Літопис Волині

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ САМОВРЯДУВАННЯ В МІСТАХ ВОЛИНІ В ДОБУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Алла Бортнікова — 2025-05-27

Узагальнено теоретико-методологічні засади дослідження самоврядування в містах Волині в добу пізнього середньовіччя. Йдеться про сукупність загальнонаукових та спеціальних історичних методів пізнання, таких як сходження від абстрактного до конкретного, аналіз та синтез, індукція та дедукція, системний, інституційний, структурно-функціональний, міждисциплінарний, компаративний, кількісний аналіз тощо. Із спеціальних історичних методів використано проблемно-хронологічний, ретроспективний, просопографічний, історико-правовий та інші методи. Особливу увагу приділено питанням дотримання принципів об’єктивності та відходу від ідеологічних кліше і обмежень, що панували в історичній науці до останніх років. Залучено способи пізнання і теоретичні узагальнення допоміжних дисциплін: військової історії, історичної регіоналістики, історичної урбаністики, історичної антропології, історії міжнародних відносин, історії держави і права, історії та теорії місцевого самоврядування тощо. Тобто йдеться про запровадження полідисциплінарної методології наукового аналізу. Локалізація історії на рівні окремих міст, родинних зв’язків, дослідження ментальних характеристик суб’єктів та об’єктів самоврядування в містах вимагає використання відповідних методів, що загалом притаманні локальній та мікросоціальній історії, історичній антропології тощо. Місто і замок були частинами єдиного соціального організму. Розглянута специфіка складної соціокультурної структури населення міст, що потребувала правової регламентації і відбивалася на порядку управління містом, його функціях, характері зв’язків з інститутами державної і місцевої влади. Правовий статус волинських міст у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського визначали сфери земського (великокнязівського), патримоніального (князів, панів, зем’ян-шляхти), магдебурзького (міського) права. Поряд з ними діяли системи права етноконфесійних громад татар, вірмен, євреїв, караїмів та ін. зі своєю юрисдикцією. Засвідчено, що наявність в місті різних систем права негативно відбивалося на розвитку економіки, поповненні скарбниці міста, оскільки основний тягар податків покладався на міщан, зокрема й магдебурзької юрисдикції. Доведено, що наявність різних систем права й існування т. зв. юридик значно вплинули на характер соціальних відносин в містах, що призводило до нерівноправних відносини між окремими групами населення.

ВИШИТЕ ВБРАННЯ У ДОЛІ ОДНІЄЇ ПАРИ 40-Х РР. ХХ СТ.

Людмила Брега — 2025-05-27

У центрі цього дослідження є вишивання авторського жіночого вбрання і чоловічої сорочки Лариси Кукурик. Родина Возної-Кукурика родом із Вишнівця (південь історичної Волині). Олександр закінчив Кременецьку православну духовну семінарію, теологічний факультет Варшавського університету, Лариса – Кременецьку гімназію (найімовірніше, вчительську, що діяла під егідою ліцею, що відновив свою роботу в 1920 році (після встановлення влади Польщі над землями Волині). Обоє були в лавах УПА, Олександр загинув у бою, Лариса постраждала від радянської репресивно-каральної системи. Зроблено спробу простежити зміну техніки вишивки, орнаменти і сам одяг у тих родинах інтелігенції, які ідентифікували себе як українські. Події першої половини ХХ ст.: зміна світового порядку, нові винаходи й розгортання промисловості – плавно змінювали споживацький перехід від домоткання до придбаних фабричних тканин, від автентичних орнаментів до нав’язаних модою, меркетингом фабрик, від природних барвників до хімічних; виявлено вплив інших країн на оздоблення, орнаменти та техніку вишивки. Наприкінці ствердимо, що аналізований костюм є цікавим свідченням епохи, він є одним із найважливіших історичних джерел вивчення культурних особлввостей українського народу. У статті здійснено спробу репрезентувати регіонально-локальну специфіку традиційного вбрання українців Кременеччини. На прикладі вишитого вбрання Кукуриків поставлено питання про необхідність і важливість оцінки цінності етнографічних експонатів, які потрапляють у музейні колекції. За результатами аналізу показано, що традиційний стрій, збережений з історією власників, дає змогу олюднити історію, гуманізувати її. Водночас особливою домінантою інтересу до народного вбрання українців є його практична складова, адже його використовують у сучасних розробках модельєри, дизайнери.

ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ В ЛУЦЬКУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Юрій Крамар — 2025-05-27

У статті висвітлюється діяльність Луцької української гімназії – однієї з трьох середніх приватних шкіл з українською мовою навчання, які діяли на Волині в період перебування краю у складі Другої Польської республіки (1918–1939 рр.). Документи, які зберігаються у Державному архіві Волинської області (фонди 73 «Луцька приватна українська гімназія Товариства ім. Лесі Українки та 190 «Луцьке товариство ім. Лесі Українки»), розкривають маловідомі сторінки історії навчального закладу, засвідчують його роль як важливого осередку культурно-освітнього життя українського населення краю. З архівних матеріалів, які викликають найбільший інтерес, – списки учителів та учнів різних років, щоденники подій, які відбувались в гімназії у 1920–1930-х рр., протоколи засідань батьківського комітету, педагогічної ради школи, навчальні плани гімназії, книги адміністративно-господарських видатків, звіти польських шкільних інспекторів про перевірку гімназії, переписка з польськими освітніми установами, шкільні свідоцтва учнів, статути гуртків та самоврядних шкільних інституцій, спогади колишніх гімназистів тощо. З’ясовано національний і соціальний склад учнів гімназії. Показано, що високий рівень навчання та виховання в школі забезпечував педагогічний колектив закладу, який складався з учителів вищої кваліфікації. В різний час в школі працювали такі талановиті педагоги, як І. Власовський, М. Левицький В. Федоренко, Р. Шкляр, Б. Білецький, С. Дибенко, Р. Жегалович та інші. Луцька українська гімназія була навчальним закладом гуманітарного профілю. Учні вивчали такі предмети, як православна релігія, латинська, німецька та французька мови, географія, історія, фізика, хімія тощо. Як свідчить шкільна документація, найбільше годин тижневого навантаження відводилось українській та польській мові. Навчання в гімназії відбувалось українською мовою, за винятком історії та географії Польщі. Автор на основі архівних матеріалів виокремив важливі чинники, які впливали на перебіг навчально-виховного процесу. Серед головних: брак фінансування, відсутність належної матеріально-технічної бази, постійний тиск з боку польської шкільної адміністрації. Показано, що влада намагалась ретельно контролювати діяльність гімназії шляхом відповідної кадрової політики, затвердження навчальних планів (обов’язковими предметами були польська мова, географія та історія Польщі), щорічних інспекцій польськими освітніми чиновниками. Акцентовано увагу на тому, що невід’ємною частиною навчально-виховного процесу в гімназії було національно-патріотичне виховання молоді. Щороку в навчальному закладі відбувалися урочисті академії на честь Т. Шевченка, вшановувались видатні українські історичні та культурні діячі. На основі документів показано форми культурного дозвілля гімназійної молоді.

АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ ПРО ІСТОРІЮ ЗАСНУВАННЯ Й ДІЯЛЬНОСТІ СВЯТО-МИХАЙЛІВСЬКОЇ ТА СВЯТО-БОРИСО-ГЛІБСЬКОЇ ЦЕРКОВ СЕЛА РОМАНІВ НА ВОЛИНІ

Валентина Петрович — 2025-05-27

Церковне життя становить важливу невід’ємну частину історії українського народу. Церква не була ізольована від впливу зовнішніх чинників і відчувала на собі їх тиск, зберігаючи моральні засади українців, додаючи їм сил і натхнення в подоланні перешкод, які траплялися на їхньому шляху. У статті підкреслено вагомість дослідження цієї проблематика, що стосується історії заснування й діяльності Свято-Михайлівської та Свято-Борисо-Глібської церков села Романів на Волині, які з часу свого заснування стали осередками українського православ’я. Ця тематика неодноразово привертала до себе увагу дослідників. Установлено, що з актуалізацією історико-краєзнавчих досліджень і проблем регіональної історії України цей процес особливо посилився. Джерельну базу наукової розвідки становлять архівні матеріали Державного архіву Волинської області. Окрему групу документів, які є основним джерелом інформації для висвітлення проблеми релігійного життя у ХХ ст., становлять спогади старожилів, місцевих парафіян, які були свідками й учасниками багатьох подій, пов’язаних з історією зазначених церков. Основною метою роботи визначено необхідність дослідження Свято-Михайлівської та Свято-Борисо-Глібської церков, описання історії їх заснування й діяльності, ролі священиків – настоятелів церков – у житті села Романів. Відповідно, для досягнення мети вирішено низку завдань. Зокрема, з’ясовано, які села й земельні володіння були приписані до цих храмів. Показано, як змінювалася кількість і ставлення прихожан до церковних святинь. Визначено, що засновані школи при церквах були фундаментом освіти й духовності, єдиним осередком для отримання знань сільським дітям. Зазначено, що духовним життям у селі Романів Піддубецької волості Луцького повіту також займалася філія Луцької повітової «Просвіти». У підсумку доведено, що завжди поряд із парафіянами були священнослужителі, які навчали й духовно підтримували їх.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ІСТОРІОГРАФІЇ ПОВОЄННОГО ПРОМИСЛОВОГО РОЗВИТКУ УРСР (1946–1965 РР.) В ПЕРІОД ХРУЩОВСЬКОЇ «ВІДЛИГИ» (СЕРЕДИНА 1950-Х – СЕРЕДИНА 1960-Х РР.)

Юлія Бондар — 2025-05-27

У статті зроблена спроба дослідити особливості навколонаукових умов, в яких розвивалася радянська історична наука в друге повоєнне, «хрущовське» «відлигове» десятиріччя. Головною особливістю періоду стало те, що історична наука змушена була коментувати і підтримувати політику радянської влади. Для цього надавалася можливість спиратися на партійно-державні рішення та офіційну статистику, яка мала б підтверджувати правильність і успішність даного курсу. Само собою, що дані для цих підтверджень та обґрунтувань підбиралися тенденційно, показуючи лише позитивні зрушення та прогресивні показники, оминаючи та відправляючи в закриті спецфонди показники, які йшли у розріз офіційній «картині світу» радянської дійсності. Автор наголошує на тому, що вивчення повоєнної радянської історії взагалі та історії промислової відбудови зокрема мало політизований, кон’юнктурний характер, зумовлений наявністю ідеологічного замовлення з боку партійно-державного керівництва, вузькістю джерельної бази, слабким кадровим потенціалом, адже для дослідження історії сучасності не вимагалося особливих спеціальних знань, володіння іноземними мовами, специфічного методологічного інструментарію, які були необхідні для вивчення давньої історії та історії зарубіжних країн. «Відлига» за всієї її короткочасності створила сприятливі умови для істориків. Однак залежність історичної науки, що зберігалася, від радянської доктрини суспільного розвитку все одно не дозволила науковцям вийти за рамки партійної доктрини. Професійний корпус істориків, який працював тоді над проблемами історії радянського суспільства та історії партії, не тільки внаслідок ідеологічного диктату згори, але також через свою методологічну підготовку, світоглядну позицію, партійність, інформаційне середовище навряд чи був спроможний на генерування принципово інших, відмінних від встановлених радянською владою підходів. У той самий час в досліджуваний історіографічний період склалася основа організаційного «каркасу» історичної науки, що дозволяла широким фронтом вести дослідження новітньої вітчизняної історії і тематика промислового розвитку стала однією з ключових та домінуючих. Основу цього «каркасу» склали відповідні структурні підрозділи в АН СРСР та АН УРСР, кафедри історії радянського суспільства та історії КПРС в провідних університетах, конференції з актуальних проблем «комуністичного будівництва» та розвитку промисловості і становища робітництва, що проводилися на базі провідних наукових та навчальних закладів країни. Автор приходить до висновків, що в означений період значно розширилась історіографічна джерельна база з тематики промислового розвитку Української РСР. В зазначеному масиві наукової та науково-популярної продукції автори розглядали певний комплекс джерел та приходили до висновків про неухильний та поступальний розвиток радянської економіки та промисловості зокрема в парадигмі соціалізм-комунізм. В котре підкреслюємо, що до історіографічних джерел радянського періоду слід підходити вибірково та неоднозначно. З одного боку, очевидно, що значна частина наукової, а тим паче науково-популярної та пропагандистської літератури створювалася за готовими «стандартами», «кліше», відображаючи, коментуючи ідеологічні та політичні оцінки свого часу. З іншого боку, ціла низка проблем, особливо промислового розвитку УРСР, розроблялася в науковому плані досить плідно.

БАЛКАНСЬКИЙ РЕГІОН: ВІД СХІДНОЇ КРИЗИ ДО РІШЕНЬ БЕРЛІНСЬКОГО КОНГРЕСУ 1878 Р.

Степан Борчук — 2025-05-27

У статті розглянуто зовнішньополітичні плани та діяльність великих європейських держав на Балканах у 1870-ті рр. XIX ст., що були скеровані на забезпечення власної балкансько-близькосхідної політики, а тому і спричинили розв’язання міжнародних криз у регіоні у 1880-ті рр. XIX ст. Встановлено, що у системі міжнародних відносин 1870–1880-х рр. XIX ст. одне з центральних місць посідав Балканський регіон, де зіштовхнулися інтереси великих європейських держав, які претендували на виключний вплив у ньому. На авансцену світової політики вийшло Східне питання – комплекс невирішених гострих проблем, складовими якого були національно-визвольний рух балканських, у першу чергу слов’янських народів, криза військово-феодальної Oсманської імперії, глобальне суперництво великих держав за впливи у Південно-Східній Європі, їх прагнення заволодіти чорноморськими протоками і утвердитися у Східному Середземномор’ї. Прослідковано, що не останню роль у політиці великих європейських держав відігравало також прагнення встановити власний контроль над значними володіннями турецького султана у цій частині Європи.Проаналізовано, що у 1870-ті рр. XIX ст. окреслились нові тенденції у розвитку Східного питання, зумовлені багатьма кардинальними змінами на міжнародній арені. Полум’я повстань 1875–1876 рр. у Герцеговині, Боснії, Болгарії, Сербії та Чорногорії і пожежа російсько-турецької війни 1877–1878 рр. знищили «Кримську систему». Центральне місце у боротьбі великих держав за впливи на Балканах, у долях народів Південно-Східної Європи належало Східній кризі 1875–1878 рр. Доведено, що її основною визначальною рисою було звільнення балканських слов’ян шляхом їх збройної боротьби і у результаті поразки у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Oсманської імперії. Варто звернути увагу на те, що у досліджуваний період у жодного з балканських народів ще не завершився процес консолідації і не закінчилося будівництво національних держав. Балканські народи рішуче виступали за перегляд кордонів, і ця вимога невдовзі стала головною складовою зовнішньої політики великих держав Європи.

РАШИЗМ ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, 1914–1917 РР.

Олександр Кадол — 2025-05-27

У статті вивчається шовіністична політика царизму часів Першої світової війни щодо власного населення іноетнічного походження, зокрема етнічних німців. Це питання досліджується крізь призму аналізу суспільно-політичної ситуації, що сприяла формуванню германофобських настроїв. З огляду на поразки російської армії у суспільстві назріла духовна криза, в умовах якої активізувався російський націоналізм. 16 липня 1914 р. було затверджено «Положення про польове управління військ у воєнний час». Західні прифронтові кордони країни були населені переважно неросійським населенням. На зазначеній території влада належала вищій воєнній адміністрації.Питання про статус німецького населення Росії було поставлено на порядок денний ще 19 липня 1914 р. В цей час також була введена градація населення на військовополонених і невійськовополонених, що визначило для кожної групи міру контролю. Особи, які мали німецьке підданство, автоматично оголошувалися військовополоненими.Почалися масові арешти, що пояснювалися захистом країни від дій можливої «п’ятої колони», оскільки Німеччина та Австрія мобілізували своїх закордонних підданих. Більшість західних і південних губерній 20 липня 1914 р. потрапили під дію військового стану та стану облоги. Була розширена влада військових структур, зокрема, в питаннях внутрішнього управління. Царський указ від 28 липня 1914 р. «Про правила, якими Росія буде керуватися під час війни 1914 р.» ліквідував пільги, надані підданим ворожих держав міжнародними договорами за принципом загальної взаємності. Спираючись на «Правила про місцевості, що проголошені на військовому стані 1892 р.», у прифронтових областях у перші місяці війни була заборонена церковна служба німецькою мовою з побоювань прогерманської агітації священиків. Введено заборону на публічне її використання в побуті, економічній діяльності, освіті, топоніміці, релігійному житті. Об’єктами антинімецької кампанії стали атрибути німецької культури в цілому (мова, звичаї та традиції, школа, історія, походження, власність, у першу чергу, земельна). Якщо мовні обмеження 1914 – 1915 рр. стосувалися ряду конкретних ситуацій та певних територій, то в 1916 р. ситуація докорінно змінилася. Підсумував мовне питання Микола II, який затвердив 18 серпня 1916 р. «Положення Ради Міністрів щодо заборони викладання німецькою мовою». Правочинним став необмежений контроль воєнної та жандармсько-поліцейської влади над цивільним населенням. Більше того, згідно російським законам воєнного часу, власне населення прирівнювалося до «ворожого», якщо армія діяла на територіях, де було проголошено військовий стан. Виявлено тісний зв’язок між карально-репресивним апаратом самодержавства та успішною діяльністю націоналістичної пропаганди. Доведено, що антинімецька кампанія в самодержавній імперії була ознакою часу в загальному річищі історії Першої світової війни. Проте, на відміну від західних країн, російський варіант антинімецької кампанії мав значно радикальніший характер шовіністичного забарвлення.

КУЛЬТУРНІ МАРКЕРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ (СПРОБА КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ ДОСВІДУ / НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ ТА ЯПОНІЇ)

Оксана Каліщук — 2025-05-27

Вихідним пунктом дослідження уважаємо твердження, що маркерами національної ідентичности є національна свідомість, територія, історія, релігія. Аналізуючи різноманітні культурні маркери, не можна оминути питання мови. І у випадку Японії, і у випадку України саме мова виявилася чинником вибудови етнічних кордонів. У статті на підставі ґрунтовного аналізу змісту ідентичности та факторів, які на неї впливають, подана характеристика її культурних маркерів. Вихідним пунктом слід уважати багатогранність явища національної ідентичности, яке поєднує у собі суспільні, політичні, економічні та культурні ознаки. У статті розкрито вплив культури на формування національної ідентичности на прикладі української та японської націй. Вказано, що дослідження цієї проблеми лежить у руслі розвитку міждисциплінарних та компаративних студій у сучасній гуманітаристиці. Представлено особливості академічного дискурсу, теоретичні й термінологічні аспекти формування національної ідентичности.Встановлено, що у Японії історично склалася двоєдина ідентичність: з одного боку, орієнтована на західні зразки інституціональна, або зовнішня, з другого – базована на духовно-моральних цінностях, внутрішня, далекосхідна ідентичність. Японська культура й традиція визначають спосіб, в який функціонує японське суспільство й складає поєднання традиційних консервативних начал (які лежать у буддизмі, синтоїзмі і феодального суспільства) та сильних начал модерності, демократії, консумпціонізму. В Україні, незважаючи на її розташування на фронтирі західної та східної цивілізації, національна ідентичність українців зорієнтована на західні християнські цінности та їх відстоювання. Саме історичні чинники формування національної ідентичності та її культурних маркерів є підґрунтям сучасних українського та японського суспільств.

ІБЕРІЙСЬКИЙ КОЛОНІАЛІЗМ В АМЕРИЦІ ТА ЙОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ НАСЛІДКИ

Віталій Космина — 2025-05-27

Стаття присвячена цивілізаційним наслідкам раннього періоду європейської колоніальної політики в Америці.Впровадження в дослідження історії України колоніального дискурсу вимагає проведення порівнянь із «класичними» прикладами європейського колоніалізму, особливо з першим і надзвичайно масштабним – у Північній, Центральній і Південній Америці, починаючи з ХV–ХVІ століть. У наукових дослідженнях недостатньо вивчений безпосередній зв’язок між зазвичай прагматичною колоніальною політикою в регіоні та її цивілізаційним змістом і наслідками. Метою статті є розгляд теоретико-методологічних засад вивчення взаємодії цивілізацій та змісту і наслідків колоніальної політики в ХVІ–ХVІІІ ст. іберійських держав у зоні індіанських цивілізацій в Америці. В основу дослідження покладена авторська методологія цивілізаційного аналізу історичного процесу, що спирається на системно-комунікативну теорію суспільства. Показано унікальність даного різновиду колонізації: країни однієї сформованої цивілізації колонізували народи інших. Встановлено, однак, що тут мали місце різні стадії розвитку цивілізацій. Якщо іберійські країни належали до середньовічної християнської цивілізації, то ацтеки, майя, інки належали до цивілізацій доосьового часу: в них так і не виникли релігійно-філософські системи сучасного типу. Водночас виявлено, що й Іспанії та Португалії, що пройшли через тривалий період Реконкісти, і доколумбовим цивілізаціям Америки були властиві структурні характеристики, що зближували їх зі Сходом: патримоніальна держава й корпоративна (або общинна) організація. Окреслено періоди колонізації: конкісти і розграбування коштовних речей; захоплення й освоєння родовищ золота й срібла; системної експлуатації Америки та її ресурсів. Зазначено, що в результаті колонізації іберійська патримоніальна держава замінила зруйновану індіанську і була поєднана з індіанською сільською общиною, а католицизм зовні набував індіанської стилістики. Утворилась нова, Латиноамериканська, цивілізація. В регіонах поза межами вказаних цивілізацій, де й індіанське населення було нечисленним, поширювався переселенський тип колонізації.