інформаційного суспільства ЄС, Генеральний Директорат з інформаційного суспільства, Генеральний Директорат з освіти і культури, а також через інформаційні центри у країнах – членах організації та поза її межами [1]. Слід зазначити, що інформаційна політика Європейського Союзу постійно вдосконалюється. Значна увага приділяється правовим засадам інформаційної безпеки, що передбачає розроблення нормативно-правових актів, активно ведеться робота в напрямі поліпшення законодавства щодо попередження та боротьби з дезінформацією. Держави ЄС спрямовують зусилля на захист інформаційних систем від зовнішнього негативного впливу та створення всіх необхідних умов для належного, безпечного функціонування держави та суспільства. Для України досвід ефективної реалізації політики інформаційної безпеки є особливо важливим, ураховуючи повномасштабне вторгнення Росії, а також як один з інтегруючих факторів України у Європу.

ОПОЗИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕЛЕНИХ ПАРТІЙ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ КОРОНАВІРУСУ

Ярослав Ярош — 2023-11-30

Статтю присвячено дослідженню опозиційної діяльності польських (Partia Zieloni) та угорських (Lehet Más a Politika) зелених партій як опозиції до уряду цих двох країн у період із березня 2020 р. до квітня 2021 р. у специфічних умовах пандемії коронавірусу. Такий порівняльний аналіз зумовлений низкою подібностей політичної системи та політичного режиму в Польщі та Угорщині, які описані у статті. Дослідження проведене здебільшого з використанням методів контент-аналізу, порівняльного аналізу та історичного аналізу. Зокрема, на підставі контент-аналізу публікацій та програмних документів двох партій ми встановили, що вони перебували у жорсткій опозиції до провладних партій та уряду і були частиною опозиційних об’єднань. У тематичному вимірі встановлено, що угорські зелені приділяли більше уваги соціальним аспектам та подоланню бідності, а польські – проблемам рівності та подолання дискримінації й упереджень. Проте такі відмінності були суттєво зумовлені об’єктивними обставинами, а не ідеологічними розбіжностями. Так, соціальний фокус угорських зелених зумовлений значними негативними соціальними наслідками пандемії коронавірусу, що стали приводом для критики уряду з боку зелених. І хоча у Польщі соціальні проблеми як наслідок пандемії також були присутні, акцент польської Partia Zieloni на питаннях рівності та недискримінації зумовлений значною мірою протистоянням із консервативною правлячою партією, що намагалася обмежити право на аборти, права ЛГБТ+ тощо. У вимірі пандемії коронавірусу встановлено, що обидві партії приділяли суттєву увагу постраждалим галузям і намагалися адаптувати свою діяльність, зокрема публічні декларації до вирішення проблем, зумовлених пандемією. Тема коронавірусу стала однією з ключових для них поряд із питаннями довкілля та зміни клімату, які лежать в ідеологічній основі для зелених партій загалом. У змісті їхніх заяв та пропозицій щодо протидії та подолання наслідків пандемії суттєво відображені такі ідеологічні аспекти, як екоцентризм, значна соціальна роль держави, захист прав та свобод особистості.

ГНОСЕОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТЬ «БЕЗПЕКА», «ДЕРЖАВНА БЕЗПЕКА» ТА «НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА»

В’ячеслав Баліцький — 2023-11-30

Статтю присвячено розгляду історичних аспектів формування понять «безпека», «державна безпека» й «національна безпека» та їх значенню для України. Проведення щодо України розвідувально-підривної, терористичної та гібридно-воєнної діяльності РФ покладають, згідно з чинним законодавством, на СБУ та розвідувальні органи України завдання найефективнішим чином забезпечувати зовнішньополітичну і національну безпеку держави. Слід зазначити, що питання безпеки протягом сотень і тисяч років перебуває у центрі уваги багатьох учених: істориків, правознавців, філософів, а також політиків, можновладців, військових. Страх перед загрозами власній безпеці змушує людину жити у суспільстві і шукати в ньому засоби колективного захисту від зазначених загроз, а тому, на думку багатьох учених, безпека – це забезпечення всім громадянам держави належних умов для їх самореалізації, захист їхніх життя, свободи, власності від посягань із боку будь- якої окремої людини, організації, суспільства чи держави. У статті досліджено методологію та генезис формування понять «безпека», «державна безпека» і «національна безпека» в Україні, а також сформульовано авторські визначення низки наукових понять: «безпека країни», «особиста безпека», «державна безпека», «забезпечення національної безпеки» тощо. Доведено, що саме політика визначає умови існування взятої окремо чи у співтоваристві людини, родини, країни і всієї земної цивілізації. Незважаючи на величезну різноманітність політичних ситуацій у різних країнах і регіонах, переважна більшість внутрішньополітичних, регіональних і міжнародних процесів має схожу природу і моделі розвитку (співробітництво чи конфлікти, інтеграція чи дезінтеграція, протистояння чи компроміси тощо). Комплексний характер вирішення проблем забезпечення національної безпеки та безпеки зовнішньополітичної діяльності диктує необхідність глибокого наукового опрацювання феномену безпеки. Результати такої роботи повинні стати підґрунтям для подальшого вдосконалення законів України, відомчих політико-правових актів та розроблення дієвих практичних інструкцій і рекомендацій.

СВІТОВІ ТРЕНДИ РОЗВИТКУ ТРАНСПОРТНОЇ ГАЛУЗІ: ПУБЛІЧНОУПРАВЛІНСЬКІ АСПЕКТИ

Ігор Жебєлев — 2023-11-30

У статті розкривається проблематика динаміки становлення провідних світових трендів розвитку новітніх інноваційних транспортних комплексів і транспортних систем, бачення ролі та місця транспортної галузі в системі публічного врядування сучасних держав. Зазначається, що в розвинених державах світу існує чітке розуміння стратегічної ролі транспортних комплексів у забезпеченні реального суверенітету країни, оскільки рівень розвитку транспортної галузі має вирішальний вплив на сталий розвиток усієї економіки та є найважливішою ознакою рівня цивілізованості й технологічного прогресу країни. На основі узагальнення останніх наукових досліджень у зазначеній царині та сучасного науково-практичного доробку закордонних і вітчизняних авторів систематизовано основні тренди розвитку транспорту та транспортної галузі ЄС у найближче десятиліття, серед яких виокремлено: загальне збільшення обсягів транспортних перевезень та географічне зміщення послуг із заходу на схід Європи; перехід транспортного ринку у фазу революційного технологічного розвитку; прискорення автономізації та діджиталізації транспортної сфери; прискорений перехід до використання в транспортних перевезеннях електромобілів; зростання вимог щодо якості, термінів надання транспортних послуг, точності поставок та обміну інформацією між перевізниками та клієнтами; появу потреби персоналу з новими ІТ-компетенціями та водіїв із навичками управління висококомп’ютеризованими транспортними засобами та ін. Стверджується, що неминучі зміни у функціонуванні транспортних систем мають певною мірою революційний характер та кардинально змінять структуру й сутність самої транспортної галузі світу. Зроблено висновок, що релевантне врахування провідних трендів та на основі цього реорганізація державної транспортної політики України мають особливо велике значення для нашої країни, оскільки Україна має найкраще за коефіцієнтом транзитності географічне розташування й спроможна зайняти належне місце у європейській транспортній системі.

ФОРМИ КОМУНІКАЦІЇ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ З КРАЇНАМИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПІВДРУЖНОСТІ У 2021–2023 РР.

Олена Козюпа — 2023-11-30

Метою статті є аналіз та узагальнення форм комунікації Волинської обласної ради з інституціями та окремими країнами Європейського Союзу в контексті процесів євроінтеграції. Специфіку відносин між Волинською областю та Євросоюзом значною мірою визначають її прикордонний статус та наявність спільного кордону з Республікою Польща та Білоруссю. Депутати Волинської обласної ради співпрацюють із різними інституціями організацій та установ ЄС. Так, в українській делегації Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи працює голова постійної депутатської комісії ради з питань міжнародного співробітництва, зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій. Повномасштабна військова агресія РФ створила багато проблем та викликів, що зумовило появу нових форм комунікації та співпраці між Україною та ЄС. Потенційні загрози виникнення гуманітарної кризи спонукало Конгрес Ради Європи створити онлайн-платформи для допомоги Україні. Окрім цього, за сприяння Конгресу було створено ще одну платформу для координації допомоги українським біженцям. Волинська обласна рада, координаційні волонтерські центри та благодійні організації налагоджують нові партнерські взаємини у сфері міжнародної гуманітарної допомоги Україні, зокрема з румунським міжнародним волонтерським фондом «ASOCIATIA ROUND TABLE 20 BOTOSANI», німецьким «ASB Ortsverband Hamburg-Mitte e.V.» та громадською організацією, заснованою українськими діаспорянами, «Feine Ukraine – Verien der deutschukrainischen Zusammenarbeit» у м. Гамбург. Наприкінці січня 2023 р. до Луцька з офіційним візитом прибули представники Фламандського уряду Королівства Бельгія в рамках реалізації проєкту співпраці Фламандського уряду та Бельгійського Червоного Хреста Фландрії «Предмети допомоги для України». Найтісніший зв’язок Волинь здійснює з державними та громадськими інституціями Республіки Польща. Саме Польща першою підтримала і визнала українську незалежність, стала союзником у євроінтеграційних прагненнях нашої держави.

МОДЕЛІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНИМИ УСТАНОВАМИ: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ

Вячеслав Нагорний — 2023-11-30

У статті розглянуто шість основних моделей публічного управління пенітенціарною системою у світі. Виявлено, що типологія інституційних моделей системи виконання покарань сформована на основі відомчої класифікації, тобто приналежності пенітенціарної системи до певного державного відомства. Виділено такі моделі публічного управління: 1) модель публічного управління, у якій пенітенціарна система підзвітна міністерству внутрішніх справ або подібному відомству; 2) модель публічного управління, у якій пенітенціарна система знаходиться у відомстві міністерства юстиції; 3) модель публічного управління, у якій управління пенітенціарною системою здійснює об’єднане міністерство внутрішніх справ (поліції) та міністерство юстиції; 4) модель публічного управління, у якій керівництво системою виконання покарань здійснює окремий незалежний державний департамент; 5) змішана модель публічного управління, у якій види покарань здійснюються різними відомствами; 6) модель публічного управління, у якій управління пенітенціарною системою здійснюють органи та посадові особи. Проведено емпіричний аналіз та здійснено характеристику інституційних моделей управління Італії, Іспанії, Німеччини, Нідерландів, Данії, Фінляндії, Норвегії. На підставі аналізу виокремлено основні ознаки та відмінності публічного управління. В основу порівняльної характеристики покладено такі критерії: 1) орган державної влади, відповідальний за публічне управління; 2) ступінь передачі управління пенітенціарною системою приватним компаніям; 3) організація пенітенціарної системи; 4) типи/категорії пенітенціарних закладів; 5) показники ефективності публічного управління. Виявлено відмінності у системі виконання покарань за критеріями передачі управління пенітенціарною системою приватним компаніям, організації системи виконання покарань, стратегії, політиці та практиці ресоціалізації в’язнів. Диференціація моделей публічного управління позначається на показниках її ефективності.

ПОЛІТИКО-УПРАВЛІНСЬКІ ЧИННИКИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

Михайло Предко — 2023-11-30

Зазначено, що корупція як зловживання владою з метою одержання приватної вигоди ставить під загрозу верховенство права, послаблює державні інститути та демократію, національну безпеку країни. Автор акцентує увагу на тому, що в переважній більшості досліджень домінують дві тенденції в процесі мінімізації корупційних схем. З одного боку, результативність антикорупційних заходів пов’язують із використанням зарубіжних практик, а з іншого – наголошують на українській унікальності, звертаючи увагу на особливості ментальності, архетипічності тощо. У статті підкреслюється, що в даному разі варто поєднувати ці два підходи з акцентом на соціальні, економічні, політичні та правові перспективи. Копіюючи бездумно «розумні», але чужі рішення, не враховуючи місцевий контекст і реальні потреби України, навряд чи можна досягнути відповідного результату. Зазначено, що ефективність антикорупційної діяльності залежить не лише від певних заходів, а й безпосередньо від контексту, від того середовища, у межах яких вона здійснюється. Причому політико-управлінські механізми протидії корупції визначено як стратегію забезпечення прозорого, відкритого збалансованого розвитку з урахуванням зовнішніх і внутрішніх загроз, із передбаченням їх результативності та необхідного корегування. Установлено, що ефективність боротьби з корупцією залежить як від формування дієвих антикорупційних органів, так і від делегування частини антикорупційних функцій як органам місцевого самоврядування, так і безпосередньо громадам. Зазначено, що механізм антикорупційної діяльності включає такі складники: моніторинг реального стану антикорупційних змін, розроблення якісних критеріїв та інструментів оцінювання; реалізація практичних заходів, спрямованих на нейтралізацію корупційної діяльності; системний аналіз результатів, їх корегування та подальше вдосконалення. При цьому неодмінними профілактичними практиками, з одного боку, є прозорість та відкритість рішень, а з іншого – зменшення «людського чинника» у процесі надання різноманітних дозволів та реалізації контрольних функцій.

ЛУЦЬК У МІЖВОЄННЕ ДВАДЦЯТИЛІТТЯ (РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ Г. МАЛЕОНЧУК ТА А. ШВАБА «МІЖВОЄННИЙ ЛУЦЬК: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК (1919–1939)»)

Юрій Крамар — 2023-11-30

ЛУЦЬК У МІЖВОЄННЕ ДВАДЦЯТИЛІТТЯ (РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ Г. МАЛЕОНЧУК ТА А. ШВАБА «МІЖВОЄННИЙ ЛУЦЬК: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК (1919–1939)»)