Літопис Волині

ЛУЦЬКИЙ МІКРОРЕГІОН У XVI–XVII СТОЛІТТЯХ: ДО ПИТАННЯ ПРОСТОРОВОГО ВИОКРЕМЛЕННЯ

Тарас Верба — 2024-08-18

У статті здійснено спробу локалізації у середньому Надстир’ї мікрорегіону із центром у м. Луцьк упродовж XVI–XVII ст. Важливе місце посідає окреслення меж та чинників, які впливали на його формування і трансформацію. Луцьк був важливим економічним та адміністративним містом Східної Європи ранньомодерного періоду. Як і інші значні українські міста, Луцьк був оточений землеробською округою, що слугувала передусім для повноцінного існування адміністративного центру Волинського воєводства. Луцька округа відрізнялася від більшості земель Волинського воєводства за формами землеволодіння. Також навколо Луцька існувала мережа укріплених пунктів, таких як замки в Торчині, Хорлупах, Рожищі, укріплені двори в Крупі та Баєві які, ймовірно, утворювали загальну лінію оборони на підступах до міста. На основі аналізу наявних джерел автор висловив думку, що протягом XVI–XVII ст. у середній течії р. Стир та її приток існував умовно відокремлений мікрорегіон, який сформувався навколо Луцька. Підраховано, що мікрорегіон композиційно включав Луцьк із передмістями, кілька менших за розміром і значенням навколишніх міст, а також мережу сіл. До мікрорегіону входили Луцька, Садівська, Торчинська, Полонківська, Перемильська, Торговицька волості. Південна та західна межі проходили по адміністративному кордоні з Белзьким воєводством та Володимирським повітом. На півночі мікроорегіон був обмежений землями Четвертинських, що починалися за Рожищем. Зі сходу межею виступали Олики, які знаходився у власності Радзивіллів, і володіння Острозьких навколо Дубна. На думку автора, важливу роль у формуванні Луцького мікрорегіону зіграла низка чинників. Серед них варто виокремити: природний чинник, оскільки мікрорегіон був об’єднаний водними шляхами сполучення та мав схожі природні умови, зокрема рослинність, ґрунти, рельєф; економічне життя, яке концентрувалося навколо воєводського центру; адміністративний чинник, який частково виокремлював Луцький мікрорегіон від оточуючих його земель. Також важливим чинником консолідації виступало дрібне та середнє шляхетське землеволодіння, яке переважало в околицях Луцька.

ГОЛОВА ПРОВОДУ ОУН ОЛЕГ ШТУЛЬ (1917–1977). СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

Богдан Зек — 2024-08-18

Мета роботи полягає у висвітленні життєпису О. Штуля періоду становлення його особистості, чинників, які впливали на цей процес. Значною мірою це дасть змогу зрозуміти мотивацію діяча під час прийняття рішень. Методологія дослідження базується на принципах системності, об’єктивності та історизму. У роботі використано як загальнонаукові, так і спеціальні методи історичного пізнання. Серед загальнонаукових варто назвати інструменти аналізу і синтезу, індукції та дедукції, порівняння, критичний метод. Досягнення мети стало можливим завдяки спеціально-історичним методам: просопографічному, історико-проблемному та історико- хронологічному. Категорії особистості та часу її становлення окреслено шляхом використання методики міжпредметних зв’язків. Послуговуючись здобутками психології, часом становлення особистості визначили 17-річний вік. З огляду на це, відповідним чином вибудувано й хронологічні межі роботи. Наукова новизна дослідження полягає у спробі визначення чинників впливу на формування особистості історичного діяча. Робота суттєво доповнює біографію О. Штуля, період навчання у Кременецькій духовній семінарії. Для подальших дослідників стануть у нагоді нові джерела, уведені до науково обігу у згаданій праці. Становлення особисті О. Штуля відбувалося під впливом двох чинників. Перший – родинне оточення. Безпосереднім вихованням дітей опікувалася мати-вчителька, але домінував авторитет батька. Надзвичайно активний як у церковному, так і громадському житті, він мав безумовний вплив на своїх дітей. Часті зміни парафій, переїзди не сприяли матеріальному забезпеченню родини. Діти, як і дорослі, постійно звикали до нового середовища. О. Штуль, імовірно, уже тоді розумів ціну, яку платить батько за свою позицію. Другий чинник – навчання у Кременецькій духовній семінарії, де юнак не лише зустрів однодумців, а й ґрунтовніше пізнав ідею української державності. Указані аспекти мали безумовний вплив на подальший життєпис О. Штуля. Певною мірою вони вплинули на те, що саме він, а не хто інший, став провідником ОУН.

ЦЕХОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЄВРЕЙСЬКИХ РЕМІСНИКІВ ВОЛИНСЬКИХ МІСТ І МІСТЕЧОК ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Оксана Карліна — 2024-08-18

У статті висвітлено функціонування цехових організацій єврейських ремісників у волинських містах і містечках у ХІХ ст. Джерельною базою слугували документація міських магістратів, губернської та генерал- губернаторської влади та правові акти держави. Зазначено, що ремісники, диференційовані в майновому, культурному відношенні та за престижем спеціальності, не створювали єдиної соціальної верстви. Значна участь євреїв у ремеслі ділила їх на дві групи за релігійною ознакою. У волинських містах і містечках цехові братства євреїв-ремісників, які виникли в ранньомодерний період, в умовах російської імперської дійсності продовжували зберігати характер професійної корпорації. Вони функціонували під контролем губернської адміністрації, міських органів влади і ремісничих управ. Останні відігравали роль станово-професійного суду. Найбільше цехів єврейських ремісників налічувалося в таких повітових містах, як Дубно, Кременець, у губернському Житомирі, а також у Бердичіві. Найчастіше євреї-ремісники утворювали цехи в таких видах ремесла, як шевство, кравецтво, кушнірство. Ремісників-євреїв, які до них входили, об’єднували традиція, релігія, тісно пов’язані зі звичаями. Установлено, що серед ремісників-євреїв найчисельнішими були різники і кравці. Цей факт можна пояснити тим, що вони мали бути в кожній громаді з огляду на релігійні вимоги, яких мали дотримуватися у процесі виробництва. Типовим єврейським ремеслом також було кушнірство. Обробка шкір, як і кравецтво, була зумовлена релігійними приписами. Існував певний поділ ринку праці/збуту між християнськими і єврейськими ремісниками; як правило, християни спеціалізувалися в інших ремеслах, аніж євреї. У середині ХІХ ст. для посилення фіскального податку верховна влада спробувала запровадити цехову організацію для євреїв, зайнятих у всіх видах ремесла та сфері послуг.

СЕРЕДНЯ АГРАРНА ОСВІТА У ВОЛИНСЬКІЙ ОБЛАСТІ В 1964–1985 РОКАХ

Олександр Левенець — 2024-08-18

Стаття відображає результати науково-історичного дослідження, темою якого є середня аграрна (сільськогосподарська) освіта у Волинській області в середині 60-х – у першій половині 80-х років ХХ ст. Хронологічні межі дослідження зазначеної теми зумовлюються епохою «застою» (1964‒1985 рр.). Продемонстровано основні особливості розвитку середньої аграрної освіти у Волинській області. Проаналізовано кадровий аспект, процес забезпечення аграрних технікумів викладацьким персоналом, а також матеріально-технічним і дидактичним забезпеченням. Також описано процес вступу учнів в аграрні технікуми, особливості тогочасних вступних кампаній. Автор намагався описати навчально-методичний аспект середньої аграрної освіти та демонструє його взаємозв’язок з іншими аспектами професійно-аграрної освіти у Волинській області. Аналізуючи середню аграрну освіту в області у 1964–1985 рр., слід приділити увагу соціальному забезпеченню тогочасних працівників освіти і здобувачів освіти, тому в роботі наведено показники заробітної плати освітян того часу, її зміну впродовж досліджуваного часу. Окремо виділено наявні дані щодо призначення та виплати стипендії учням аграрних технікумів. Під час дослідження цієї теми було використано широкий асортимент історичних джерел, більшість з яких становлять неопубліковані архівні документи, які зберігаються у Державному архіві Волинської області. У джерельну базу також входять волинська регіональна періодика радянського часу і свідчення очевидців. Автор користувався загальнонауковими та історично-науковими методами наукового дослідження, зокрема методами аналізу і синтезу, дедуктивним та індуктивним, проблемно-хронологічним, порівняльно-історичним і статистичним. Робота є цікавою історикам-науковцям, викладачам, управлінцям аграрного сектору, студентам вищих і середніх навчальних закладів, а також тим, хто цікавиться історією освіти України в радянський час.

ІСТОРІЯ МІСТА ЧОРТОРИЙСЬКА НА ВОЛИНІ (ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ)

Валентина Петрович — 2024-08-18

Малі міста України творять окремий просторовий, адміністративно-територіальний пласт суспільного життя. У них закладено особливий, притаманний лише їм урбаністичний зміст, де поєднуються у єдине ціле риси міського та сільського з усіма їх позитивними виявленнями. Проблематика, що стосується історії міста Чорторийська у зазначених хронологічних межах, неодноразово привертала до себе увагу дослідників. Визначено, що особливо цей процес посилився протягом останніх десятирічь. Це пов’язано з актуалізацією історико- краєзнавчих досліджень та проблем регіональної історії України. У статті зосереджено особливу увагу на етапах становлення та розвитку міста в різні історичні періоди – від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Зазначено, що місто Чорторийськ належить до давніх населених пунктів Волині. Показано, що в другій половині ХІІ – ХІІІ ст. Чорторийськ був столицею дрібного удільного князівства чи волості. У Руському літописі у зв’язку з різними політичними подіями місто згадується шість разів, що вказує на помітну його роль у житті Волинської землі на північно-східних рубежах у XIII ст. Місто навіть порівнювали зі столицею Волинської землі – містом Володимиром. Він мав могутню оборонну систему, до якої входив князівський замок із земляними валами, дерев’яними, а пізніше мурованими стінами. Виокремлено особливості перебування Чорторийська у власності найвідоміших представників князівських родин, що відігравали важливу роль у житті міста зокрема й України загалом. Воно досягнуло високого рівня розвитку, стало резиденцією, родовим володінням князів українсько-польського походження Чарторийських. Розглянуто питання щодо назви міста. Проте, на думку низки дослідників, на жаль, питання історичної топографії давнього міста ще недостатньо вивчене.

СУСПІЛЬНІ ДИСЦИПЛІНИ ТА ІДЕОЛОГІЧНА РОБОТА У КРЕМЕНЕЦЬКОМУ УЧИТЕЛЬСЬКОМУ (ПЕДАГОГІЧНОМУ) ІНСТИТУТІ

Ірина Скакальська — 2024-08-18

У статті висвітлено викладання суспільних дисциплін та особливості організації ідеологічної роботи в Кременецькому учительському, а з 1951 р. – педагогічному інституті. Відзначимо, що радянська пропаганда була різнобічною, стосувалася різних боків життя молоді. Ідеологічною роботою займалися кафедра історії КПРС та спеціально призначена людина – секретар партійної організації інституту. Проаналізовано спогади доктора історичних наук, професора Олексія Григоровича Михайлюка «Як я працював у Кременці», які додають більше детальної інформації про навчальний заклад, його викладачів та студентів. Сучасна освітня система України повинна враховувати недоліки та помилки радянської освіти, а також визначати позитивні аспекти цього періоду. Історія Кременецького учительського інституту відображає типовий приклад ідеологічного тиску на молодь за часів тоталітаризму. Метою дослідження є узагальнення і всебічний аналіз архівних джерел, опублікованих матеріалів із використанням компаративістського методу для відтворення ідеологічної роботи радянської влади в освітньому процесі учительських інститутів у повоєнний час. Авторкою відзначено, що провідними тенденціями освітньої політики в Радянському Союзі можна визначити централізацію управління та посилення впливу ідеології у сфері освіти; підпорядкованість освітянської діяльності загальній радянській стратегії, у якій суспільні науки були інструментом формування комуністичної свідомості й водночас засобом її розповсюдження у суспільстві. Інститут приділяв значну увагу формуванню ідеологічної свідомості серед студентів, включаючи вивчення політичних та соціальних аспектів, організацію масово-політичної роботи та сприяння комуністичним ідеям. Цей підхід свідчить про серйозну зосередженість інституту на вихованні своїх студентів не лише як фахівців, а й як громадян із високою ідеологічною свідомістю.

РЕКТОР ВОЛИНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРІЇ (1994–1996) ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ ВІНЦУКЕВИЧ (1934–2023): ШТРИХИ ДО ЖИТТЄПИСУ

Владислав Фульмес — 2024-08-18

В історичній науці завжди належна увага приділялася опису ролі особистостей в історії. Констатуючи необхідність системного дослідження, вивчення та донесення до широкого загалу життєвих шляхів видатних особистостей Церкви Христової, відновлюючи історичну пам'ять нашого народу, ми повинні віддати належну шану всім, хто в різні історичні періоди розвитку нашої Церкви й держави залишався світочем істинного християнства та науки. Від часу відродження Волинської духовної семінарії у 1990-х роках етап її становлення був нелегким, але, долаючи всі виклики часу, відроджена Волинська духовна семінарія сьогодні стала одним із найбільших і найпрестижніших духовних закладів освіти України і впевнено продовжує свою розбудову та розквіт у статусі закладу вищої духовної освіти – Волинської православної богословської академії. Серед великого числа видатних випускників та керівників Волинської духовної семінарії багато з них залишаються для нас малознаними або й зовсім невідомими. У статті на основі джерел зроблено спробу реконструювати фрагменти біографії ректора Волинської духовної семінарії Петра Миколайовича Вінцукевича. Джерельну базу дослідження становлять спогади його сучасників, документи особистого походження та інші публікації, частина з яких уводиться в науковий обіг уперше. Аналіз цих джерел дає можливість якомога детальніше скласти просопографічний портер Петра Миколайовича Вінцукевича. Удається встановити, що Петро Миколайович Вінцукевич був серед числа перших, хто брав участь у заходах із відродження Української державності на Волині та підтримував ідею відродження Української Церкви. Наведені факти біографії характеризують Петра Миколайовича Вінцукевича як людину, яка володіла глибокими знаннями, добрими організаторськими здібностями і за короткий час зуміла підняти на належний рівень навчально-виховний процес, поліпшити матеріально-технічну базу Волинської духовної семінарії, чим зробила значний внесок у розвиток духовної освіти та церковної історії.

НЕ ВТРАЧЕНІ ПРАЦІ З ІСТОРІЇ ГАЛИЧИНИ І ВОЛИНІ

Надія Халак — 2024-08-18

Публікується український переклад текстів двох рукописних статей – Galizien von der Anschluẞan Oesterreich та Galizien unter Deutsch-Oesterreichisches Verwaltung історика С. Томашівського (1875–1930) з тематики політичної історії Галичини і Волині у кількох історичних періодах: від початків політичного життя та впродовж самостійного існування до середини ХІV ст., від того часу до останньої чверті ХVІІІ ст. у складі Речі Посполитої, від 1772 р. до Першої світової війни. У передмові до публікації проаналізовано основні історіографічні тези автора. Описуючи кожний історичний період, історик, насамперед, концентрував увагу на політичному складнику розвитку: правно-політичному становищі, політичних обставинах – міждержавних союзах і протистояннях, наскільки вони впливали на це становище, які з них сприяли політичному і культурному розвитку українців та йшли по лінії втримання національної ідентичності. Найдокладніше автор висвітлив період державного існування до середини ХІV ст. Учений актуалізував питання зміни правно-політичного становища українських етнічних земель в Австро- Угорській монархії (йшлося про створення української національно-культурної автономії у рамках монархії), які порушували його попередники у ХІХ ст. Він обґрунтував цю потребу історичними аргументами і зробив критичний огляд політики австрійського та австро-угорського урядів по відношенню до політичних змагань українців від кінця ХVІІІ ст. включно по військове протистояння з Росією на початку ХХ ст. Тексти статей вдалося відновити з рукописів автора, окремі сторінки яких зберігаються у різних архівних справах Центрального державного історичного архіву у Львові.

БОГДАН ГАВРИЛИШИН ЯК ПОЧЕСНИЙ ДОКТОР ПРАВА КАНАДСЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ УНІВЕРСИТЕТІВ

Петро Гаврилишин — 2024-08-18

У статті висвітлюється частина життя українського вченого та відомого мецената Богдана Дмитровича Гаврилишина (1926–2016), пов’язана з наданням йому почесного титулу Doctor Honoris Causa у низці українських та закордонних університетів. Подано короткий опис його біографії. Висвітлено аспект життя Богдана Гаврилишина, який пов’язаний із наданням йому почесного титулу Doctor Honoris Causa у низці канадських та українських університетів. Розглянуто надання йому ступеня почесного доктора або професора у дев’яти університетах: Йоркському, Альбертському, Західноукраїнському національному університеті, Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка, Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя, Дипломатичній академії України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ та Державному податковому університеті. На основі архівних джерел автором публікації наведено тези виступу Б. Гаврилишина в Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника під час отримання ним ступеня почесного доктора у 1999 р. Проаналізовано його аналогічний виступ у Тернопільському національному політехнічному університеті імені Івана Пулюя в 2013 р. Детально описано його співпрацю із Західноукраїнським національним університетом, який першим в Україні надав йому ступінь почесного доктора. Подано його акцент на темі поліпшення ефективності суспільств та можливості її використання на благо вітчизни. Відзначено його бачення ролі молоді в майбутній трансформації України та як наукова еліта їй має у цьому допомогти.

МАТЕРІАЛИ ПРО НАСИЛЬНИЦЬКІ СМЕРТІ У ГАЗЕТІ «ХОЛМСЬКА ЗЕМЛЯ» (1943–1944): ВІДГОМІН ПОДІЙ І СПОСОБИ ЇХ ВИСВІТЛЕННЯ

Лариса Головата — 2024-08-18

Статтю сфокусовано на вивченні єдиної у роки Другої світової війни реґулярної газети для українського населення люблінського дистрикту Генеральної губернії – «Холмська земля» (1943–1944). Проаналізовано окремий сеґмент змісту видання – некрологічні матеріали. Назагал у 82 числах тижневика «Холмська земля» опубліковано не менше 210 посмертних звісток. Із них незначну кількість – 23 некрологи – присвячено особам, які померли природною смертю, у поважному віці або від хвороби. Частина їх повідомляла про місцевих мешканців, але також про втрати в інших дистриктах – примітних своєю діяльністю діячів науки, культури, фінансової і господарської ділянки, медицини тощо. Переважна більшість некрологів стосувалася осіб, які загинули від воєнних і різного роду насильницьких дій, а саме – екзекуцій німців за присудами спеціального суду у Львові, що мало слугувати пересторогою для населення Генеральної губернії; полеглих на німецько-радянському фронті українських бійців і найбільше – втрат цивільного населення від насильницьких дій польських бойовиків та невстановлених злочинців. Газетні публікації містять цінні й мало відомі біографічні деталі, подробиці про діяльність загиблих осіб у роки німецької окупації, перелік заслуг, характер і резонанс скоєних убивств, перебіг похоронів тощо. Натомість украй мало свідчень оприлюднено про мотиви і причини насильницьких дій, що було пов’язано з проходженням дописів через цензурні механізми. Газета вперше вивела в публічну площину чимало персональних даних про загиблих українців, у багатьох випадках запобігши їх забуттю. Цей сеґмент змісту, однак, не є достатнім джерелом для репрезентативного представлення українських утрат, хоча вкупі з численними документами тогочасних допомогових структур надав свого часу первинний матеріал для закумулювання таких даних в еміґрації і згодом у сучасних дослідженнях.

ОСОБЛИВОСТІ ОХОРОНИ ТАЄМНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНСЬКІЙ АРМІЇ У 40-Х РОКАХ ХХ СТ.

Анатолій Гуз — 2024-08-18

Обриси системи охорони державної таємниці України значною мірою були сформовані в радянську добу. Проте у процесі реформи системи державного управління в наші дні чимало зроблено і для вдосконалення охорони інформації з обмеженим доступом. Нормативне регулювання охорони державної таємниці на сучасному етапі розвитку нашої держави приводиться у відповідність до стандартів країн – членів НАТО та ЄС. Зокрема, 27 січня 2023 р. у Верховній Раді України був зареєстрований законопроєкт № 8394 «Про безпеку класифікованої інформації». Цей документ покликаний забезпечити правові та організаційні засади функціонування державної системи безпеки класифікованої інформації на нових принципах й у такий спосіб частково позбутися домінування радянських механізмів у цій сфері. Проте в історії Української повстанської армії у 40-х роках ХХ ст. були вироблені форми забезпечення охорони таємної інформації не гірші за радянські, що стали своєрідними й ефективними у процесі боротьби за Українську державність.

У представленій статті розкрито специфічні форми і методи охорони таємної інформації в Українській повстанській армії. Борючись за Українську державу, повстанці, щоб захиститися від ворогів українського народу, напрацювали механізми охорони таємної інформації, які були результативними і протидіяли радянській тоталітарній державі. Зокрема, усю діяльність вояки Української повстанської армії будували в умовах конспірації. Були вироблені специфічні форми перевірки лояльності борців за Українську незалежну державу. Учасники повстанського руху сформували унікальні методи ведення секретного діловодства, серед яких – виготовлення, передавання, збереження та знищення таємних документів. Для доставки таємної інформації застосовували спеціальний кур’єрський зв’язок. Із метою засекречування документів використовували псевдоніми, коди, шифри і тайнопис. Також учасники руху надавали важливим інструктивним документам грифи обмеження доступу, створювали та зберігали документи у спеціальних захищених місцях – архівах. Таємні документи вкладали в молочні бідони, ховали в тайниках. Усі ці форми та методи боротьби свідчать про добре зорганізовану, унікальну роботу у сфері охорони таємної інформації в Українській повстанській армії у той час.

ОРЕНДНА ПРОМИСЛОВІСТЬ МІСТ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В 20-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

Віталій Жмака — 2024-08-18

У статті, використовуючи широке коло джерел, передусім матеріали державних архівів Полтавської, Сумської, Харківської областей, а також збірники документів і матеріалів, статистичні збірники та довідники, періодичну пресу, автором здійснено спробу дослідити орендну промисловість міст Лівобережної України в 1920-ті роки, особливості її існування в умовах нової економічної політики. Схарактеризовано загальну ситуацію, у якій опинилася промисловість на початку 1920-х років, зазначено причини, через які влада вдалася до здачі підприємств в оренду. На конкретних прикладах показано механізм передачі підприємства в оренду, названо основні підприємства, які здавалися/бралися в оренду: млини, олійниці, друкарні, цегельні, тартаки, миловарні, шкіряні заводи та ін. Відзначено, що не всі заорендовані підприємства досягли успіху, працювали з прибутком. Разом із тим автор доходить висновку, що приватник був кращим орендарем, аніж кооперативи, особливо якщо це був колишній власник, хоча останнім і віддавалася перевага оренди. Усе ж, незважаючи на різні складності, мету влади з відновлення промислових підприємств через здачу їх в оренду було досягнуто, орендна кампанія себе виправдала. Водночас наголошено на тому, що із середини 20-х років, коли більшість підприємств було відновлено, приватник виявився непотрібним, його починають витискати з ринку, вдаючись до різних регулятивних і обмежувальних заходів, серед яких були посилення податкового тиску; перегляд умов оренди; обмеження чи повне припинення фінансової допомоги; встановлення фіксованих цін на продукцію приватної промисловості тощо. У результаті до кінця 1920-х років приватника з промислового ринку було майже повністю витіснено. Наприкінці автор робить висновок, що, незважаючи на у цілому позитивні результати орендної кампанії, держава в другій половині 20-х років боролася з приватником, незважаючи на те що саме він доклав чимало зусиль для відновлення промисловості у складний післяреволюційно-воєнний період.

УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ ТА ЧЕСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР У 1919–1939 РР.

Ольга Зубко — 2024-08-18

Завдання наукового дослідження. Висвітлення процесу адаптації українських вихідців, що зумовлювалася низкою особистісних і групових чинників. Під особистісними чинниками розуміється бажання самого емігранта інтегруватися в нове суспільство, засвоїти нові культурні та соціально‑психологічні установки, під груповими – національне оточення: професійні/освітні товариства, релігійні спільноти, подекуди кооперація. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об`єктивності, всебічності, цілісності, системності, а також на використанні методів аналізу та синтезу, історико‑генетичного, історико- порівняльного, історико‑типологічного, проблемно‑хронологічного. У статті проілюстровано, що адаптації українських вихідців у чеський культурний простір так і не відбулося. У 1919–1925 рр. – «роках захоплюючої приязні» – на її заваді стали особистісні чинники (менталітет) та, головне, небажання самих українців культурно адаптуватися. Спершу через віру в швидкий занепад більшовицького режиму та швидке повернення додому, потім через явище поворотництва. У 1925–1935 рр. – «роках взаємного розчарування та охолодження» – для культурної адаптації стали вагомими групові чинники. Згортання «Руської допомогової акції» та «Велика депресія», що затягнулася в ЧСР із 1932 по 1935 р., призвели до закриття чехословацького ринку праці та невпевненості у соціальному становищі. Отже, українцям було не до культури як такої. Єдиним винятком на той час була Спілка українських лікарів у міжвоєнній Чехословаччині, що змогла інтегруватися в середовище чехословацьких євгеністів. А в 1936–1939 рр. – «роках поступового звикання, розвитку взаєморозуміння та зближення» – на заваді культурній адаптації українських вихідців, за влучним їх висловом, постав закон детермінізму, або присуд долі: окупація Чехії Німеччиною, незалежність Словаччини та Закарпатської України, окупація Закарпаття Угорщиною. Практичне значення результатів дослідження. Дослідження історії української еміграції в період між двома світовими війнами в рамках такого наукового напряму, як історія повсякдення, котра досліджує умови життя, праці та відпочинку (побуту, умов проживання, раціону харчування, способів лікування, соціальної адаптації), а також чинники, що впливають на формування свідомості та норм поведінки, соціально-політичні вподобання тощо переважної більшості населення («пересічних людей») тієї чи іншої країни в той чи інший історичний період.

ПРОБЛЕМИ ВИСВІТЛЕННЯ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ У ПІВНІЧНИХ ПОВІТАХ ХЕРСОНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Дмитро Кобзар — 2024-08-18

У статті зроблено спробу порівняльного аналізу радянської та новітньої історіографії тематики громадсько-політичного руху в Україні останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. на прикладі північних повітів Херсонської губернії. Здійснено огляд досліджень таких важливих проблем, як: розвиток приватної преси в Єлисаветграді кінця ХІХ – початку ХХ ст., діяльність політичних партій та громадських об’єднань у північних повітах Херсонської губернії та участь національних меншин у житті суспільства Півдня України. Вагоме місце у дослідженні займає порівняльний зріз радянської та сучасної історіографії вивчення цих тематик. Кожна історична школа має свої характерні риси, які формують окремий дискурс під час розгляду цілих напрямів історичного пізнання. Радянська історіографія відома своїм слідуванням принципу партійності, коли значну увагу під час оцінки певного явища або персоналії приділяють її політичній орієнтації за дихотомією протистояння лівих та правих (із превалюванням інтересу саме більшовиків та в подальшому комуністів). Але окремим моментом виділяється акцент на соціально-економічному чиннику розвитку суспільства, який визнається вагомим в історіографії незалежно від відношення до радянської історичної науки. Цей досвід попри наявні недоліки необхідно досліджувати з огляду на упередження повторень помилок та абсолютизацій окремих висновків. Сучасна українська історіографія питання виділяється більшими можливостями для вибору підходів до дослідження. Перед дослідниками відсутня обов’язковість слідування конкретному дискурсу і створено підґрунтя для досягнення незалежних висновків. Це дає змогу оглянути проблематику з декількох різних точок зору та позицій, що передбачає у майбутньому забезпечення більш ґрунтовної картини. Окремої уваги заслуговує саме місце національного питання у сучасній історичній науці, оскільки в радянській історіографії воно було нівельовано класовим підходом та дискримінувалося.

ЛЮДИНА В СИСТЕМІ РАДЯНСЬКИХ КООРДИНАТ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЛИСТІВ ДО ВЛАДИ ВИКОНАВЦІВ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ 1937–1938 РР. В УКРАЇНІ)

В’ячеслав Літинський — 2024-08-18

Тривалий час після розпаду СРСР в Україні за допомогою різних інструментів і технологій підтримувалася ностальгія за радянським минулим. Система глибоко проникла в людське буття. У нинішніх реаліях війни необхідно розвіювати міфи радянського життя. Метою статті є аналіз існування та функціонування радянської тоталітарної політичної системи як частини сутності людини на території СРСР у ХХ ст. Автор описує умови створення культури насильства, доводить, що радянська система впроваджувалася в різні сфери людського життя через різноманітні практики та ритуали впливу на людську свідомість. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів із принципами історизму, системності, науковості та верифікації. Наукова новизна полягає у тому, що на основі аналізу листів до органів влади виконавців Великого терору 1937–1938 рр. автор простежує вплив радянської системи на людей. Уперше матеріали листів співробітників НКВС використано для характеристики процесів трансформації людської особистості в радянській державі. Радянська політична еліта використовувала кілька кроків для формування нової, лояльної до режиму особистості. Першим кроком було вбивство правосуб'єктності людини, яка, окрім обов'язків, має ще й права. Наступним завданням було перетворити людину на живий труп, убивши моральну особистість і обмеживши їй шлях до індивідуальної втечі. Важливо було зробити рішення совісті неоднозначними і сумнівними. Фінальним кроком могло стати руйнування не просто життя людини, не просто її фізичне знищення, а заперечення самого факту її існування. Як наслідок, режим намагався знищити будь-які сліди власної ідентичності людини. Свідченням знищення людської ідентичності є поширене в СРСР написання листів до органів влади. Як правило, автори листів до органів влади намагалися писати мовою тієї влади, до якої вони зверталися, створюючи лист від імені своєї документальної особистості, яка існувала на папері.

ПРОБЛЕМАТИКА УПА В СУЧАСНІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ: ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ

Олексій Никифоров — 2024-08-18

Метою дослідження є аналіз процесу інституціоналізації досліджень проблематики УПА в науковому просторі України в роки незалежності. Методологічною основою дослідження є методи історіографічного аналізу та синтезу, узагальнення та історико-системний метод. У дослідженні зосереджено увагу на академічній інституціоналізації досліджень проблематики УПА, розбудові її інфраструктури, визначенні пріоритетних завдань. Розглянуто науково-дослідну, пошуково-аналітичну, видавничу діяльність Інституту історії України НАН України як центральної державної інституції у структурі історичної науки. Окремим пунктом висвітлено роботу відділу історії України періоду Другої світової війни, у площині діяльності якого лежать предметні й систематизовані воєнно-історичні дослідження всього спектру вітчизняної історії 1939–1945 рр. Проаналізовано роботу урядової комісії з вивчення діяльності ОУН–УПА для підготовки історично та юридично обґрунтованих висновків щодо її діяльності. До складу вищезгаданої комісії ввійшли ключові державні посадовці із залученням групи фахових істориків, яку очолив відомий дослідник С. Кульчицький. Окремим важливим аспектом дослідження проаналізовано роботу низки різних незалежних громадських науково-дослідних установ, організацій та об’єднань, які в розрізі важливих наукових інтересів досліджують історію українського визвольного руху, історію державних утворень, військових формацій на українських землях у роки Другої світової війни. Визначено, що активізації дослідницької роботи також сприяє діяльність Українського інституту національної пам’яті, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Виокремлено й ключові напрями роботи незалежної наукової громадської організації «Центр досліджень визвольного руху». З’ясовано, що вітчизняні наукові інституції, у площині основних завдань яких перебуває проблематика УПА, сприяють вирішенню ключових питань, котрі спрямовані на унормування як діяльності Української повстанської армії загалом, так і об’єктивного бачення її ролі та місця у перипетіях Другої світової війни зокрема.

ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЯК СКЛАДНИК НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Василь Притулюк — 2024-08-18

У нинішніх умовах російської агресії, яка є глобальною загрозою нашій державі та українському народу, державна політика у сфері культурної спадщини постає одним із важливих елементів забезпечення національної безпеки України. Адже матеріальні об’єкти культурної спадщини, як і духовні цінності українського народу, виступають ключовими основами подальшого процесу єднання та консолідації сучасного українського суспільства і сприяють формуванню спільної національної історичної пам’яті, що є особливо важливим та актуальним в умовах триваючої російсько-української війни. Із моменту російського вторгнення відбуваються численні порушення міжнародного права щодо охорони та збереження культурної спадщини, оскільки Російська Федерація масово знищує та незаконно вивозить з України культурні цінності. У статті аналізуються пріоритети національної політики захисту культурної спадщини в умовах війни та з урахуванням євроінтеграційного поступу України, розглядаються правові засади формування української державної політики культурної спадщини як складника національної безпеки. Поняття культурної спадщини є доволі широким і, крім об’єктів матеріальної культури, включає питання збереження історичної пам’яті та формування національної ідентичності. Тому захист мови, традицій, цінностей, релігії, самобутності, творчості, культурно-історичних засад згуртованості спільноти виступає важливим елементом культурної спадщини. І якщо щодо очевидного нищення матеріальних об’єктів культурної спадщини ведеться документування як окремих воєнних злочинів, то духовна сфера є не менш уразливою щодо російської гібридної агресії, але зона та глибина ураження є значно менш помітними на перший погляд. Тому так важливо розуміти і комплексно протидіяти всім формам та методам нищення культурної спадщини, адже таке нищення – це пряма загроза національній безпеці.

РАДЯНІЗАЦІЯ ТА РЕПРЕСІЇ НА ЗЕМЛЯХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ У ПЕРІОД ВЕРЕСНЯ 1939 Р. – ЧЕРВНЯ 1941 Р.

Людмила Стрільчук — 2024-08-18

Укладення пакту Молотова – Ріббентропа поставило західноукраїнські землі в епіцентр міжнародної політики. Українці, будучи позбавленими реального права самостійно вирішувати власну долю, виявилися заручниками політичної гри, що її вели Німеччина та СРСР. Радянсько-німецькі домовленості призвели до зміни кордонів і окупації західноукраїнських земель Червоною армією. Із вересня 1939 р., від моменту входження Західної України до складу УРСР, на новоприєднаних землях розпочався процес радянізації, що охопив усі складники суспільного життя. Влада негайно розпочала перетворення, які передбачали прискорену трансформацію соціально-економічного та культурно-освітнього ладу, який існував у регіоні, на лад, що утвердився в СРСР. Розпочалася насильницька колективізація, націоналізація промислових підприємств, банків, житлових будинків. Політика радянської влади в галузі культури та освіти характеризувалася руйнуванням традиційних основ західноукраїнського суспільства і нав’язуванням йому радянської освітньої моделі та догм більшовицької культури. Частина жителів західноукраїнських земель покладала надії на позитивні зміни у соціально-економічному та культурному житті, пов’язуючи їх із радянізацією. Однак ейфорія від нововведень більшовиків досить швидко змінилася розчаруванням і стійким несприйняттям радянської влади. Утвердження більшовицької влади та радянської ідеології на західних землях України супроводжувалися масовими репресіями проти місцевого населення, русифікацією, депортаціями. Проаналізовано найбільш поширені репресивні заходи радянської влади на Волині, Буковині та в Галичині, методи та особливості їх здійснення. Доведено, що у досліджуваний період, з осені 1939 р. по червень 1941 р., спостерігається апогей арештів та репресій. Такий стан речей викликав опір жителів західноукраїнських земель і супроводжувався загостренням політичної боротьби та опором із боку місцевого населення.

РЕЗУЛЬТАТИ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНАТА П. СКОРОПАДСЬКОГО

Леонід Чупрій — 2024-08-18

У статті висвітлюються особливості земельної реформи, яка здійснювалася за часів Гетьманата П. Скоропадського. Підкреслюється, що одним із ключових у сфері економічної політики періоду Гетьманату було аграрне питання, оскільки земля для українського селянина завжди була символом економічної незалежності, гарантією матеріального добробуту. Зазначається, що політичний і соціальний контекст часів Української держави був дуже складним, що ускладнювало впровадження земельної реформи та зумовлювало різні точки зору серед українських діячів і інтелігенції. Указується, що на формування поглядів П. Скоропадського щодо ключових принципів земельної реформи вплинуло декілька ключових чинників, зокрема те, що гетьман був прихильником столипінської реформи й активно підтримував ідеї фермерського господарювання, оскільки, на його думку, приватні господарства можуть бути досить високопродуктивними. Український гетьман також спирався на програмну платформу Української народної громади (УНГ) та на позицію Української демократично- хліборобської партії. Також підкреслюється, що гетьман повинен був ураховувати умови, встановлені німецьким командуванням. Німці бачили розв'язання земельного питання у відновленні приватної власності та оплаті селянами вартості землі, яку вони отримали. Вони також уважали за раціональне зберегти більші земельні господарства для підтримання продуктивності сільськогосподарського сектору. Зазначається, що вже від самого початку ця реформа стикалася з багатьма протиріччями та відмінними поглядами ключових гравців, таких як Союз земельних власників, Протофіс, німецьке командування, українські політичні партії та селянський спротив. Підкреслюється, що всі ці групи мали різні інтереси та вектори розвитку, що створювало конфліктну атмосферу та ускладнювало гармонізацію їхніх поглядів. Зазначається, що, незважаючи на багатообіцяючий початок, земельна реформа так і не була успішно реалізована в період Української держави. Указується, що земельна реформа була одним із чинників, який призвів до падіння гетьманської влади.

ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ З ВИСЕЛЕННЯ «КУРКУЛІВ» В ОДЕСЬКІЙ ОКРУЗІ У ЛЮТОМУ 1930 Р.

Олександр Шишко — 2024-08-18

У статті розглянуто процес проведення операції з виселення «куркулів», яка була проведена протягом кількох днів у лютому 1930 р. Це виселення заможних селян було проведено у рамках кампанії розкуркулення або ліквідації куркульства як класу, яка, своєю чергою, була складовою частиною проведення суцільної колективізації. Протягом 18–24 лютого 1930 р. з Одеської округи було виселено 1 293 сім’ї у кількості 5 551 особи, із них чоловіків – 2 451, жінок – 2 246, дітей – 854. Списки «куркульських господарств», власники яких були виселені на Північ, складалися районними виконавчими комітетами на основі рішень зборів колгоспників, батрацько-бідняцьких зібрань, зборів комітетів незаможних селян і затверджувалися окружними виконавчими комітетами. Виселення проводилося силами місцевого партійного, комсомольського, робітничого й батрацько-бідняцького активу. Операція з виселення «куркулів» в Одеській окрузі пройшла без особливих проблем для влади. Безумовно, окремі селяни чинили опір, після чого до них був застосований фізичний вплив. Але вже незабаром у селах почали відбуватися нелегальні збори селян, на яких приймалися клопотання перед владою про «повернення висланих куркулів». Особливо прикрим для влади був той факт, що у цих зборах активну участь брали сільські активісти, колгоспники, комсомольці тощо, які перед цим були задіяні у проведенні операції з виселення заможних селян. Вимоги селян до влади щодо повернення односельців були викликані тим, що вони не могли змиритися з тим, що виселенці опинилися на межі виживання, що вони там голодували, що через це серед дітей була велика смертність. Але ці клопотання на владу ніяк не впливали, іншими словами, ні про яке повернення з вислання йтися не могло. Звичайно, були випадки, коли вислані селяни самостійно поверталися у рідний край. Такі особи вже заарештовувалися й висилалися на Північ відповідно до постанов колегії Державного політичного управління Української соціалістичної радянської республіки (ДПУ УСРР). За такою ж процедурою висилалися ті, хто чинив спротив представникам влади щодо виселення. Тих селян, хто самовільно повертався додому через декілька років, уже ув’язнювали до концтабору.

КУЛЬТУРНИЙ ТУРИЗМ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Дарія Гусак — 2024-08-18

Із початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну відбулися масові міграційні процеси. Значна частина біженців поїхала в країни Європейського Союзу. Урядам цих країн потрібно було швидко вирішити низку проблемних питань, пов’язаних з організацією життя українських біженців за межами України. У статті авторка досліджує заходи урядів держав, спрямовані на відвідування історичних пам’яток, та значення відвідин культурних заходів біженцями як один з етапів адаптації у новому середовищі. Основна мета культурного туризму – відвідання історичних, культурних визначних пам’яток, ознайомлення з пам’ятками історії, архітектури, мистецтва, природними та етнічними особливостями регіону. Культурний туризм сприяв акомодації українських біженців у середовищі країн, котрі привітно зустріли та прихистили громадян України. Очевидним є той факт, що біженці першочергово потребували вирішення питань, пов’язаних із побутом та працевлаштуванням. У більшості країн Європейського Союзу була надана така допомога. Окрім цього, уряди держав розуміли важливість допомоги не лише матеріальної, а й психологічної. Саме культурний туризм дав змогу українцям ознайомитися ближче з культурою країни, де вони перебувають. Відвідування різноманітних культурних заходів, музеїв дало змогу українцям відволіктися від психологічного навантаження, яке довелося їм пережити у зв’язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації в Україну. Окрім знайомства з культурою та історією інших країн, українські митці отримали можливість організовувати мистецькі заходи, спрямовані на презентацію власних витворів мистецтва та культурних надбань України. Українські музеї відправляли на зберігання до європейських країн твори мистецтва зі своїх колекцій. Загалом повномасштабне вторгнення привернуло увагу до українського мистецтва за межами України. Активізувався процес обміну знаннями між країнами. Країни Європи сприяли підтримці українських митців та продовжують співпрацю з культурними фахівцями. Держави Західного світу сприяють захисту та відновленню культурного сектору України.

КІНО ПРО ЯПОНІЮ: МІРКУВАННЯ ІСТОРИКА НА МАРГІНЕСАХ «ОСТАННЬОГО САМУРАЯ»

Оксана Каліщук — 2024-08-18

У статті авторка аналізує окремі сцени стрічки «Останній самурай» Едварда Цвіка. Основну увагу у дослідженні присвячено не так культурологічному, як історичному контексту фільму. Це цілком виправдано, адже художнє кіно часто-густо ретранслює історичну інформацію, але що важливіше – впливає на суспільну думку, формуючи позитивну або негативну оцінку тих чи інших подій або персонажів. Указано, що у випадку «Останнього самурая» кінострічка ставить питання про долю цивілізацій та традиційних суспільств. «Останній самурай» присвячений унікальному процесові заміни старих взірців новими у Японії на зламі XVIII– XIX ст., який відбувся впродовж якихось кільканадцяти років і який отримав остаточне осмислення після 1945 р. Стрічка показує процес вестернізації Японії епохи Мейдзі, щоб стати сучасною нацією та державою. Указано на ті елементи, які стали основою формування модерної нації і які відображені у стрічці – традиції самурайства, культ імператора. Водночас аналіз сюжету фільму показує, що режисер демонструє як західні впливи не призвели до руйнування традиційних японських стереотипів соціальної свідомості. Одним із важливих моментів, які варто окреслити, є зображення контрасту західної та японської культур, що відображає два бачення народу: елітарної Японії епохи Едо та модерної держави епохи Мейдзі. Висновковуючи, авторка стверджує, що таємничий і захоплюючий світ культури Країни вранішнього сонця є донині глибоко захований – як емоції самих японців, які приховують їх під поверхово ввічливою посмішкою, такі складні для розуміння гайдзину (іноземцю). І «Останній самурай» лише ледве відкриває нам його. Можливо, тому, що зі своїми прототипами герої мають дуже мало спільного (за винятком хіба що Кацумото, списаного з одного з найбільш відомих самураїв у «Японській історії» Сайґо Такаморі).

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ПОЧАТКОВОЇ ОСВІТИ В ДРУГІЙ ПОЛЬСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ

Віктор Кондратюк — 2024-08-18

У статті висвітлюються особливості державної політики міжвоєнної Польщі у галузі освіти. Головний акцент зроблено на початковому шкільництві, позаяк цей тип шкіл був домінуючим у структурі навчальних закладів у східних воєводствах країни. Найбільш гострою у цих регіонах упродовж міжвоєнного двадцятиліття залишалася проблема україномовного шкільництва. Освітнє законодавство Другої Польської республіки умовно можна поділити на два періоди: перший – роки правління урядів національних демократів (1918–1926); другий – перебування при владі урядів «санації» (1926–1939). Підкреслимо, що становлення системи національної освіти в Польщі відбувалося у складних політичних та соціально-економічних умовах, зумовлених руйнівними наслідками Великої війни, відсутністю належної матеріальної бази, багатонаціональним складом держави, існуванням різних моделей шкільної освіти на польських землях, що раніше входили до складу Австро-Угорщини, Росії та Німеччини. У перші роки після відновлення незалежності Польщі прийнято низку важливих законів, що регулювали діяльність закладів початкової освіти. Серед вагомих здобутків цього періоду назвемо впровадження обов’язкової безкоштовної загальної освіти для дітей, відновлення та розбудову шкільної інфраструктури, зростання мережі початкових шкіл на всій території держави. Значні зміни в освітній системі Польської держави відбулися у зв’язку зі шкільною реформою 1932 р. Нижчою її ланкою залишалася початкова школа як базова основа системи польської освіти. Нововведенням стало запровадження організаційного і програмного диференціювання початкових шкіл, навчальні програми яких мали складатися в такий спосіб, аби учні мали можливість переходити з одного типу шкіл в інші, з нижчих до вищих. Зауважимо, що система шкільної освіти була важливим компонентом національної політики польських урядів міжвоєнної доби. Від моменту приєднання територій Західної України до складу Польщі простежувалася дискримінація освітніх закладів із національними мовами викладання, більшість з яких була початковими школами. Це знайшло своє відображення у Законі «Про організацію шкільництва», ухваленому Сеймом 31 липня 1924 р. Основним типом початкової школи до кінця міжвоєнної доби стала двомовна (утраквістична) школа. Вона давала змогу здобувати білінгвістичну освіту і водночас була дієвим інструментом асиміляції національних меншин, у т. ч. українців. У другій половині 1930-х років українське початкове шкільництво в Польщі опинилося під загрозою повної ліквідації.

ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВ’ЯЗАННЯ НІМЕЦЬКОГО ПИТАННЯ У МІЖВОЄННІЙ ПОЛЬЩІ

Юрій Крамар — 2024-08-18

Статтю присвячено висвітленню урядової політики щодо німецької меншини у Другій Польській республіці. З’ясовано, що специфіка територіального розміщення німецького населення, особливості його соціально- професійної структури, а також національно-культурна окремішність німецької меншини актуалізували німецьке питання у Польщі. Підкреслено, що концепція національної політики щодо німецького населення базувалася на засадах, опрацьованих народовими демократами у перші роки незалежності. Політика їхніх урядів спрямовувалася на зменшення німецьких впливів в економічній, політичній та культурній сферах за одночасного зміцнення польського елементу, насамперед на західних теренах держави. З’ясовано, що найбільш дієвими засобами асиміляційного впливу на польських німців уважалися їх долучення до католицької віри, інтеграція німецьких дітей до польського освітнього і культурного середовища, заохочення змішаних шлюбів між представниками обох народів. Травневий переворот 1926 р. і прихід до влади «санації» призвели до незначного коригування урядової політики щодо німецької меншини в Польщі. Як і народові демократи, пілсудчики були прихильниками асиміляції німців, однак наголошували на необхідності враховувати національно-культурні вимоги та економічні інтереси німецького населення. Свідченням цього стала опрацьована в урядових колах т. зв. «сілезька програма», яка впродовж 13 років реалізовувалася воєводою Міхалом Гражинським (1926–1939 рр.). Показано, що чинником, який помітно впливав на характер урядової політики щодо німецького населення, було сусідство з Німеччиною. Спроби врегулювання становища німецької меншини в Польщі і польської меншини в Німеччині на міждержавному рівні не мали успіху. Наприкінці 1930-х років на тлі загострення міжнародних відносин усе більш очевидним ставав факт можливого використання німецького питання в Польщі як інструменту ревізіоністської політики нацистської влади на чолі з А. Гітлером.

«ПОЛІТИКА» АРІСТОТЕЛЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ КРИЗИ ГРЕЦЬКОГО ПОЛІСУ

Людмила Пономаренко — 2024-08-18

У статті проаналізовано судження Арістотеля щодо історичних фактів та подій у Стародавній Греції IV ст. до н. е., які пізніше отримали термін «криза грецького полісу». Арістотель протягом свого життя був свідком багатьох перипетій та явищ у грецьких полісах, що знайшли своє відображення у творі «Політика». На основі тексту твору досліджено погляди Арістотеля на складники успішного функціювання держави, його розуміння поняття свободи та громадянства, ознаки громадянства у демократичних державах. Зазначено, що Арістотель велику увагу звертав на такі поняття, як «справедливість» та «повага до закону», які могли бути реалізовані в демократичній державі. Автор «Політики» акцентував увагу на нових тенденціях, які з’явились у грецьких полісах, зокрема у новостворених «крайніх демократіях», де народні декрети, а не закон, набували вирішального значення. Проаналізовано ставлення Арістотеля до нового явища в житті полісів – впливу демагогів на суспільну думку та їхніх методів діяльності. Зауважено, що, використовуючи різні способи впливу на демос, демагоги призводили до бунтів та переворотів задля отримання влади, аргументуючи це волею народу. Як об’єкт особливої уваги автор «Політики» розглядав професійні якості управлінців та їхні фінансові зловживання на займаних посадах. Відзначено, що за допомогою неправомірних дій керівників іноземці і метеки отримували права громадянства та впливали на життя держави. На думку Арістотеля, зазначені тенденції збурювали суспільство, пропагували вседозволеність та спонукали до їх морального занепаду. Відзначено, що значна роль у руйнуванні традиційної полісної солідарності відводилася зростаючій майновій нерівності, яка формувала нові взаємовідносини – суспільство панів і рабів, а не об’єднання вільних. Арістотель уважав, що виправити таке становище можна наявністю забезпечених прошарків населення – середнього класу, де суспільна рівновага у полісах може бути гарантована їхньою політичною силою.

ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ СУЧАСНОЇ ВІЙНИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Антон Бадер — 2024-08-18

У статті зазначено, що сучасна війна четвертого покоління суттєво відрізняється від бінарної, тринітарної й тотальної війн. Підкреслено, що й наслідки вказаного виду збройного насилля не є настільки очевидними, як у війнах попередньої формації. Наголошено, що без установлення та деталізації цих наслідків неможливо організувати ефективну оборону, у тому числі від психологічного впливу супротивника, що сьогодні є актуальним завданням для нашої держави. Зауважено, що, деталізуючи політико-економічний, соціальний та психологічний уплив сучасної війни, обов’язково слід ураховувати закономірності функціонування світ-системи загалом. Констатовано, що основними глобальними наслідками тридцятирічних світових війн за гегемонію є встановлення нового лідера та перебудова під його інтереси міжнародної системи. Указано, що остання з подібних війн (1914–1945 рр.) призвела до того, що економічне зростання провідних країн перестало залежати від наявності колоній, тобто від прямого доступу до ресурсної бази. У роботі акцентовано увагу на тому, що основним завданням воєн сучасності стає повне підпорядкування агресору політичної системи опонента, а не захоплення національних багатств, ресурсів чи територій. Зроблено висновок, що наслідком подібного протистояння є колосальна, а інколи повна руйнація промисловості й інфраструктури та численні навмисні жертви серед цивільного населення. Наголошено, що виключення зі світового політичного процесу війни як механізму прямого протистояння між країнами центру та напівпериферії поступово сформувало стійке переконання, ілюзію, що війна – це явище екстраординарне, не характере для цивілізованих країн. На основі поданого матеріалу констатовано, що основний об’єкт війни сьогодні є свідомість супротивника, а тіло стає тільки засобом. Зазначено, що у більшості випадків знищується стільки людей, скільки потрібно, щоб ті, які залишилися в живих, засвоїли так званий «урок». Відповідно зауважено, що психологічний чинник та інформаційний уплив стали основою сучасної війни.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ СУЧАСНИХ ФОРМ ДЕМОКРАТІЇ

Мирослава Герман — 2024-08-18

Розглянуто актуальні концепції демократії: парламентську, президентську, делегативну, представницьку, партисипаторну, директну, деліберативну, електронну, соціальну, плюралістичну, елітистську та ін. На основі проведеного аналізу визначено дві основні функції, якими наділяються громадяни як джерело сучасної демократії, а це делегування та участь. Є підстави стверджувати, що розвиток демократії у вимірі політичного режиму, ідеології та сукупності принципів врядування відбувався у такій логічній послідовності: пряма демократія – представницька, або делегативна демократія – демократія участі, або партисипаторна демократія. Визначено підхід, відповідно до якого розглядається питання концептуалізації сучасних моделей, концепцій і форм демократії, а це поєднання її динамічного і статичного складників. У першому випадку йдеться про процеси, які називаємо демократичними (вибори, зміна еліт, політична комунікація, поділ влади, децентралізація тощо), та суб’єктів, які ототожнюємо з джерелами демократичності (народ, громадянське суспільство, інструменти громадянської участі та ін.). Усі ці складники у своєму змістовному наповненні забезпечують реалізацію народовладдя у тих обсягах і формах, які відповідають потребі держави, її керівництва. Запропоновано як модерне мірило форм демократії розглядати її національні моделі. Спираючись на чинні політико-правові практики, виокремлено групу країн ліберальної демократії (США, Велика Британія, Канада), парламентської демократії (Німеччина, Франція, Швеція), президентської демократії (США, Бразилія, низка країн Латинської Америки), консенсусної демократії (Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Данія), корпоративної демократії (країни Скандинавії). Констатовано, що кожна держава сталої чи перехідної демократії формує власний набір демократичних інститутів, наповнює їх реальним змістом, забезпечує відповідними інструментами, легітимізує виборчими та законодавчими процедурами. Водночас зауважено, що конституційне закріплення демократичності держави не означає обов’язкового дотримання нею цього принципу.

КУЛЬТУРА ДОНАТІВ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ПЕРІОД ПОВНОМАСШТАБНОЇ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Наталя Горло — 2024-08-18

Авторка статті проводить ідею про формування в Україні у період повномасштабної російсько-української війни специфічної культури донатів, яка є наслідком масштабного долучення громадян до волонтерських ініціатив у формі благодійних фінансових внесків. Культура донатів визначається як систематична і мотивована діяльність українців із метою надання добровільної матеріальної допомоги Збройним силам України, різним категоріям населення, яке постраждало від війни, та на інші потреби, пов’язані з подоланням негативного впливу дій країни-агресора. Складниками культури донатів є: усвідомлення суспільством необхідності донатів; організація зборів (вибір аудиторії, вибір платформи для поширення інформації, вибір способу збору, звітність); власне донати. Визначено форми зборів: традиційні збори, збори-сторітелінги, міні-збори як частина великого збору, заходи із входом-оплатою, продаж товарів, у тому числі на аукціонах, донати за послуги тощо. Показано, що з метою заохочення більшої кількості людей до фінансових пожертв поширюється практика організації креативних зборів. Розглянуто ініціативи, які пояснюють важливість невеликих донатів. Пояснено психологічну причину активізації благодійної допомоги, яка полягає у відчутті індивідом своєї причетності до важливої справи. Охарактеризовано причини зниження її рівня, серед яких: погіршення матеріального стану людей під час війни; корупція у державі; недовіра до волонтерів – організаторів зборів; утома від війни, яка є наслідком її тривалості, та незадоволені очікування щодо швидких позитивних змін. Феномен волонтерства і культура донатів осмислено через призму проактивної громадянської позиції і патріотизму. На основі результатів соціологічних досліджень показано динаміку зростання інтересу до політики у період війни та розкрито сприйняття суспільством волонтерства як важливої ознаки патріотизму. Наголошено, що розвинена культура донатів підтверджує існування в Україні сформованого громадянського суспільства, здатного вирішувати нагальні проблеми самостійно, шляхом самоорганізації поза органами державної влади.

ОСНОВИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ: ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА

Юлія Кобець — 2024-08-18

У статті аналізуються сутність поняття «християнська демократія», його змістова наповненість у ХХ ст., ключові етапи вироблення сучасної політичної доктрини християнства та головні засади. Методологією дослідження є сукупність принципів, підходів і методів. Застосовано загальнонауковий принцип історизму, хронологічний принцип, інституційний підхід до дослідження розвитку християнсько-демократичних організацій. Розглянуто основні ідейні передумови формування соціальної доктрини християнської церкви в державно-управлінському контексті. У контексті національної доктрини державотворення всебічно розкрито духовні підвалини християнської культури, обґрунтовано ціннісні пріоритети діалогу держави та Церкви, конструктивні взаємовідносини влади і релігійних організацій. Особливу увагу приділено християнсько-демократичним партіям країн Західної Європи, які є найбільш потужними у світі. Дається характеристика розвитку християнсько-демократичних партій в Україні, виявляються тенденції їх подальшого розвитку. Досліджено питання ідеологічної та соціальної вагомості християнської демократії у контексті формування західної політичної культури, значення політичної участі християнських партій у світі та Україні. Окреслено головні принципи християнської демократії: солідаризм, субсидіарність, персоналізм, відповідальність, децентралізація, які заклали специфічне розуміння концепції «особа – суспільство – держава». Християнська демократія є однією з наймолодших політичних доктрин сучасності, це продукт ХХ ст. Але саме вона вплинула на становлення післявоєнного устрою Європи, світу, формування нових політичних партій та цілих партійних систем, політичної культури нового типу. Розкрито актуальне для розбудови громадянського суспільства в Україні питання необхідності формування українського суспільства на ґрунті цінностей християнської демократії, соціальної субсидіарності та солідаризму. Проаналізовано причини втрати впливу партій християнсько-демократичного спрямування в Україні.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС: ВІДПОВІДЬ НА КЛІМАТИЧНІ ЗМІНИ

Олена Коробкова — 2024-08-18

Актуальність теми визначена наявним впливом на енергетичну політику ЄС та національні енергетичні політики держав – членів ЄС деструктивних кліматичних змін. Мета дослідження полягає в оцінці трансформації енергетичної політики ЄС під впливом кліматичних змін. Завданнями дослідження були: 1) з’ясування, як зміни клімату впливають на енергетичний сектор; 2) аналіз реформи, які проводяться ЄС із метою екологізації енергетичного сектору; 3) виявлення головних проблем у реалізації політики ЄС щодо екологізації енергетичного сектору в державах-членах. Відзначено тісну взаємопов’язаність кліматичних та енергетичних реформ. Аргументовано, що сьогодні ЄС є глобальним лідером «зеленої» трансформації енергетичної політики, але на рівні держав – членів ЄС екологізація енергетики та загалом реагування на кліматичні зміни відбуваються з різною швидкістю та мотивованістю. Звернено увагу, що серед держав – членів ЄС відсутня одностайність у підтримці енергетичних та кліматичних ініціатив Європейської Комісії, бо їх реалізація суперечить інтересам національних економік. Акцентовано на недостатньому прогресі багатьох держав – членів ЄС у реалізації національних енергетичних та кліматичних планів. Відзначено, що велика кількість нових директив, регламентів, планів та інших правових актів ЄС має наслідком надмірну бюрократію та зарегульованість; водночас підходи до стимулювання, мотивування держав – членів ЄС до проведення реформ потребують перегляду й посилення. Підкреслено ймовірність підривання власного кліматичного порядку денного ЄС із середини, якщо за результатами виборів 2024 р. до Європейського Парламенту посиляться позиції коаліції «антикліматичної політики» (популісти, праві політичні партії). Імовірна зміна партійної палітри Європейського Парламенту може у цілому деструктивно позначитися на реалізації політики ЄС у напрямі досягнення визначених цілей екологізації енергетики.

ОБМІН НАСЕЛЕННЯМ МІЖ УРСР ТА ПОЛЬЩЕЮ: ЙОГО МЕТА І НАСЛІДКИ

Віталій Макар — 2024-08-18

Угода між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення про переселення українців з Польщі до України, а поляків з України до Польщі, підписана 9 вересня 1944 року, за задумом її натхненників, ніби повинна була вирішити задавнену проблему стосунків між обома народами, створити передумови для їх примирення. Проте ні ПКНВ, ні тим більше уряд підрадянської України у справі обміну населення, як для зручності назвали угоду про переселення, не могли відігравати якоїсь важливої ролі, хоач йшлося про долю їх народів. Ще на час підписання угоди це добре розуміли, хто і для чого підштовхував до її укладання.

Влада СРСР, тієї ж Росії, лише під вивіскою федерації незалежних держав, приростивши свою територію під час Другої світової війни, не тільки намагалась її утримати, але й поширити свої впливи далі на захід, підпорядкувавши сусідні держави собі безпосередньо. За рахунок перевезених пів мільйона українців влада СРСР намагалася поповнити чисельність власних громадян, скорочену за роки війни. Переселених у зворотному напрямі поляків передбачалося використати як політичне запліччя майбутньої перебудови Польщі за зразком СРСР. Його розпад відкрив перед Україною можливість унезалежнення від Росії. Проте остання, незважаючи на визнання нею незалежної України в кордонах, на той час визнаних, після тривалої підготовки, заходилася відновлювати панування над Україною і змусити українців відмовитися від власної національної ідентичності. Переселенцям із Польщі та їх нащадкам довелося пережити всі лихоліття вживання в радянське суспільство, зробити значний внесок у розбудову незалежної України, а тепер відстоювати її незалежність за допомогою дружніх країн, включно з Польщею.

ВПЛИВ ЗБРОЙНОГО НАСИЛЛЯ НА ПОЛІТИЧНИЙ ЛАНДШАФТ: УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

Олена Меженська — 2024-08-18

У статті на прикладі збройних конфліктів та революцій, які відбулися на теренах України, зроблено спробу визначення впливу збройного насилля на сучасний національний та світовий політичний ландшафт, який розглядається як комплексна територіально-природно-політична система, що пов'язує територію, природу, цінності, духовну організацію та політичні процеси. Доведено, що збройне насилля (незалежно від форми) призводить до зміни соціально-політичних процесів, ідейно-духовних цінностей і є важливим чинником формування та/або зміни політичного ландшафту. На прикладі Революції гідності 2014 р. та російсько-української війни надано оцінку їхнім наслідкам для політичного ландшафту України. З’ясовано, що характер такого впливу залежно від контексту та обставин може набувати як негативних, так і позитивних якостей. Проведено порівняльний аналіз впливу російсько-української війни як форми збройного насилля і на регіональний (європейський) та світовий (геополітичний) ландшафти. Доведено, що збройне насилля є не лише складовою частиною політичного простору та політичних процесів, а й здатне формувати нову глобальну реальність поряд із геополітичними, військовими, економічними, енергетичними, продовольчими, дипломатичними, міжнародно- безпековими, правовими, екологічними, гуманітарними та іншими наслідками. Зауважено важливість формування нового типу цивілізації – цивілізації подолання війни як способу вирішення конфліктів між народами, державами, країнами та союзами країн, розвивати дипломатію, мирні методи врегулювання конфліктів та співпрацю між країнами для забезпечення стабільності й миру у світі та важливість формування міжнародних політичних рішень, які б надалі визначали майбутнє світового порядку.

МОДЕЛІ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ УЧАСТІ В РАМКАХ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ ДОСЛІДЖЕНЬ

Яна Мущенко — 2024-08-18

У статті здійснено аналіз трьох моделей електоральної участі в рамках соціологічної теорії. Отримані висновки дають уявлення про особливості та мотиви електоральної поведінки з перспективи соціологічно- політичних змінних. Як наслідок, краще розуміння мотивації виборців дає змогу вживати ефективних заходів задля прогнозування й покращення соціального середовища. Авторка зосереджується на моделі очікуваної рівності/справедливості, або відносної депривації, моделі соціального капіталу та моделі громадянського волюнтаризму. Основна ідея першої електоральної моделі полягає у тому, що індивіди, які відчувають гострий розрив між очікуваним та реальним, страждають від почуття депривації, яка стимулює їх до протесту через участь у виборах. Друга модель надає важливі статистично значущі змінні, а саме: довіра до інших, сприйняття співгромадян як справедливих та мобілізаційна діяльність. Авторка доводить, що міжособистісна довіра та мобілізаційна діяльність соціальних мереж позитивно впливають на ймовірність голосування та рівень явки. Серед змінних третьої електоральної моделі автор визначає належність до певного соціального класу, партійну мобілізацію, волонтерську активність, політичну ефективність, інтерес до виборчої кампанії та силу партійності. Емпіричні дані доводять, що громадяни, які мають вищий соціальний статус, контактують із політичними партіями, беруть активну участь у волонтерських організаціях, а також є політично діяльними, зацікавленими та мають сильну партійну ідентифікацію, із більшою ймовірністю підуть на виборчі дільниці. Ці результати свідчать про те, що ресурси людей, ступінь їх мобілізації через особисті контакти та психологічне залучення до політичного процесу допомагають пояснити схильність до участі у голосуванні. Натомість вік, етнічна приналежність та рівень освіти не мають значущого ефекту. Зауважено, що негнучкість, складнощі з операціоналізацією та застосуванням соціологічних моделей, а також труднощі з урахуванням коротко- та середньострокових змін унеможливлюють пояснення причин абсентеїзму, спираючись винятково на соціологічний ресурс.

СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ СВЯТ ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНА

Василь Пахолок — 2024-08-18

Поняття «державне свято» є широко вживаним і водночас полісемантичним. Автори дослідження схильні до розуміння державного свята як офіційно визначеного органами державної влади дня, що має особливе символічне значення для подальшого поступу держави, збереження її цілісності та наступності. Дата такого дня зумовлюється ключовою подією у житті нації або держави. Зазвичай державні свята є додатковими вихідними та передбачають певний церемоніал відзначення. Сукупність державних свят кожної держави утворює систему її державних свят, яка характеризується збалансованістю та є своєрідним політико-культурним маркером. Процедури відзначення державних свят передбачають залучення офіційних представників влади, широкого кола громадськості, лідерів думок, зарубіжних гостей. Своєю чергою, це сприяє налагодженню соціального діалогу, поширенню гуманістичних цінностей, консолідації суспільства, зростанню авторитету держави за її межами. Водночас державні свята є нагодою для прояву альтернативних політичних поглядів, що дає змогу виявити соціальну напругу. Основні риси системи державних свят Німеччини склалися після її об’єднання. Ключовим державним святом німців є День німецької єдності, що з 1990 р. відзначається 3 жовтня, день, коли відбулося об’єднання Західної та Східної Німеччини. Дату свята було визначено Договором між Федеративною Республікою Німеччина і Німецькою Демократичною Республікою про встановлення єдності Німеччини. У німецькому суспільстві періодично виникають дискусії щодо встановленої дати, однак вона залишається незмінною. Оскільки Німеччина є федеративною, кількість державних свят у різних федеральних землях варіюється і в середньому становить десять одиниць. Більшість із них відзначається у дні релігійних свят, однак у будь- якому разі вони виконують свою основну політичну функцію – консолідації суспільства.

ВПЛИВ ГРУП ІНТЕРЕСІВ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ НА ГЕОПОЛІТИЧНУ СТРАТЕГІЮ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ В ХХ–ХХІ СТОЛІТТЯХ

Ярослав Телешун — 2024-08-18

Стаття детально розглядає вплив груп інтересів оборонно-промислового комплексу на геополітичну стратегію США в ХХ–ХХІ ст. Проаналізовано функції груп інтересів як агентів впливу на державну політику в умовах розгортання процесів мілітаризації, військових конфліктів, бойових дій та інформаційних війн. Розглянуто роль груп інтересів оборонно-промислового комплексу у формуванні геополітичної стратегії США як ключового гравця міжнародної безпеки, що впливають на безпеку держав та міжнародну стабільність. Групи інтересів є необхідним складником публічної політики, що впливають на формулювання та реалізацію політичних рішень. Учасники цих груп, такі як представники бізнесу, профспілок, громадських організацій та ін., спільно працюють над спільними інтересами, що впливає на ухвалення законів та розроблення політик. Групи інтересів грають ключову роль у визначенні політичних пріоритетів, лобіюють свої інтереси та домагаються врахування своєї думки під час ухвалення рішень. Наприклад, бізнес-асоціації впливають на економічну політику, а організації громадянського суспільства акцентують увагу на соціальних аспектах законодавства. Ці групи часто виступають посередниками між державними органами та громадськістю, сприяючи зрозумінню та прийняттю політичних рішень. Через них уряди можуть більш ефективно спілкуватися з різними секторами суспільства. Проте слід пам'ятати, що групи інтересів можуть мати негативний вплив на державну політику. Оцінка ролі оборонно-промислового комплексу у сучасних конфліктах є надзвичайно важливим завданням, адже детальне розуміння механізмів і наслідків таких війн є ключовим для розроблення ефективних стратегій забезпечення національної та міжнародної безпеки. Такий аналітичний підхід дає змогу ідентифікувати і протидіяти потенційним загрозам, забезпечуючи стабільність на різних рівнях.

ФОРМУВАННЯ ПОНЯТЬ «ДЕРЖАВНА БЕЗПЕКА» І «НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА» В УКРАЇНІ

В'ячеслав Баліцький — 2024-08-18

У статті проведено аналіз наукових досліджень проблем формування понять «державна безпека» і «національна безпека» в Україні, ролі й завдань державних органів у цій сфері. Активне проведення Росією неоголошеної тотальної загарбницької війни в Україні, розвідувально-підривної та гібридно-терористичної діяльності її спецслужб покладають згідно з чинним законодавством на державні органи України базові завдання системного забезпечення безпеки держави від новітніх зовнішніх викликів, ризиків загроз і небезпек. Активізація розвідувально-підривної та терористичної діяльності спецслужб РФ стосовно України вимагає від її правоохоронних і розвідувальних органів виконання завдань з удосконалення механізмів надійного забезпечення національної безпеки держави, зокрема її дипломатичної служби, їх співробітників і членів сімей, а також відряджених за кордон громадян України, обізнаних у відомостях, що становлять державну таємницю. Сьогоденні світові тенденції, властиві більшості країн світу, свідчать про актуалізацію проблем націоналізму, сепаратизму, автономізації етнічно однорідних регіонів, боротьби за сфери впливу на міжнародній арені тощо. Зазначене поряд із недосконалістю сучасної системи застосування норм міжнародного права та недієвістю механізмів урегулювання міжнародних конфліктів (зокрема, у випадку з російською воєнною агресією проти України, коли серед зацікавлених сторін є постійні члени Радбезу ООН) може призвести до виникнення нових і загострення наявних регіональних і міжнародних конфліктів. Комплексний характер вирішення проблем забезпечення державної і національної безпеки України диктує потребу у їх глибокому науковому опрацюванні. Результати такої роботи можуть стати підґрунтям для подальшого вдосконалення законів України, відомчих нормативно-правових актів, а також розроблення дієвих практичних орієнтувань і рекомендацій, узагальнених методичних алгоритмів співробітникам МЗС, правоохоронних органів і спецслужб України.

ВИКОРИСТАННЯ СОЦІАЛЬНИХ МЕДІА В КОМУНІКАЦІЙНІЙ СТРАТЕГІЇ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ З ГРОМАДСЬКІСТЮ: ОСОБЛИВОСТІ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

Ганна Бондар — 2024-08-18

Статтю присвячено аналізу особливостей та перспектив використання соціальних мереж у комунікаційній стратегії у публічному управлінні для ефективної взаємодії з громадськістю через їхню здатність сприяти демократії, забезпечуючи більшу участь громадян у суспільно-політичному житті країни, надаючи інформацію про дії влади та більше можливостей для взаємодії під час прийняття політичних рішень, що сприяє легітимності влади. Висвітлено особливості законодавчого забезпечення, судових рішень та практики використання облікових записів посадовими особами та державними службовцями США в соціальних мережах, що класифікуються як публічні форуми для взаємодії з громадянами. Результати дослідження доводять, що хоча платформи соціальних медіа можуть бути корисними для державних службовців і посадових осіб під час їхньої взаємодії, комунікації з громадянами, проте вони не є автоматичними механізмами участі громадськості в управлінні, незважаючи на це, потреба в них зростає. Обговорення та пряма взаємодія між громадянами та державними службовцями можуть посилити легітимність прийняття управлінських рішень і створити стабільні умови розвитку соціуму, сприяти соціальному діалогу, убезпечити суспільство та державу від політичних, економічних, соціальних криз. Це все здатне сприяти підтримці влади громадськістю, упевненості в адекватності і справедливості політичних рішень. Установлено, що органам влади всіх рівнів в Україні необхідно змінити організаційну культуру, правила, політику та процедури, тоді може зникнути проблема щодо легітимності влади. Упровадження інструментів соціальних мереж без зміни організаційної культури в органах державної влади та місцевого самоврядування, процедур чи правил недостатньо для взаємодії з громадськістю у публічній сфері чи подолання проблеми легітимності влади, інакше посадові особи та держслужбовці ризикують підвищити очікування громадськості та не виправдати їх, що може призвести до суспільної недовіри до влади.

ТЕНДЕНЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

Михайло Дубель — 2024-08-18

Статтю присвячено визначенню тенденцій розвитку соціальної політики в Україні в умовах повномасштабної війни. Завдяки проведеному аналізу виявлено зменшення спрямування видатків державного бюджету України на соціальні вектори у 2022–2023 рр., особливо за часткою, у деяких випадках і за показником фінансування, порівняно з «довоєнним» 2021 р. Потрібно відзначити досить стрімке підняття мінімальної заробітної плати протягом періоду з лютого 2022 р. Чіткий тренд у динаміці середньої зарплати в Україні був відсутній і до початку повномасштабного вторгнення, але амплітуда стала вище з лютого 2022 р. Найвищі довоєнні показники за час повномасштабного вторгнення росії були досягнуті лише двічі, проте можна казати, що навіть із поправкою на інфляцію спостерігається часткове відновлення ринку праці. Окрім того, наведено аналіз соціальної допомоги громадянам нашої держави, що були змушені змінити своє місце проживання у зв’язку з бойовими діями починаючи ще з 2014 р. (початку АТО). Із 1 березня 2024 р. підхід до надання державної допомоги змінився – її будуть надавати лише найуразливішим категоріям населення, щоб зробити допомогу більш адресною та таким чином оптимізувати бюджет. У роботі надано проєкт Стратегії демографічного розвитку України до 2040 р. Слід зазначити, що ця Стратегія є поки лише проєктом, тому деякі неодностайні моменти, наприклад індикативні показники, що надали б можливість оцінити виконання поставлених цілей, можна ще оптимізувати. Окрім того, виникають певні сумніви щодо доцільності планувати її на доволі тривалий період, аж на 16 років, що в умовах постійної невизначеності, у якій перебуває наша держава вже як мінімум два роки, а за різним ознаками набагато довший термін. Треба ще звернути увагу на те, що деякі із завдань чи навіть цілей носять позитивний, але достатньо поверхневий характер, що викликає питання щодо того, як забезпечити ресурси для їх реалізації. Проте, знову ж таки, потрібно відзначити роботу, що провело Міністерство соціальної політики України для розроблення цієї Стратегії, та слід відзначити позитив у тому, що планування вже вертається з аврального режиму, у якому воно знаходилося з початку повномасштабного вторгнення росії, до більш довгострокового.

ВЗАЄМОДІЯ МІЖ МІСЦЕВИМИ ОРГАНАМИ САМОВРЯДУВАННЯ ТА ЦЕНТРАЛЬНИМ УРЯДОМ ПІД ЧАС ДЕФОЛТУ: РОЛЬ, КОНФЛІКТИ ТА СПІВПРАЦЯ

Інга Перестюк — 2024-08-18

Взаємодія між місцевими органами самоврядування та центральним урядом під час дефолту є складним процесом, де успішність подолання економічних труднощів залежить від ролі, управлінських конфліктів та рівня співпраці. Визначено ролі різних рівнів влади вказує на критичну необхідність взаємодії та обміну інформацією для прийняття ефективних рішень. Розв'язання конфліктів, таких як розбіжності в поглядах та конкуренція за ресурси, вимагає ретельного діалогу та пошуку компромісів. Окрім цього, спільне розроблення стратегій і спільне виконання заходів відображають важливий аспект співпраці для подолання кризи. Визначено, взаємодія та співпраця між різними рівнями влади є вирішальними чинниками у стабілізації економічного становища в умовах дефолту. Аналіз показує, що розбіжності в поглядах та конкуренція за ресурси можуть стати перешкодами на шляху до ефективного управління кризовою ситуацією. Однак діалог, пошук компромісів та спільне розроблення стратегій стають ключовими чинниками успіху. Визначено, взаємодія різних рівнів влади стає стратегічно важливим елементом у стабілізації економічного становища та подоланні кризи, що дає підстави для подальших досліджень у цьому напрямі. Підкреслено критичну важливість ефективної взаємодії та співпраці між місцевими органами самоврядування і центральним урядом під час економічного дефолту. Вона вказує на важливість розуміння ролі, вирішення конфліктів та спільного розроблення стратегій для успішного подолання кризи. Обґрунтовано основні ключові аспекти взаємодії, які визначають стабілізацію економічного середовища та призводять до успішного подолання дефолту. Цей дослід виступає як фундамент для подальших наукових розвідок у галузі управління економікою та взаємодії між різними рівнями влади у ситуаціях кризи.

РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ПОЛЬСЬКОГО АВТОРА АДАМА РАФАЛА КАЧИНЬСЬКОГО ПРО РАДЯНІЗАЦІЮ ВОЛИНІ У 1944–1956 РОКАХ

Микола Кучерепа — 2024-08-18

РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ПОЛЬСЬКОГО АВТОРА АДАМА РАФАЛА КАЧИНЬСЬКОГО ПРО РАДЯНІЗАЦІЮ ВОЛИНІ У 1944–1956 РОКАХ

РЕЦЕНЗІЯ НА КОМПЛЕКСНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ «УКРАЇНА СОБОРНА У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917 – 1923 РР.», ЗДІЙСНЕНЕ НАУКОВЦЯМИ ЧОТИРЬОХ ПРОВІДНИХ НАУКОВИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ

Людмила Стрільчук — 2024-08-18

РЕЦЕНЗІЯ НА КОМПЛЕКСНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ «УКРАЇНА СОБОРНА У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917 – 1923 РР.», ЗДІЙСНЕНЕ НАУКОВЦЯМИ ЧОТИРЬОХ ПРОВІДНИХ НАУКОВИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ