Літопис Волині

ВАНДАЛИ ЧИ ЗБЕРІГАЧІ: ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО ВОЛИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ І МУЗЕЙНА Й ПАМ’ЯТКООХОРОННА СПРАВА

Віталій Бондарчук — 2025-11-28

У статті зроблено спробу оцінити взаємодію Церкви й музею, залученості православного духовенства до музейної та пам’яткоохоронної справи. Територіальні рамки дослідження обмежені історичною Волинню, часові – др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.Джерельна база – з особистої колекції автора, яка складається головним чином з Указів Волинської Духовної Консисторії, а також письмових реакцій на них священників Острожчини, відкриває іноді далеко не найприємніші факти поведінки окремих осіб духовенства стосовно предметів і будівель, що були чи претендували на статус історико-культурної спадщини. Водночас ці самі джерела засвідчують, що інші представники духовенства відіграли визначальну роль у збереженні й створенні можливостей для дослідження згаданих предметів і пам’яток.З’ясовано, що духовенство, підпорядковане Волинській Духовній Консисторії, брало участь у фінансуванні створення Волинського давньосховища в м. Житомирі, тобто фактично музею. При цьому робило воно це в тому числі й добровільно. Показано суми коштів, які зібрали на цю справу окремі причти, і як їх за це винагороджувало церковне керівництво.Також розглянуто подробиці залучення духовенства до формування історичної та художньої колекцій давньосховища. Виокремлено критерії й типи предметів, які кліру пропонували передавати до музею. Показово, що серед таких були предмети не лише з православних храмів, а й «уніатського походження».Разом із тим у статті продемонстровано кричущі випадки халатного й шкідницького ставлення духовенства до об’єктів архітектури, що претендували на статус історико-культурних пам’яток. Ці будівлі були як світські, так і церковні. Визначено, що такі випадки шкідництва з боку духовенства фіксувалися як у другій половині ХІХ, так і на початку ХХ ст. Також священники часто не усвідомлювали історичної цінності предметів церковного інтер’єру, які могли б поповнити музейну колекцію.

ДАВНЯ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ ВОЛИНІ НА СТОРІНКАХ «ВОЛИНСЬКОГО ЩОРІЧНИКА» ЯКУБА ГОФМАНА (1930–1939 РР.)

Галина Малеончук — 2025-11-28

У статті проаналізовано публікації, що стосуються давньої та середньовічної історії Волині на сторінках «Волинського щорічника» (Rocznik Wołyński). Із 1930 по 1939 р. було надруковано вісім томів часопису, редактором якого став відомий польський краєзнавець, етнолог, організатор досліджень з історії та історичної бібліографії Якуб Гофман. Часопис засновано за підтримки Волинського окружного управління Польського товариства вчителів загальних шкіл та призначався, передусім, для опрацювання вчителями Волинського воєводства.Давній та середньовічній історії Волині присвячено чотирнадцять досліджень, це трохи більше п’ятнадцяти відсотків матеріалу, опублікованого у «Волинському щорічнику» впродовж 1930-х років. У запропонованій статті розглянуто проблематику опублікованих статей: археологія, історія Русі та Волинсько-Галицької держави, становище волинських земель у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Окремими групами досліджень є аналіз документальних джерел та картографії, висвітлення історії окремих архітектурних пам’яток (фундаменти церкви над річкою Лугою, Успенський собор, Василівська ротонда у Володимирі, монастирі францисканців у Корці та Межирічах Острозьких), історії релігійних процесів у Волинському регіоні в добу Середньовіччя. Зокрема, огляд історії протестантизму на Волині у ХVІ–ХVII ст. Александра Коссовського та дослідження з історії Православної церкви на Волині 992–1596 рр. К. Ходиніцкі, у тексті яких особливу увагу звернено на полеміку довкола прийняття Берестейської унії, яка була активною серед волинян. Представлено основні тези цих статей, джерела їх написання. Автори текстів походили з Кракова, Варшави, Гданська, Любліна, Торуня, Львова.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА САКРАЛЬНОЇ ДЕРЕВОРІЗЬБИ ТА МАЛЯРСТВА В ЗАКЛАДАХ ВИЩОЇ ОСВІТИ ПРИКАРПАТТЯ

Ігор Пилипів — 2025-11-28

У статті розкрито особливості становлення та розвитку образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва на Прикарпатті, зокрема сакральної дереворізьби та малярства, у хронологічній послідовності.Метою статті є аналіз творчості та мистецьких досягнень видатних майстрів Івано-Франківщини в галузі сакральної дереворізьби і малярства від початку ХХ ст. до сьогодення та врахування їхнього доробку в підготовці студентів закладів вищої освіти Прикарпаття.Проаналізовано творчість та мистецькі досягнення видатних майстрів Прикарпаття в галузі сакральної дереворізьби і малярства в художній творчості від початку ХХ ст. дотепер. Особливу увагу приділено поверненню до автентичних національних мотивів. На прикладі діяльності окремих митців показано сучасні здобутки у сфері іконопису, декоративного різьблення та художнього оздоблення сакральних архітектурних споруд. Зазначено, що доробок кожного із цих майстрів становить унікальне явище, яке через призму авторської творчої концепції розкриває художні особливості мистецької епохи на Прикарпатті. Наведено приклади мистецьких проєктів, що відзначаються високою майстерністю та індивідуальним стилем. Окрему увагу приділено спадкоємності традицій, зокрема передачі знань і практичних навичок від майстра до студента. Розкрито історію становлення та розвитку фахової мистецької освіти на Прикарпатті, насамперед діяльність Косівського державного інституту декоративного мистецтва та Навчально-наукового інституту мистецтв Карпатського національного університету імені Василя Стефаника.Висвітлено освітню та творчу діяльність викладачів зазначених закладів вищої освіти, окреслено інституційні кроки, спрямовані на створення сприятливого середовища для формування професійних мистецьких колективів.У такий спосіб вибудовується історичний наратив, що відображає еволюцію мистецьких традицій у контексті національної культури та освітньої політики.

ЖИТТЄПИС ПРОВІДНИКА КАМІНЬ-КАШИРСЬКОГО РАЙОННОГО ПРОВОДУ ОУН ЙОСИПА ФЕДОРОВИЧА ТЮБАЯ (ДУБОВОГО)

Людмила Пінчук — 2025-11-28

Публікації біографічного характеру мають велике значення для вивчення проблематики визвольного руху. Вони дають цілісне уявлення про особистість та її роль в перебігу визвольної боротьби, дають змогу закарбувати їхні імена в науковому обігу та відновити історичну справедливість, спростувавши закладений радянською тоталітарною системою міф про їхню негативну діяльність.Цей матеріал присвячено життєпису одного з волинських борців визвольного руху 1940–1950-х років – Йосипу Федоровичу Тюбаю на псевдо Дубовий та долі його родини, котра постраждала за його діяльність. Йосип Федорович був одним з учасників осередку ОУН у с. Облапи Ковельського району в період німецько-нацистської окупації Волині, а також активним представником УПА. Після закінчення німецько-радянської війни став районним провідником Камінь-Кашиського проводу ОУН. Із літа 1948 р. виконував обов’язки провідника ОУН Камінь-Кашиського надрайону.Архівні матеріали із зазначеної теми дослідження вперше вводяться до наукового обігу, що дає змогу розширити джерельну базу та спростувати низку неточностей, які наявні у публіцистичних матеріалах. Одним із важливих спростувань є рік загибелі провідника Дубового. У низці архівних матеріалів зазначено, що він загинув 23 січня 1949 р. Натомість більшість публіцистичних матеріалів та символічна пам’ятна табличка подають 1948 р.Окрему увагу в публікації авторка звертає на долю інших членів родини Йосипа Федоровича Тюбая, котрі були виселені у віддалені райони СРСР як члени родини учасника ОУН і УПА. Одна із сестер була ув’язнена і досі не має статусу реабілітованої. Хоча, з огляду на дані з архівно-кримінальної справи, вона виконувала в підпіллі функції кухаря, що не є належною підставою для ненадання їй статусу реабілітованої.

ІСТОРИКО-ПРАВОВА ОЦІНКА ВОЛИНСЬКИХ ПОДІЙ ПОЛЬСЬКИМ ЕКСПЕРТНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ

Дмитро Ярмолюк — 2025-11-28

У статті зроблено спробу здійснити правову оцінку Волинської трагедії, що впливає на міждержавні та міжнаціональні відносини і є важливою для історичного примирення між народами та державами. Частина суспільства та експертів уважають антипольську акцію проявом геноциду. Серед тих, хто першим почав використовувати цей термін, були представники крайньоправих середовищ. Указано, що саме така оцінка нині стала домінантною у позиції Польської держави і позиції суспільства. Інша частина науковців заперечувала проти терміна «геноцид» щодо волинських подій, оскільки вони не мали на меті винищення польського населення.Виокремлено позицію Ґжеґожа Мотики, який у своїх оцінках еволюціонував і нині розрізняє характер українсько-польського протистояння на Волині та Східній Галичині. Автор також указує на використанні щодо волинських подій терміна «етнічні чистки», який з юридичного погляду є поняттям неоднозначним. Констатовано, що нині з політичних та правових мотивів його вживають менше. Показано, що на історико-правову оцінку польською стороною волинських подій впливають постулати, які є у її підґрунті: умисне збурення українськими націоналістами, головними винуватцями масового винищення польського населення, позірно мирних і дружніх відносин між українцями та поляками у міжвоєнний період; розмежування особливостей українсько-польських відносин у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни, таким чином «вириваючи їх із контексту»; визнання існування в керівних проводах націоналістичного підпілля та Української повстанської армії наказу чи детального плану винищення мирного польського населення на Волині та Галичині. Висловлюється теза про те, що розгляд волинських подій згідно з нормами міжнародного права дасть змогу зняти українсько-польські суперечки щодо історико-правової оцінки українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни.

ОСОБЛИВОСТІ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В КИЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Світлана Атаманська — 2025-11-28

У статті розглянуто й проаналізовано особливості волонтерської діяльності в Київській області в умовах воєнного стану. Дослідження присвячене аналізу трансформаційних процесів волонтерської діяльності в Київській області після введення воєнного стану 24 лютого 2022 року. Розглядаються ключові напрями діяльності добровольців: евакуація цивільного населення, надання гуманітарної допомоги внутрішньо переміщеним особам, медична підтримка постраждалих, психологічна реабілітація травмованих громадян.У дослідженні акцентовано увагу на координаційних механізмах взаємодії державних інституцій і громадських організацій, а також на нових формах волонтерської активності, що постали в умовах російсько-української війни. Розглянуто ключові виклики для волонтерів: забезпечення особистої безпеки в прифронтових районах, подолання логістичних перешкод у доставці допомоги й ризики емоційного вигорання. Висвітлено особливості міжнародної співпраці українських волонтерів із європейськими благодійними фондами. Отримані результати засвідчують трансформацію волонтерства від традиційної благодійності до системної підтримки національної оборони й зміцнення суспільної стійкості в умовах війни.Визначено роль громадських організацій і волонтерських ініціатив у сприянні інтеграції ВПО на місцевому рівні. Вони забезпечують підтримку у вирішенні нагальних побутових і соціальних проблем, допомагають із пошуком житла, працевлаштуванням, доступом до медичних і освітніх послуг. Важливим складником їхньої діяльності є також психологічна підтримка й створення безпечного простору для комунікації. Завдяки активності волонтерів переселенці отримують не лише матеріальну допомогу, а й відчуття належності до місцевої громади. Такі ініціативи сприяють формуванню довіри між ВПО та місцевим населенням, зменшують соціальне напруження й підсилюють згуртованість суспільства. З’ясовано, що волонтерські організації Київщини, попри свої значні досягнення, стикаються з низкою викликів, які впливають на результативність їхньої діяльності. Однією з ключових проблем є недостатня координація між різними волонтерськими організаціями. Велика кількість груп та ініціатив інколи призводить до дублювання зусиль, нераціонального використання ресурсів і навіть конкуренції за донорську підтримку.

DE PUBLICIS ET PRIVATIS УКРАЇНСЬКИХ ГАЛИЦЬКИХ СТУДЕНТІВ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ: ЛИСТУВАННЯ ІВАНА КРИП’ЯКЕВИЧА ТА МИРОСЛАВА СІЧИНСЬКОГО В 1908–1909 РОКАХ

Ліана Бліхарська — 2025-11-28

На початку ХХ століття, що був водночас кінцем довгого дев’ятнадцятого, серед трансформацій політичних ідей, які декларували вже не лише автономію, а й створення національної держави, формувалося нове інтелектуальне середовище в Галичині. Саме серед цього оточення дорослішали, кристалізували власні цінності й розвивали переконання Іван Крип’якевич і Мирослав Січинський. Гімназисти, ставши студентами університету Франца Йосифа І у Львові, а у випадку М. Січинського ще перед цим і Віденського університету, вони увійшли в громадське життя. Як типові представники верстви східноєвропейської інтелігенції в Габсбурзькій імперії, вони бачили у своєму навчанні не лише перший крок до кар’єри вчителя чи юриста, а й здійснення своєї соціальної місії. Контекст, у якому вони реалізували задумане, відігравав важливу роль: серед демонстрацій і протестів 1900-х рр. студенти, як ніхто інший, хотіли доконати того, що не вдалося їхнім попередникам. У статті досліджено процес формування політичних ідей у середовищі української молоді Галичини та співпрацю між Іваном Крип’якевичем і Мирославом Січинським через нове історичне джерело – їхнє листування з 1908–1909 рр. У цих текстах відбивається не лише коло зацікавлень юнаків і їхні плани на майбутнє, а й ширші тенденції українського інтелектуального життя. Доведено, що листи демонструють поєднання приватного й публічного вимірів. У них автори поряд з особистими переживаннями роздумували над цілями та завданнями студентсь- кого руху, невдачами політичних стратегій, вибраних українськими галицькими політиками, подіями в публічній сфері, розвитком науки, літератури й публіцистики. Проаналізувавши ці документи, можемо зрозуміти, як саме вони бачили роль інтелігенції в розвитку національної ідентичності широких верств населення, найчастіше селян і міських робітників. Залучення цього епістолярного матеріалу дає змогу подивитися на постаті І. Крип’якевича та М. Січинського в новому світлі, глибше зрозуміти особливості формування їхнього світогляду й простежи- ти механізми інтелектуального взаємовпливу в середовищі української молоді Галичини. Отримана інформація дає змогу краще зрозуміти біографічні аспекти обох історичних діячів і стане в пригоді дослідникам історії українського студентського руху та щоденності Галичини на поч. ХХ ст.

ПОГЛИБЛЕННЯ ПАРТНЕРСТВА З НАТО У 2014–2022 РОКАХ: ПРОГРАМА РОЗШИРЕНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ І СТАТУС КАНДИДАТА

Володимир Владика — 2025-11-28

У статті здійснюється комплексний аналіз поглиблення партнерства між Україною й Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) у 2014–2022 роках – періоді, що став переломним як для зовнішньополітичного курсу України, так і для архітектури європейської безпеки загалом. З огляду на різке зростання зовнішніх загроз, спричинених агресією російської федерації, євроатлантична інтеграція набула пріоритетного значення в системі національної безпеки та оборони України. Особливу увагу приділено рішенню Альянсу надати Україні статус учасника Програми розширених можливостей (Enhanced Opportunities Partnership, EOP) у 2020 році. Цей крок розглядається як визнання з боку НАТО вагомого внеску України в спільну безпеку та як інструмент поглиблення практичної взаємодії у форматі, максимально наближеному до повноправного членства. У межах дослідження розкривається зміст Програми розширених можливостей, її значення для трансформації сектору безпеки й оборони України, а також окреслюються її інституційні й оперативні наслідки. У статті аналізуються політичні та правові передумови формування національного курсу на вступ до НАТО, зокрема закріплення цієї мети в Конституції України у 2019 році, що засвідчило незворотність євроатлантичного вектору. У контексті цих процесів розглядається поняття «статус кандидата в НАТО» як політична категорія, що, попри відсутність офіційного визначення в нормативно-правовій базі Альянсу, використовується для позначення країн, які демонструють сталі наміри приєднатися до НАТО, беруть активну участь у програмах партнерства й упроваджують внутрішні реформи відповідно до стандартів Альянсу. Підкреслюється, що в українському контексті такий статус має вагоме символічне і стратегічне значення для легітимізації зовнішньополітичного курсу й мобілізації внутрішніх ресурсів для його реалізації. У роботі визначено роль НАТО як ключового стратегічного партнера України в період активної фази російсько- української війни, а також окреслено потенційні сценарії розвитку євроатлантичної інтеграції України в середньо- й довгостроковій перспективі. Зроблено висновок, що вказаний період (2014–2022 роки) заклав нову якість співпраці між Україною та НАТО, наблизивши країну до рівня взаємодії, характерного для держав-кандидатів на вступ, і сформував концептуальне підґрунтя для майбутнього набуття членства в Альянсі.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ЗАГОСТРЕННЯ КРОК ЗА КРОКОМ

Євген Діхтярук — 2025-11-28

Українсько-польські міждержавні та міжнаціональні відносини стали предметом дослідження в статті.Історично їх важливість зумовила географічна близькість розміщення й спільна історія України та Польщі. Коротко описано основні події, які визначили характер взаємовідносин Києва й Варшави на офіційному рівні.Характер відносин залежать від внутрішньої ситуації в обох країнах і зміни геополітичних реалій і впливу «третьої сили». Факти, наведені в статті, підтверджують висновки експертів про абсурдність ситуації, яка полягає у тому, що охолодження відбувається у відносинах двох великих сусідніх центральноєвропейських держав, яким загрожує агресивна росія. Водночас, аналізуючи відносини між двома країнами, необхідно звертатися передовсім до історії, спільні історії якої впливають на сучасність. Розбіжності в поглядах на минуле є головним каменем спотикання у відносинах між державами й народами, що відображають численні офіційні документи.Саме тому виділено проблемні питання історії, які зумовлюють відносини між країнами й аспекти співпраці. На підставі аналізу ключових явищ зроблено висновок про зміну їх характеру та загальні тенденції. Аналіз конкретного наповнення українсько-польських відносин дає змогу ствердити їх наповненість та інтенсивність. У 1990-х і 2000-х роках українсько-польські стосунки розвивалися загалом у конструктивному руслі, а президентські домовленості в питаннях міжнаціонального примирення, перераховані в статті, стали кроком двох народів назустріч один одному. З 2008 року спостерігаємо період турбулентності, яку простежуємо й у заявах політиків, і в настроях суспільства. Проаналізований досвід українсько-польських відносин доводить, що непорозуміння можна й потрібно залишити в минулому та рухатися в спільному напрямі європейського майбутнього.

БОРОТЬБА ЗА ЛІДЕРСТВО В ЄВРЕЙСЬКОМУ РУСІ НА БУКОВИНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Олександр Добржанський — 2025-11-28

У статті проаналізовано боротьбу між окремими угрупуваннями єврейських політиків за вплив на суспільні процеси, формування політичних товариств і партій, визначення ідейних орієнтирів єврейського національного руху. Значну увагу приділено характеристиці двох найбільш яскравих лідерів євреїв цього часу – адвоката Беньяміна (Бенно) Штраухера та професора Чернівецького університету Леона Келльнера. Відзначено, що Бенно Штраухер на початку ХХ ст. став найбільш впливовим єврейським політиком Буковини. Він був одночасно й депутатом Австрійського парламенту, і Буковинського сейму, і Чернівецької міської ради. Він очолював Буковинську єврейську громаду й низку культурних і політичних товариств. У 1901 р. він створив першу політичну організацію євреїв Буковини «Єврейське народне товариство», у 1907 р. замість попередньої ним засновано «Єврейське національне товариство», яке 1909 р. перетворено в «Національну партію євреїв Буковини». Така концентрація влади викликала опозицію серед низки єврейських політиків, зокрема М. Ебнера, Ф. Менчеля й інших. Упродовж 1905–1910 рр. вони створили низку політичних товариств, які прагнули боротися із засиллям Б. Штраухера в політичному житті євреїв. Однак усі спроби завершувалися поразкою. Новий етап боротьби настав у 1910 р., коли лідером антиштраухерівської опозиції став Леон Келльнер. У жовтні цього року він виступив з ідеєю створення політичної організації «Буковинська народна рада». Цей проєкт утілено в життя вже в 1911 р. Цього ж року розгорнулася передвиборча боротьба до Буковинського сейму, а потім Австрійського парламенту.Хоча Національна партія Б. Штраухера отримала 6 депутатських місць у Буковинському сеймі, а прихильники Л. Келльнера – тільки два, це вже був значний успіх для опозиції. У статті підкреслено, що, незважаючи на гостру боротьбу, обидві політичні сили сповідували приблизно однакові ідейні орієнтири, відстоюючи визнання євреїв окремим народом, добиваючись розширення їхніх національно-культурних прав, пропагуючи ідеї сіонізму.Відмінності найбільше торкалися тактики дій і взаємин з іншими політичними силами краю. Підкреслено, що прихильники Б. Штраухера послідовно підтримували союзницькі відносини з українськими політичними силами.Загалом зазначена політична боротьба мала позитивний характер, бо сприяла демократизації єврейського руху, кристалізації національних гасел, консолідації розрізнених політичних сил.

«ХОРОШІ РУСЬКІ» ЯК ВИКЛИК УКРАЇНСЬКОМУ ОБРАЗУ: КРИТИКА РОСІЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛЬНОГО ДИСКУРСУ НА СТОРІНКАХ ТИЖНЕВИКА «ТРИЗУБ» (1920–1930-І РОКИ)

Андрій Карабардін — 2025-11-28

У статті розглядається критика російського ліберального дискурсу на сторінках українського еміграційного тижневика «Тризуб», який видавався в Парижі в період з 1925 по 1940 рік і вважався основним інформаційним органом УНР в екзилі в ті роки. Особлива роль присвячується його ролі у формуванні іміджу української нації в умовах бездержавного існування. Дослідження зосереджено на тому, як автори журналу протистояли російським ліберальним наративам, які заперечували українську суб’єктність, та як ця боротьба сприяла утвердженню образу України як гідної, культурно зрілої та відокремленої нації. Через аналіз чотирьох ключових тактик російських лібералів – ігнорування українського питання, визнання культурної самобутності з прив’язкою до «російського цілого», позиціонування як союзників і демонстрація удаваної нейтральності – розкривається їхня імперська сутність. Натомість автори «Тризубу», використовуючи факти, іронію й історичні аргументи, викривали маніпулятивність цих стратегій, демонструючи, що російський лібералізм часто приховує колоніальну зверхність. Дослідження також установлює паралелі із сучасними «хорошими руськими», які відтворюють подібні патерни, уникаючи визнання української суб’єктності.Висновки статті наголошують, що таке протистояння імперським наративам не лише викривало справжню суть російських лібералів, а й водночас створювало модель антиколоніального дискурсу, який актуальний і сьогодні. Українська еміграційна преса так формувала позитивний імідж нації, доводячи її право на державність і міжнародне визнання. Сучасна боротьба з подібними елементами вимагає подібної пильності: лише повний розрив з імперськими ілюзіями й визнання української суб’єктності може забезпечити перемогу в інформаційній війні. Спадщина журналу «Тризуб» у цьому сенсі є дороговказом для сучасної України, нагадуючи про необхідність послідовної боротьби за власний голос і місце в історії.

КОЗАЦТВО ВЕЛИКОБУДИСЬКОЇ СОТНІ ПОЛТАВСЬКОГО ПОЛКУ (НА ОСНОВІ КОМПУТІВ І РЕВІЗІЙ 1718–1735 РР.)

Тамара Костиренко — 2025-11-28

Історико-демографічні дослідження є важливим напрямом сучасної української історіографії, що розвивається з початку 2000-х років. Особливої уваги вчених заслуговує чисельний і соціальний склад населення Гетьманщини. Водночас населення сотень Полтавського полку, зокрема Великобудиської (Великобудищанської), залишається фрагментарно дослідженим. Історики та краєзнавці здебільшого зосереджуються на етимології назви цієї сотні, часі її заснування, адміністративно-територіальному устрої, на окремих аспектах соціально-економічного становища. Проте питання персонального складу та чисельності козацтва Великобудиської сотні висвітлено недостатньо в науковій літературі.У статті проаналізовано персональний склад сотенної старшини, чисельність козацтва, їх майнову диференціацію як жителів Великобудиської сотні Полтавського полку в 1718–1735 рр.Застосовано загальнонаукові методи: аналіз, узагальнення і синтез, а також спеціально-історичні методи: проблемно-хронологічний, проблемно-історичний, історико-порівняльний і джерелознавча критика.Дослідження ґрунтується на облікових джерелах, краєзнавчій літературі та історичних працях. Джерельну базу наукової розвідки становлять компути і ревізії Великобудиської сотні за 1718, 1721, 1723, 1726, 1733, 1735 рр., опубліковані у семитомному виданні «Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII–XVIII ст.)», упорядкованому Володимиром Мокляком. Із указаних джерел вибрано списки козаків із відомостями про їхній майновий стан і місце проходження військової служби.Наукова новизна полягає у тому, що вперше комплексно проаналізовано чисельний склад і майнове становище козацтва; представлено динаміку змін у структурі кінних і піших озброєних, піших беззбройних, присутніх і відсутніх у сотні; проаналізовано дані про козаків, які перебували «на почті драгунському», при сотенній ратуші, на Українській оборонній лінії та у військових походах у Польщі, що дало змогу окреслити географію військової мобільності населення сотні; виявлено збільшення частки кінних озброєних козаків та зменшення частки піших беззбройних за місцем несення служби.

НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ШЕСТИРІЧНОГО ВІКУ: ДОСВІД 1980-Х РОКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР

Ольга Лаврут — 2025-11-28

У статті проаналізовано здійснення освітньої реформи у школах УРСР у контексті реалізації Постанови ЦК КП УРСР i Ради Міністрів УРСР «Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи» (1984 р.). Вона покликана була покращити навчальну і виховну діяльність учнів, здійснити перехід від десятирічної до одинадцятирічної шкільної освіти. Це зумовлювалося подоланням деструктивних процесів і явищ, які накопичилися у радянському суспільстві, та спробою вирішити освітні проблеми і не втрачати міжнародні позиції. Основні напрями виховання мали бути реалізовані у школі та поза її межами, меседжами якого залишалися принципи ленінізму.У роботі наголошено, що «перебудова» створила оптимальні можливості задля реалізації основних засад освітнього реформування у школі. Скориставшись офіційними гаслами, заклади освіти спрямували власні зусилля на це. Процес був тривалим та потребував уваги з боку державних та місцевих органів. Перші, з одного боку, продовжували бути інертними або здійснювали відповідні заходи завуальовано, другі – споглядали на них і вимушені були реагувати на педагогічну громадськість. Акцентовано, що саме вчителі стали вирішальною силою у цьому процесі. Вони продовжували виконувати власну місію, вивчаючи особливості навчання, розвитку і взаємодії з дітьми шестирічного віку. Для них це було новим і справжнім викликом. Учителі у дошкільних закладах та школах здійснювали відповідну роботу не лише з дітьми, а й із їхніми батьками, педагогічною спільнотою. Доведено, що основним завданням діяльності з дітьми шестирічного віку є їх підготовка до подальшого шкільного, дорослого життя. Напрямами роботи з ними були такі: розвиток мови та мовлення, дотримання санітарно-гігієнічних норм та правил поведінки, формування здорового способу життя тощо. Це здійснювалося шляхом бесід, читання, практичної діяльності, екскурсій.Зазначено, що не всі батьки віддавали навчатися своїх дітей із шестирічного віку через їх скептичне ставлення до змін, відсутність підготовки. Існували і проблеми, які потребували вирішення: кадрові, науково-методологічні, матеріальні. Усе ж шкільна реформа наблизила демократичні зміни, які відбулися уже в наступних періодах існування українського суспільства.

СОЦІАЛЬНИЙ СКЛАД КОМІТЕТІВ НЕЗАМОЖНИХ СЕЛЯН РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1920–1933 РР.)

Дмитро Лисенко — 2025-11-28

Статтю присвячено комплексному дослідженню соціального складу Комітетів незаможних селян (КНС) у Радянській Україні у 1920–1933 рр. на основі джерельної бази, що містить законодавчі акти, протоколи засідань, інструкцій від вищих органів влади, спогади партійних ідеологів, праці сучасних та радянських істориків. Описано особливості соціального формування та функціонування структури, що стала інструментом реалізації політики радянської влади на селі. Показано, що КНС створювалися не лише для адміністративно-репресивних завдань, а й як можлива соціальна опора комуністичного режиму серед різноманітних верств населення.Проаналізовано певні соціальні категорії незаможників, що становили ядро організації: безземельні та малоземельні селяни, наймити, учасники колективних господарств, люди з низьким рівнем соціального статусу. Особливо відзначено наявність частки декласованих елементів, схильних до наживи та інших злочинних дій за рахунок односельчан. Приділено увагу національному складу КНС, де переважали українці, але мали місце бути і представники інших національностей. Приділено увагу ідеологічним та майновим критеріям відбору, що виключали заможні верстви населення та осіб із «контрреволюційним» минулим. Досліджено роль КНС як механізму контролю та соціальної інженерії на селі, що було спрямовано на розкол громади за класовою ознакою, ворожнечу у селянському соціумі, послаблення традиційних форм самоврядування та реалізацію більшовицької ідеології.Зокрема, за допомогою КНС реалізовувалися кампанії з розкуркулення, колективізації, продрозкладки та мобілізації ресурсів села. Автор підкреслює, що членство у КНС часто було зумовлене не ідейними переконаннями, а прагненням будь-яким чином отримати економічні переваги та вигідно пристосуватися до діючого режиму. Стаття демонструє, що КНС стали своєрідною «соціальною маскою» радянської політики, формально репрезентуючи інтереси незаможних селян, але фактично виконуючи волю партійного керівництва. Їхній соціальний склад був результатом цілеспрямованого добору найбільш залежних та уразливих верств, що забезпечувало керованість і готовність до виконання репресивних заходів. Підкреслено, що діяльність КНС спричинила не лише економічну, а й морально-психологічну трансформацію сільського суспільства, що спричинило посилення недовіри, розколу у суспільстві та зникнення традиційних цінностей.Зроблено висновок, що вивчення соціального складу КНС дає змогу глибше зрозуміти механізми радянського панування на місцевому рівні та процеси формування нової соціально-культурної дійсності.

ОСТРІВ ЗМІЇНИЙ У СИСТЕМІ СУЧАСНИХ МАРКЕРІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ

Ксенія Ліщина — 2025-11-28

У статті аналізується трансформація символічного образу острова Зміїного в системі сучасних маркерів української національної ідентичності. Показано, що ця невелика скеляста територія, відома з давніх часів як священне місце, у XX і XXI ст. поступово набула подвійного значення: стратегічного центру в Чорному морі та центру історичної пам’яті. Розкривається, як судові дебати щодо морської демаркації, події після 2014 р. та повномасштабна війна 2022 р. посилили наративи про суверенітет, захист кордонів та громадянську стійкість. Методологічно стаття спирається на порівняльний підхід, дискурсивний аналіз медійних та художніх репрезентацій, а також інтерпретацію соціологічних показників гордості, довіри та почуття приналежності. Доведено багатовимірність образу Зміїного: у територіальному вимірі він функціонує як маркер цілісності держави; у політичному вимірі – як знак опору агресору та здатності до самоорганізації; у культурному вимірі – як символ у мистецтві та матеріальній культурі; у соціально-психологічному вимірі він функціонує як чинник консолідації, що мобілізує колективні дії. Простежено механізми міфологізації – від «місця пам’яті» до «кордону свободи». Показано, що фраза, народжена в контексті військового конфлікту, функціонувала як тригер колективної ідентифікації, перетворюючи Зміїний на центр пам’яті, а образ прикордонника – на архетип громадянської мужності. Зроблено висновок, що Зміїний є не лише об’єктом геополітичної конкуренції, а й культурним та цивілізаційним маркером, який інтегрує досвід травми та опору в позитивну програму державної суб’єктивності. Таким чином, острів функціонує як вузлова точка символічних географічних локацій України, зміцнюючи громадянський вимір нації, поглиблюючи практики пам’яті та підтримуючи стійкість спільноти в умовах тривалої війни; його образ слугує інструментом політичної комунікації та легітимізації українського суверенітету в глобальному просторі.

ПРАВОВІ УМОВИ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У 1905–1914 РР.

В’ячеслав Магась — 2025-11-28

Під час революції 1905–1907 рр. відбувалося пробудження громадянської активності багатьох категорій населення, але особливо діяльною була молодь, що прагнула реформувати бюрократично-самодержавний устрій. Студентський рух того часу був важливим елементом соціально-політичних трансформацій. Саме тому важливим аспектом є вивчення правового статусу студентських об’єднань.Метою дослідження є з’ясування ролі студентства у суспільно-політичних процесах 1905–1914 рр., а також аналіз впливу нормативно-правових актів на формування та функціонування організацій студентства на початку XX ст.У ході дослідження ми дійшли висновку, що під час революції 1905–1907 рр. в Російській імперії активізуються студентські громадські організації опозиційного, лоялістського та національного спрямування. Під тиском суспільства влада вдалася до вдосконалення та перегляду правового регулювання діяльності студентських об’єднань. Велике значення при цьому мав царський указ від 27 серпня 1905 р. про автономію університетів. Він сприяв тимчасовій лібералізації умов створення об’єднань студентів, що дало змогу пожвавити їхню діяльність.Після завершення революції правилами 11 червня 1907 р. були введені обмеження щодо автономії університетів та діяльності студентських об’єднань. Різні перепони поширенню опозиційних і національних студентських організацій чинили жандармські органи, представники місцевої влади та адміністрація навчальних закладів.Натомість монархічні об’єднання молоді отримували всіляку підтримку на етапі офіційної реєстрації та в ході своєї подальшої діяльності. У цьому проявилася політика подвійних стандартів у ставленні царської влади до громадських об’єднань студентів.

ПАРАДИГМИ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ТА ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 1991–2025 РР.

Юрій Митрофаненко — 2025-11-28

У публікації розглянуто тенденції розвитку громадянської та історичної освітньої галузі в Україні наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Окреслено напрями та подальші перспективи дослідження визначеної проблематики. Особливість ґенезису суспільствознавчої освітньої галузі полягає у тому, що її трансформація, спричинена відновленням незалежності України, розпочалася чи не найраніше з усіх інших освітніх галузей. Це суттєво вплинуло на підходи до викладання історії України, стало однією з причин запровадження курсу «Громадянська освіта», формування окремої освітньої галузі. Її основне завдання полягало у формуванні засад громадянського суспільства в Україні. Громадянська та історична освітня галузь зазнала трансформацій під впливом процесів розвитку українського державотворення наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. На сучасному етапі ці завдання не втратили своєї актуальності, вони мають суттєвий вплив на процеси українського державотворення. Досвід попередніх поколінь освітян та науковців став основою реформування суспільствознавчої освітньої галузі.На сучасному етапі розвитку української дидактики метою громадянської та історичної освітньої галузі визначено формування аксіологічної компетентності шляхом розуміння причинно-наслідкових зв’язків між процесами минулого, сучасного, осмислення взаємозалежності між глобальними, загальноукраїнськими і локальними процесами; формування громадянина України, його активної громадянської позиції на засадах демократії, патріотизму, поваги до прав і свобод людини, визнання цінності верховенства права та нетерпимості до корупції.Громадянська та історична освітня галузь пройшла декілька етапів змін у період трансформації української освіти ХХ–ХХІ ст. На сучасному етапі ці завдання не змінилися, вони мають бути вдосконалені та модернізовані, бо мають велике значення для процесів українського державотворення.

ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНІ ЗАХОДИ КДБ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКІВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1970-Х РОКІВ

Богдан Паска — 2025-11-28

Метою статті є всебічний аналіз особливостей використання Комітетом державної безпеки (КДБ) попереджувально-профілактичних заходів проти постшістдесятницького середовища в другій половині 1970-х років. Методологічною основою статті виступили принципи об’єктивності, історизму, всебічності, наступності, а також комплекс загальнонаукових та спеціально-історичних методів. У роботі використано методи аналізу та синтезу, проблемно-хронологічний, ретроспективний, метод порівняння та зіставлення інформації з різних джерел. Основу джерельної бази становлять матеріали доповідних записок керівництва українського республіканського КДБ на адресу партійних лідерів та московського центру, які зосереджені в Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ). Автори доходять висновку, що попереджувально-профілактичні заходи КДБ у другій половині 1970-х років стали одним із ключових інструментів радянської репресивної політики проти українських дисидентів-постшістдесятників. Використовуючи мережу агентури, особисті контакти, тиск через офіційні структури та можливості радянських ЗМІ, спецслужба прагнула нейтралізувати активність інтелігенції, схилити інакодумців до публічного каяття та поступової ізоляції від однодумців. Масштабність і системність цієї діяльності сприяли значному скороченню дисидентського середовища та звуженню простору для громадського опору. Попри відсутність відкритих масових репресій проти середовища постшістдесятників на кшталт початку 1970-х років саме профілактичні методи, що поєднували елементи психологічного тиску, дискредитації та матеріальних заохочень, виявилися надзвичайно ефективними у справі дезорганізації руху. Вони не лише паралізували активність багатьох інакодумців, а й завдали серйозного удару по моральному стану середовища, підірвали довіру між його учасниками й перешкодили численному залученню молодого покоління українців до опозиційної діяльності. У підсумку це стало важливим чинником занепаду дисидентського руху в Україні на початку 1980-х років.

МУРАЛИ ЯК ФОРМА КОМЕМОРАЦІЇ У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ МІСТ УКРАЇНИ

Ірина Пятницькова — 2025-11-28

Дослідницька оптика роботи спрямована на аналіз муралів як однієї з форм комеморації у сучасному публічному просторі міст України. У роботі проаналізовано історію розвитку муралізму на українських теренах, виділено три її періоди, які відрізняються інтенсивністю розвитку цього виду стрітарту та сюжетно-тематичним наповненням. З огляду на вибрану проблему дослідження, основну увагу спрямовано на аналіз стінописів історичного жанру. В інформаційному просторі виявлено 262 мурали, які належать до цього жанру або мають його елементи. Саме вони слугували джерельною основою дослідження та були проаналізовані за допомогою історико-хронологічного, історико-типологічного та художньо-композиційного методів наукового пізнання. Застосований науковий інструментарій дав змогу визначити, що у публічному просторі міст України найбільше представлено мурали, присвячені подіям доби козаччини, Революції гідності, російсько-українській війні. Найчастіше художники зверталися до історичних постатей Т. Шевченка, М. Грушевського. Збільшення практики звернення до муралів як форми комеморації спостерігалося після початку повномасштабної війни росії проти України. Оскільки мурали швидко створюються, не потребують тривалих процедур із затвердження, вони стали швидкою реакцією суспільства на запит закарбувати та зафіксувати у пам’яті переживання, окремі події війни та меморіалізувати загиблих.Водночас мурали як форма комеморації мають свої недоліки. Найсуттєвішим серед них є недовговічність стінописів: під дією природних чинників малюнки втрачають свій початковий вигляд і з часом зникають. Проте їх фіксація та вивчення мають великий потенціал для дослідження історичної та колективної пам’яті суспільства.

ЧЕРЕПИЧНО-ЦЕГЛЯНЕ ВИРОБНИЦТВО НА ПОЛОГІВЩИНІ: ВІД «КИРПИЧЕДЕЛАТЕЛЬНОГО ЗАВОДА СТ. ПОЛОГИ: НЕЙФЕЛЬД Г. П. И ТАРАСОВ М. К.» ДО ПОЛОГІВСЬКОГО ЦЕГЛЯНОГО ЗАВОДУ

Галина Турченко — 2025-11-28

Статтю присвячено історії черепично-цегляного виробництва на Пологівщині. Важливість дослідження полягає у тому, що місто Пологи є центром із видобутку каолінових руд у Запорізькій області. Розглянуто черепичну справу на теренах Пологівщини – від діяльності «Кирпичеделательного завода ст. Пологи: Нейфелъд Г.П. и Тарасовъ М.К.» до Пологівського цегляного заводу з його філіями.Висвітлено технологічні особливості місцевого виробництва у ХІХ – на початку ХХ ст.: ручне формування, випалювання цегли-сирцю у спеціальних печах, а також поступовий перехід до механізованих методів праці. Розглянуто вплив черепично-цегляної галузі на соціально-економічний розвиток Пологівського району.У роботі використано архівні документи, спогади колишніх працівників цегляного заводу на території Пологівщини.Авторами виділено етапи розвитку черепично-цегляного виробництва на Пологівщині: І етап (ХІХ ст. – 1924 р.) характеризується становленням черепичного виробництва. На ст. Пологи Катеринославської ЖД з’являється «Кирпичеделательний завод ст. Пологи: Нейфелъд Г.П. и Тарасовъ М.К.»; ІІ етап (1924–1941 рр.) – відбувається розвиток черепично-цегляного виробництва. Із 1924 р. на території Поліг починає функціонувати цегельний завод № 7; ІІІ етап (1950–1992 рр.) – період післявоєнної відбудови та розквіту промислового виробництва, час виготовлення цегли, черепицю не випускають. Промислові об’єкти цегельного виробництва Пологівщини підпорядковувалися промисловому об’єднанню «Запоріжбудматеріали»; IV етап (1993–2022 рр.) – цегельне виробництво переведено до сіл Воскресенка та Басань. Підприємства підпорядковані ВАТ «Пологівський хімічний завод «Коагулянт», де виготовлялася керамічна цегла. Із 24 лютого 2022 р. м. Пологи тимчасово окуповане російськими військами, та цегельне виробництво призупинено.

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ТА РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВИ І ПРОЦЕСИ ПЕРШОЇ РАДЯНІЗАЦІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (ВЕРЕСЕНЬ 1939 – ЧЕРВЕНЬ 1941 РР.)

Павло Хом’як — 2025-11-28

Статтю присвячено дослідженню становища Української Греко-Католицької та Римо-Католицької церков у період першої радянізації Західної України. Проаналізовано ставлення радянської держави до релігії загалом та УГКЦ і РКЦ зокрема. Розкрито причини та механізми репресивної політики радянської влади та її атеїстичну політику. Простежено відношення населення Західної України до антирелігійної політики радянської держави.Вступивши на землі Західної України восени 1939 р. радянська влада вдалася до репресій проти Церкви та її служителів. Відбувається масове закриття церков та монастирів, конфіскується їхнє майно, розпочинаються репресії проти священників та вірних Церкви. У перші ж місяці радянської окупації було закрито всі освітні заклади, пов’язані із Церквою, та періодичні видання, конфісковано та знищено церковні і монастирські бібліотеки та архіви. Владою було накладено заборону на діяльність організацій священників, братств та товариств. Відповідно до проголошеного принципу про відокремлення Церкви від держави, обов’язок реєстрації народжень, шлюбів та смертей було забрано з компетенції парафіяльного духовенства і передано державним відділам запису актів громадянського стану.У період першої радянізації завдяки заходам антиатеїстичної кампанії більшовицькій владі вдалося дуже швидко позбавити Греко-Католицьку та Римо-Католицьку церкви можливостей суспільного впливу та засобів до існування.Репресії проти священиків УГКЦ та РКЦ особливо посилилися напередодні німецько-радянської війни. Однак, незважаючи на всі зусилля радянського режиму, наслідки радянської антирелігійної кампанії 1939–1941 рр. залишилися більше ніж скромними. Культ войовничого атеїзму закріпився у свідомості мешканців Західної України як одне з найнеприємніших переживань у часи перебування під радянською владою. Зрівнятися з ним могло хіба що відчуття страху за своє життя, спричинене терором із боку органів державної влади.

ВІКОВИЙ ПРОФІЛЬ ПРОМИСЛОВОГО РОБІТНИЦТВА ЄЛИСАВЕТГРАДА (80-ТІ РОКИ XIX – ПОЧАТОК XX СТ.): ГАЛУЗЕВА СПЕЦИФІКА

Ярослав Чабан — 2025-11-28

Статтю присвячено комплексному аналізу вікової стратифікації промислового робітництва Єлисаветграда у 80-х роках ХІХ ст. – на початку ХХ ст. з урахуванням галузевої специфіки. Джерельну базу дослідження становлять звіти фабричних інспекторів, матеріали Першого загального перепису населення 1897 р., фабрично-заводські покажчики кінця ХІХ –початку ХХ ст., елекційні списки робітників до Державної думи 1906 р. та 1912 р., а також внутрішня документація міських підприємств з обробки металу (заводів Товариства «В.А. Яскульський» та А.Л. Шкловського).Визначено, що у 80-х роках XIX ст. до роботи на єлисаветградських підприємствах залучалися практично всі працездатні вікові групи, проте їх співвідношення поступово змінювалося. Так, у 80-х роках XIX ст. близько 76% промислових робітників міста належали до «дорослих» (віком від 16 років), а 24% становили підлітки (репрезентувалися хлопцями 12–15 років). Наголошено, що у наступні десятиліття спостерігалося поступове зменшення частки неповнолітніх у промисловості міста. Станом на 1894 р. дорослі вже становили близько 85% усіх робітників, підлітки – 14%, а діти (12–14 років) – лише близько 1%. Інтенсифікація механічного та машинобудівного виробництва супроводжувалася зростанням ролі кваліфікованих дорослих кадрів: на найбільших заводах частка юнацтва не перевищувала 10–20% (зокрема, 11% на заводі братів Ельворті), тоді як на менших підприємствах із низьким рівнем технологічності підлітки все ще могли становити 40–60% персоналу.Автор звертає увагу й на тенденцію до «дорослішання» робочої сили на початку ХХ ст., що чітко проглядається в корпусі статистики. Відповідно до елекційного списку 1906 р., 51% фабрично-заводських робітників були старшими за 25 років. Натомість елекційний перепис робітників 1912 р. засвідчив, що основну масу (понад 60%) промислового персоналу становили працівники 28–42 років, тоді як частка неповнолітніх знизилася приблизно до 5%. Характерною ознакою напередодні Першої світової війни стало формування ядра висококваліфікованих робітників старшого віку (48–86 років), особливо на найбільшому в Єлисаветграді заводі сільськогосподарських машин Акціонерного товариства «Р. і Т. Ельворті», що наочно засвідчує утвердження традиції до цінності кваліфікації робітників та поваги тяглості їхньої роботи на підприємстві.

ГУСИТСЬКИЙ РУХ У ЧЕХІЇ: СУЧАСНІ НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕНЬ

Алла Бортнікова — 2025-11-28

Метою статті є огляд головних напрямів досліджень гуситського руху в Чехії останніх десятиліть ХХ – початку ХХІ ст. Кризові явища, що охопили всю Європу з 60-х років ХІV ст., набули в Чехії особливої гостроти наприкінці століття, а в ХV ст. переросли в гуситських рух, що отримав свою назву від імені одного з його лідерів – Яна Гуса. Гуситський рух – багатопланове суспільне явище, що тривало понад вісім десятиліть чеської історії. Це боротьба за реформацію церкви, спроба змін соціально-політичного устрою, рух національного характеру проти засилля німців у країні. Гуситський рух має багату історіографію. Значний внесок у вивчення гусизму зробили представники позитивістської школи (В.В. Томек, Я. Седлак, Я. Голл і його учні). У так званий соціалістичний період розвитку Чехословаччини стала панувати «марксистська» історіографія. Розроблялися переважно соціально-економічна історія Чехії в передгуситський і гуситський періоди, радикальний напрям гуситського табору, особливо таборити, оскільки комуністи вважали себе спадкоємцями революційної спадщини таборитів. Відхід від марксистської парадигми у вивченні середньовічної історії Чехії частково розпочався в 60–70-х рр. та активувався на зламі 70–80-х рр., коли з’явилося молоде покоління дослідників. Проте рубіж 80–90-х рр. XX ст. став справжнім проривним у розвитку історичної науки в Чехії. Нове покоління дослідників у наш час продовжує й розвиває розпочате попередниками у вивченні гуситського руху (Ф. Шмагел, П. Чорней, М. Поливка, Я. Боубин, Я. Чехура, Й. Юрок та ін.).Спостерігається еволюція розвитку концепції гуситського руху в напрямі розширення його хронології та соціальної бази, процесів реформування власної церкви, виявлення інтегративних впливів на розвиток Чехії країн Європи, переважає тенденція щодо наближення цих революційних перетворень до аналогічних змін, що супроводжували Реформацію, її взаємозв’язок з аналогічними європейськими процесами розвитку. Сучасний напрям дослідження гуситськго руху характеризується зняттям ідеологічних нашарувань, коли гусизм розглядався виключно як рух низів, до розуміння гусизму як комплексу соціально-економічних, політичних, релігійних і національних чинників. Характеристика гусизму як багатопланового явища дала змогу розширити верхні межі руху до 1485 р.

ПИСЕМНІ ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ЯПОНІЇ

Дарія Гусак — 2025-11-28

Японія має давню історію, яка відображена в писемних джерелах. Цей вид джерел відіграє для пізнання куль- тури й історичного підґрунтя ключову роль у вивченні та розумінні її минулого. У статті проаналізовано основні писемні історичні джерела Японії. Ці тексти мають не лише історичну, а й міфологічну та релігійну цінність, оскільки описують походження світу, богів та імператорської династії.Розглядаються основні типи японських писемних джерел, їх класифікація, хронологічні межі й значення для історичних досліджень. Особливу увагу приділено найдавнішим письмовим пам’яткам, таким як «Кодзікі» (Записи про діяння давнини) і «Ніхон сьокі» (Аннали Японії), що є фактично першими офіційними хроніками, датованими восьмим століттям. Також розглянуто середньовічні літописи, документи самурайської культури й офіційні державні архіви періоду Едо. Епоха Камакура та Муроматі залишила численні щоденники придворної знаті, воєнні хроніки й релігійні трактати. Період Едо характеризується бюрократизацією управління, тому в цей історичний часовий проміжок збереглися численні адміністративні документи, листування, земельні када- стри, накази сьогунату зберегли, які є важливими джерелами для вивчення й аналізу соціальної історії Японії.Значний інтерес для істориків становить також епістолярна спадщина – приватне листування, яке часто зберігає унікальні відомості про політичні, економічні та культурні процеси.Проаналізовано специфіку збереження, перекладу й інтерпретації джерел. Робиться висновок про актуальність вивчення японських джерел у контексті глобальної історичної науки. Підсумовуючи, підкреслюємо, що сукупність цих писемних джерел формує підґрунтя для вивчення японської історії, культури та суспільного життя. Наголошується на важливості їх критичного аналізу й порівняння.

ПОЛЬЩА Й УКРАЇНА В СХІДНОМУ ВИМІРІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ДОСВІД ІНТЕГРАЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПІВПРАЦІ (1990–2014 РОКИ)

Тетяна Єлова — 2025-11-28

У статті проаналізовано роль Польщі й України в східному напрямі політики Європейського Союзу, зокрема в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції. Розглянуто економічні й політичні передумови вступу Польщі до ЄС і НАТО, ключові етапи реформ, зокрема впровадження «Плану Бальцеровича» та моделі «шокової терапії». Визначено основні виклики, з якими стикалася Польща на шляху до інтеграції, серед яких – скептицизм західних держав, опір росії, низька громадська підтримка, складність імплементації правових і технічних норм ЄС. Підкреслено роль політичної консолідації еліт у досягненні стратегічної мети вступу до європейських структур. Проаналізовано еволюцію відносин України з ЄС від перших контактів 1992 року до подій Революції Гідності. Окрему увагу приділено Угоді про партнерство і співробітництво (1994), Європейській політиці сусідства, ініціативі «Східне партнерство», а також впливу Помаранчевої революції на зміну європейського курсу. Висвітлено політичні, економічні й інституційні аспекти взаємодії України з ЄС, проблеми впровадження демократичних стандартів і боротьби з корупцією, а також роль Польщі як посередника й адвоката українських інтересів у європейських інституціях. Підкреслено значення досвіду Польщі для України в умовах сучасних викликів безпеки та необхідності проведення комплексних реформ. Зроблено висновок, що польська модель євроінтеграції може слугувати практичним орієнтиром для України, однак її адаптація потребує врахування національної специфіки, геополітичного контексту й внутрішніх реформаторських можливостей.Окреслено часові межі – 1990–2014 роки – з основним фокусом на інтеграційних процесах до й після вступу Польщі до ЄС (2004) і впливі цих процесів на Україну.

РЕФЛЕКСІЇ НАД ЗМІНАМИ ЕПОХИ МЕЙДЗІ В ЯПОНІЇ: КУЛЬТУРА Й СУСПІЛЬСТВО

Оксана Каліщук — 2025-11-28

У середині ХІХ ст. суспільство Японії зазнало глибинної трансформації під час Реставрації Мейдзі, яку визначили вестернізація та модернізація. Перехід від ізоляціонізму до відкритості призвів до швидкої індустріалізації й технологічного прогресу, підвищення рівня життя, освіти й соціальної мобільности. У країні висунули гасло «вакон-есай» (японський дух – західні знання), тому цю епоху ще називають епохою західного просвітництва.Авторка статті досліджує шлях Японії від закритого суспільства до процвітаючої нації, розвінчуючи романтизовані уявлення «про старі добрі часи» й аналізуючи глибинний вплив на культуру та суспільство. Зміна статусу самурайського класу вплинула на формування модерного культурного коду країни. Японія часів Мейдзі стала прикладом суспільства, яке переживало культурну травму й аналіз позиції суспільства в контексті цієї травми є важливим, адже японці мали сильне відчуття винятковості своєї культури. Саме тому засвоєння західних знань у філософії, соціології, політиці не спричинило до руйнування традиційної свідомості. Традиційне мистецтво Японії в епоху Мейдзі так само відчуло віяння нових традицій і використання нових технік. Нові суспільні трансформації торкнулися й зміни форм поезії. Водночас захоплення Японією пів століття по тому спричинило відкриття творцями зі Старого континенту культур позаєвропейських. Політичний розвиток спричинив низку експериментів у мистецтві, коли японська гравюра, кераміка, лак та інші артефакти потрапили на Захід. З Усесвітньої виставки в Парижі 1867 р. почалося справжнє захоплення Японією, вона викликала здивування й трепет. Деякі експерти говорять про культуру як елемент японської «м’якої сили». Таким чином, у статті проаналізовано еволюцію культури Японії епохи Мейдзі та її вплив на національні та європейські традиції.

ПРИНЦИПИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО ЛЮДИНУ У «СПОВІДІ» АВГУСТИНА БЛАЖЕННОГО

Оксана Карліна — 2025-11-28

Стаття розкриває принципи християнського вчення про людину Августином Блаженним у його автобіографічному творі «Сповідь». Розповідь про досвід культурного і релігійного формування людської особистості містить глибокий аналіз внутрішнього світу автора, розкриває практику спілкування із самим собою як з іншим і створення самого себе, що проходить під знаком діалогу з Богом. На власному прикладі людини, яка шукає смисл життя, Августин показав, що цей смисл полягає у пізнанні Бога і в житті з Ним. У «Сповіді» св. Августина все проходить через людину. Визначаючи існування людини як imago Dei, як багато інших стародавніх християнських письменників, Августин Блаженний розуміє його дещо по-іншому: не лише як найвиразніший образ Творця, а як місце перебування Бога, якого треба шукати в людській душі. Людина в ученні Августина є центральною темою, найбільш очевидною, якій він присвятив найбільше місця у своїй рефлексії. Цю тему, розглянувши її всебічно і поглиблено, єпископ Гіппонійський трактував як основу розуміння навколишнього світу та існування Бога. При цьому її розуміння він не обмежував інтелектуальним аспектом, методологічним, хоча проблемі пізнання присвятив багато уваги. Величезне значення в його описі буття людини відігравав особистий досвід, пов’язані з ним події, навіть коли не аналізував їх побіжно, роблячи конкретні висновки та ухвалюючи рішення. Він удавався до проникливих оцінок і коригування власних обґрунтованих роздумів, якщо тільки бачив у цьому потребу; його концепції були зверифіковані повсякденним життям.Людину Августин постійно зараховує до цінностей, підкреслюючи важливість людського розуму для пізнання істини як причину щастя, підставою якого є єднання з Богом. Як невід’ємний елемент раціональної природи людини він також показує на свободу волі, концептуалізуючи її онтологічно та відрізняючи від свободи як внутрішньої автономії людського духу, що дана людині. Людина серед усього створеного буття займає особливе місце, пов’язане з її розвитком і динамізмом, проте завжди в тісному зв’язку з Творцем.

ЄЗУЇТСЬКІ КОЛЕГІУМИ У ЄВРОПІ: МОДЕЛЬ ОСВІТИ ТА ВИХОВАННЯ

Юрій Крамар — 2025-11-28

У статті зроблено спробу аналізу освітньо-виховної концепції єзуїтських колегіумів – навчальних закладів Товариства Ісуса. Заснований у 1534 р. Ігнатієм Лойолою, орден виконував не лише духовні функції, які покладалися на нього Католицькою церквою, а й здійснював широкий спектр світської діяльності, зокрема освітньої.З’ясовано, що завдяки високим стандартам якості освіти, інноваційним педагогічним підходам та розробленій системі виховання єзуїтські колегіуми надзвичайно швидко закріпили за собою репутацію провідних навчальних закладів у всій Європі та далеко за її межами.Розглянуто історичні умови появи єзуїтських колегіумів у країнах Західної Європи. Зазначено, що в ранньо-модерний період різко зросла потреба в освічених кадрах. Це було пов’язано з розвитком централізованих держав, бюрократичного апарату, судової системи та інших державних інституцій. Паралельно із цим зростання міського населення зумовило попит на доступну та якісну освіту. На тлі глибоких релігійних трансформацій, що охопили Європу в період Реформації, єзуїти розглядали освіту як один із найдієвіших інструментів впливу на молоде покоління, що мало виховуватися в релігійному дусі. На тлі цих змін єзуїтські колегіуми стали осередками формування нової еліти – не лише духовної, а й світської.Показано, що формування унікальної за своїм змістом єзуїтської педагогічної системи нерозривно пов’язане з плеядою видатних представників чернечого Ордену єзуїтів: Ігнатієм Лойолою, Хосе де Акостою, Яковом Баль-де, Атанасіусом Кірхером, котрі збагатили педагогічну думку новими ідеями та підходами. Охарактеризовано методику студій у єзуїтських колегіумах. З’ясовано, що особлива роль у навчально-виховному процесі відводилася формуванню внутрішньої мотивації до навчання та самовдосконалення, а також вихованню високої моральної відповідальності за свої вчинки. Методика навчання у єзуїтських колегіумах відзначалася інноваційністю для того часу. Вона свідомо спрямовувалася на всебічне залучення учнів до процесу пізнання нового. Викладачі-єзуїти активно використовували різноманітні інтерактивні методи навчання, такі як публічні диспути, дебати на актуальні теми, повчальні та цікаві театральні постановки, написання есе та віршів вишуканою латинською мовою.Показано, що єзуїтська модель освіти зробила помітний вплив на розвиток шкільної справи у Європі. Чимало навчальних закладів різних країн запозичували та адаптовували прогресивні педагогічні підходи єзуїтів. Деякі з них залишаються актуальними та широко впроваджуються в сучасній школі й сьогодні.

РЕТРОСПЕКТИВА ОСНОВНИХ НАРАТИВІВ ДЕРЖАВНОЇ ПРОПАГАНДИ В РЕСПУБЛІЦІ БІЛОРУСЬ У ПЕРІОД ПРЕЗИДЕНТСТВА О. ЛУКАШЕНКА

Леонід Ленко — 2025-11-28

У статті проведено комплексний аналіз концептуальних та практичних аспектів державної пропаганди в Республіці Білорусь протягом президентства Олександра Лукашенка. Дослідження базується на поєднанні класичних теорій політичної комунікації із сучасними підходами до вивчення процесів сек’юритизації інформаційного простору, що дає змогу розглянути еволюцію легітимізаційних наративів у відповідь на змінні політичні, соціальні та економічні умови. Автори аналізують такі ключові наративи, як «батько нації», «гарант стабільності та порядку», «борець із зовнішніми загрозами», «незамінний управлінець», «фахівець у всіх сферах», «лідер боротьби з корупцією та олігархами» та «останній захисник радянських моральних цінностей», досліджуючи їхню роль у формуванні образу «народного» лідера та забезпеченні контролю над суспільною свідомістю.Зазначено, що на початку 1990-х років політичний курс О. Лукашенка значно відрізнявся від сучасної реальності в Білорусі. Саме у цей період його політична кар’єра отримала перший імпульс: у 1990 р. він був обраний депутатом Верховної Ради БРСР. Як народний депутат Лукашенко відкрито критикував чинний правлячий режим, акцентуючи увагу на авторитарних рисах керівництва та збереженні комуністичної ідеології. Упродовж правління О. Лукашенка було сформовано низку ключових наративів, що сприяли легітимізації його влади, які поєднували в собі як традиційні, так і інноваційні елементи державної пропаганди. Особливу увагу приділено вивченню інструментів та каналів розповсюдження пропагандистських повідомлень, серед яких – державні засоби масової інформації, освітня система, масові культурні заходи та адміністративний апарат. Саме ці важелі впливу виступають основними механізмами мобілізації населення. Аналіз соціологічних даних свідчить, що попри високий рівень споживання офіційної інформації відбувається поступове зниження довіри до державних медіа. Цей факт сприяв виникненню протестних настроїв, що підтверджує адаптивність та трансформацію пропагандистських стратегій у відповідь на виклики сучасності. Результати дослідження мають практичне значення для розуміння механізмів формування політичної свідомості та забезпечення інформаційної безпеки в умовах змінного політичного ландшафту.

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАД У ЧЕХІЇ НА ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ В 2014–2024 РОКАХ

Ірина Малацай — 2025-11-28

У статті розглянуто багатовимірну діяльність українських громад у Чеській Республіці в контексті повномасштабної російсько-української війни, що розпочалася 24 лютого 2022 р. Першочергово увага зосереджується на ролі українських громадських об’єднань як чинників підтримки біженців, збереження української культури за кордоном, а також адвокації інтересів України в європейському суспільстві. Досліджено, як історичні традиції еміграції українців початку ХХ ст. стали підґрунтям для формування стійких діаспорних структур, здатних ефективно реагувати на сучасні виклики війни. Особливу увагу приділено діяльності Координаційної ради українських організацій у ЧР, заснованої у 2002 р., а також окремих громадських ініціатив, які виникли після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Розглянуто форми допомоги, зокрема: гуманітарну, психологічну, правову підтримку, організацію масових акцій солідарності, культурно-освітніх заходів, а також збір коштів на потреби Збройних сил України. Підкреслено важливість міжсекторальної взаємодії між українськими громадськими організаціями, чеськими державними структурами та міжнародними організаціями. Наголошено на україноцентричному характері діяльності громад, що сприяє формуванню позитивного іміджу України в Європі. Водночас виокремлено проблеми, пов’язані з фінансовими труднощами, міжорганізаційною конкуренцією та інформаційною війною. Вивчення цих процесів не лише дає змогу зафіксувати важливі прояви солідарності та самоорганізації діаспори, а й поглиблює розуміння новітніх тенденцій у розвитку транскордонних мереж підтримки, що формуються в умовах глобальних криз. Стаття є спробою системного аналізу розвитку українських громад у Чеській Республіці в умовах війни та їх значення у формуванні культурної, соціальної й політичної підтримки України за кордоном.

ЗУСТРІЧ КУЛЬТУР: УКРАЇНСЬКО-ЯПОНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ВЗАЄМИНИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ ТЕАТРАЛЬНИХ ТУРНЕ)

Ірина Скакальська — 2025-11-28

У статті аналізуються перші культурні українсько-японські контакти, що склалися на початку ХХ ст. із моменту гастрольного турне української театральної трупи під керівництвом К. Кармелюка-Каменського у японських містах Кобе, Токіо, Камакурі та Йокагамі. Завдяки співпраці з японською співачкою Мацуі Сумако стали можливими ці гастролі, а отже, і знайомство японського суспільства з українською культурою.Виявлено, що українські актори у національних костюмах справили глибоке враження на японців не лише своєю акторською майстерністю, а й виконанням українських народних пісень та танців, самобутністю української культури. Для Японії це був абсолютно новий досвід і нові знання про європейську культуру, оскільки вона тривалий час залишалася закритою країною. На початку ХХ ст. фактично паралельно із гастролями українського театру в Японії відбувається культурний синтез японських традицій і західноєвропейських цінностей, що, з одного боку, унікальним чином зберегло і підкреслило японську національну ідентичність, а з іншого – органічно вплело європейський, зокрема й український, світогляд у культуру Японії.Зважаючи на те, що у численних газетних матеріалах та інших документах збереглося чимало інформації про «малороську театральну трупу», можемо стверджувати, що глядачі (а з ними і японське суспільство) усвідомлювали, що актори були не з Росії, а з України, і чітко розмежовували діяльність російських та українських діячів мистецтв. До того ж більшість номерів репертуару трупи під керівництвом К. Кармелюка-Каменського становили українські народні пісні та танці, а театральні вистави та опери виконувалися українською мовою.Звісно, театральні гастролі української трупи К. Кармелюка-Каменського є лише одним із невеликих фрагментів україно-японських культурних взаємин, однак саме з дослідженого у статті театрального турне Японією розпочалося знайомство японців з українською культурою та активні українсько-японські культурні взаємини.

КРАЇНИ ЄС ТА МІГРАЦІЙНА КРИЗА: ВИКЛИКИ, ЗАГРОЗИ, ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

Людмила Стрільчук — 2025-11-28

У статті проаналізовано вплив сучасних міграційних процесів на країни Європейського Союзу та доведено, що сучасна міграція за своїми масштабами є небаченою досі та несе із собою кардинальні зміни у приймаючі європейські суспільства. Збільшення питомої ваги мігрантів різних національностей, релігій та культур у країнах ЄС призводить до серйозних соціокультурних трансформацій, які становлять серйозну загрозу національним ідентичностям та культурам. Країни ЄС, що в останні десятиліття прийняли мільйонні потоки мігрантів, постали перед низкою проблем економічного, соціального та культурного характеру, що призвело до міграційної кризи та зростання соціальної напруги у приймаючих суспільствах. Проаналізовано причини активізації потоку мігрантів до країн ЄС, доведено, що частина мігрантів складно адаптовується (або не здатна до адаптації) у приймаючих суспільствах, а тому відбувається культурна та релігійна асиміляція європейських країн мігрантами. У цьому полягає одна з найглибших причин міграційної кризи. Як наслідок, нині у більшості країн Європейського Союзу відбуваються трансформаційні процеси соціально-культурної сфери.Країни Євросоюзу в останні 10–15 років постали перед серйозною міграційною кризою, що несе чимало викликів та загроз їхнім суспільствам. Власне, від вирішення цієї кризи залежить доля Альянсу. У статті аналізуються довгострокові та короткострокові перспективи та заходи, яких мав би вжити ЄС задля вирішення міграційної кризи. Для реалізації короткострокових та довгострокових заходів щодо вирішення міграційної кризи необхідно розробити стратегію, яка влаштує усі країни Співтовариства.

ПРИКЛАДИ НАГОРОД У МИРОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ: ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ ЇХНЬОЇ РОЛІ В УРЕГУЛЮВАННІ КОНФЛІКТІВ

Михайло Тимошик — 2025-11-28

Стаття репрезентує результати комплексного дослідження ролі нагородних систем у миротворчих процесах через призму історичного аналізу конкретних випадків їх застосування у врегулюванні міжнародних конфліктів.Робота ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи політичної науки, міжнародного права та теорії символічної взаємодії для виявлення механізмів впливу нагород на динаміку переговорних процесів та поведінку конфліктуючих сторін. Дослідження охоплює період від початку XX ст. до сьогодення, аналізуючи еволюцію нагородних практик від класичної дипломатії до сучасних форм міжнародного визнання миротворчих ініціатив. Методологічну основу дослідження становить порівняльно-історичний аналіз репрезентативних випадків присудження міжнародних нагород у контексті конкретних конфліктних ситуацій. Автор досліджує кореляцію між моментом присудження нагороди, її символічною значимістю та подальшими змінами у переговорній динаміці, аналізуючи як безпосередні, так і довгострокові ефекти нагородних ініціатив. Особлива увага приділяється ролі медіадискурсу та громадської думки у посиленні чи ослабленні впливу символічного визнання на учасників конфлікту. Дослідження також розглядає інституційні аспекти нагородних систем, включаючи критерії відбору, процедури ухвалення рішень та механізми забезпечення легітимності нагородних ініціатив.Результати дослідження демонструють, що нагородні системи функціонують як важливий елемент «м’якої сили» у міжнародних відносинах, здатний істотно впливати на мотивацію учасників конфлікту до пошуку мирних рішень. Виявлено закономірність між престижністю нагороди, її міжнародним визнанням та ефективністю впливу на конфліктну ситуацію. Аналіз показує, що найбільш значний ефект досягається у випадках, коли присудження нагороди супроводжується широкою міжнародною підтримкою та медіаувагою, створюючи додатковий тиск на сторони конфлікту в напрямі мирного врегулювання. Дослідження також виявляє обмеження ефективності нагородних механізмів за умов глибоко вкорінених етнічних, релігійних чи територіальних суперечок. Практична значущість роботи полягає у розробленні рекомендацій щодо оптимізації використання нагородних ініціатив у сучасній дипломатичній практиці. Автор пропонує типологію нагородних стратегій залежно від характеру конфлікту, стадії переговорного процесу та культурно-політичного контексту. Особливий акцент робиться на потенціалі регіональних нагородних систем як альтернативи глобальним ініціативам у разі, коли останні можуть сприйматися як прояв культурного імперіалізму чи політичного тиску. Дослідження робить внесок у теорію конфлікт-менеджменту, розширюючи розуміння ролі символічних ресурсів у миротворчих процесах та надаючи емпіричну базу для подальших досліджень у галузі превентивної дипломатії.Висновки дослідження наголошують на необхідності інтеграції нагородних механізмів у комплексні стратегії урегулювання конфліктів, ураховуючи їхню здатність мобілізувати громадську підтримку мирних ініціатив та створювати позитивні стимули для конструктивного діалогу між протиборчими сторонами.Робота відкриває перспективи для подальших досліджень у галузі символічної дипломатії та її ролі у формуванні культури світу на регіональному та глобальному рівнях. Отримані результати можуть бути використані міжнародними організаціями, дипломатичними службами та інститутами громадянського суспільства для підвищення ефективності миротворчих зусиль за умов сучасних глобальних викликів.

ОСВІТНІ МОДЕЛІ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ САМУРАЇВ У ЯПОНІЇ ХVІ – СЕРЕДИНИ ХІХ СТ.

Анатолій Ткачук — 2025-11-28

Статтю присвячено актуальній проблемі, яка стосується організації та еволюції освітніх моделей навчання самураїв у ХVІ – середині ХІХ ст. Самураї у Японії впродовж багатьох століть були найвпливовішим суспільним прошарком. Вони витіснили традиційну японську аристократію з місця провідної політичної сили країни і створили власну державно-політичну систему – сьоґунат. У різні епохи зміст поняття «самурай» трансформувався згідно з конкретно-історичними обставинами, проте його головним складником лишалася військова служба. Такий статус у суспільстві значною мірою забезпечувався ефективною системою виховання та навчання з раннього дитинства в самурайських сім’ях та школах різного типу. Самурай проходив довгий та непростий шлях навчально-виховного процесу впродовж усього життя. Аби стати справжнім воїном, потрібно було сформувати та виробити в собі основні принципи моралі та навчитися досконало володіти всіма бойовими мистецтвами та спеціалізаціями.У 15 років юнак здійснював обряд посвячення в самураї, одержував справжній бойовий меч, із якими не розлучався впродовж життя, і цим завершувався перший етап навчально-виховного процесу, який можна умовно назвати сімейним. У Японії ХVІ – першої половини ХІХ ст. функціонували навчальні заклади різного типу, що забезпечували якісну освіту представникам самурайського стану. Рівень здобутої освіти давав можливість самураєві бути майстром бойових мистецтв, сприяв формуванню вольових якостей, дисципліни та розумовому мисленню, які були необхідними як у повсякденних бойових практиках, так і в реалізації кар’єрних устремлінь. У статті звертається увага на те, що моделі організації самурайської освіти були загалом ефективними і її результати впливали в тому числі й на формування нового обличчя японської ідентичності.Освітня система самураїв виявилася здатною пристосовуватися до нових суспільних умов і забезпечити формування нових критеріїв та засад культурно-освітнього рівня самурая. І йшлося не лише про рівень фахової підготовки як воїна, а й про формування основних базових принципів моралі, етики та поведінки, які були важливими у житті та суспільному статусі самураїв.

ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА ЕЛЕКТОРАЛЬНА ПІДТРИМКА УЛЬТРАПРАВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИЛИ ФРН «АЛЬТЕРНАТИВА ДЛЯ НІМЕЧЧИНИ» (2013–2025)

Любомир Хахула — 2025-11-28

Статтю присвячено аналізу ідейних засад та причин електоральної привабливості німецької ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН) від часу її створення у 2013 р. до успіху на федеральних виборів 2025 р. Критично проаналізовано еволюцію ідеологічних основ АдН та чинників її електорального зростання. Установлено, що АдН еволюціонувала від неоліберальної економічної платформи до націоналістично- консервативної позиції з елементами екстремізму. Партія сформувалася з консервативних фракцій ХДС, незадоволених політикою Ангели Меркель. Ключовими ідеологічними компонентами політичної сили стали: антиміграційна риторика, особливо ісламофобія; концепція «деіноземізації» німецької культури та мови; ультранаціоналізм; проросійська позиція, засудження антиросійських санкцій.Електоральний аналіз показав зростання підтримки АдН з 1,9% (2013) до 20,8% (2025) із найвищою підтримкою у східнонімецьких землях (Саксонія – 37,3%, Тюрингія – 38,6%), що корелювало з економічним відставанням цих регіонів та нижчим відсотком іноземних громадян. Соціологічний профіль виборців АдН характеризували перевага чоловіків (73% серед постійних виборців), нижчий рівень освіти, високе безробіття, надзвичайно низька довіра до державних інституцій. Після російського вторгнення в Україну в 2022 р. виборці АдН продемонстрували найбільш негативне ставлення до українських біженців та незгоду з підтримкою України німецьким урядом, що відображало стійкість проросійської платформи партії. Політичний успіх АдН зумовлювало поєднання економічної невдоволеності, культурної реакції на глобалізацію, регіональних диспропорцій та ефективної популістської мобілізації. Феномен АдН демонструє стійкість ультрарадикальних переконань у вагомої частини німецького суспільства та загрози для європейської демократичної системи.

ОСВІТА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ ДОБИ РАННЬОЇ ІМПЕРІЇ

Світлана Шульга — 2025-11-28

У статті розглянуто освітню систему та педагогічні ідеї Стародавнього Риму та її модифікації доби ранньої імперії. Зазначено, що з установленням принципату Октавіана Августа суспільна система Стародавнього Риму трансформувалася, набула монархічних ознак. Акцентовано на знаходженні «соціального консенсусу» та соціальної опори влади принципса на основі сенатського та вершницького прошарків. Виявлено шляхи вирішення соціального питання та створення «нової» адміністрації, яка б відповідала новим цілям і обставинам існування держави. З’ясовано, що формування кадрового складу адміністрації та управління у центральних та провінційних регіонах імперії здійснювалося з числа сенатської та вершницької верств, зацікавлених у збереженні своєї влади та впливу, повністю відданих принципсу.Досліджено освітню систему Стародавнього Риму ІІІ–ІІ ст. до н. е., визначено її триступеневу шкільну структуру. Розкрито причини та актуалізовано зміни у римській шкільній освіті в добу принципату (І–ІІІ ст.).Акцентовано на суттєвих трансформаціях у змісті риторичної освіти, визначено її формалізований характер та спрямованість на професійну підготовку адміністраторів, управлінців, відданих принципсу. Риторичні школи перетворилися на навчальні заклади елітарного характеру з високою оплатою та обмеженим соціальним складом учнів. Основними методами навчання було запам’ятовування текстів і ораторські вправи (прогімнасмата) та складання і виголошення декламацій. Зауважено на функціонуванні в ранній імперії тривіальних (початкових) та граматичних шкіл, учнівство яких мало низький соціальний статус. Акцентовано на становищі вчителів, які переважно мали низькі походження та платню, розглядали вчительство як спосіб підвищення соціального статусу. Визначено педагогічні ідеї Марка Фабія Квінтіліана як основу для формування освітньої системи середньовіччя.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ ВІДКАТ У ГРУЗІЇ: РОЗВОРОТ ВІД ЗАХОДУ ДО РОСІЇ

Крістіне Адамадзе — 2025-11-28

У статті розглядається відкат грузинської демократії від західної політичної траєкторії в бік курсу, орієнтованого на російську модель розвитку. Регрес демократії – проблема не лише Грузії, а й частина глобальної тенденції, що спостерігається в останні два десятиліття як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються. Серед пострадянських держав яскравими прикладами такої тенденції є Білорусь, де міцно зміцнився авторитарний режим, і Росія, де політична конкуренція практично знівельована. У цьому контексті випадок Грузії є особливо показовим, оскільки країна історично сприймалася як один із лідерів демократичного переходу в регіоні. Однак останніми роками зниження довіри до західних інститутів, поглиблення політичної поляризації та посилення авторитарних тенденцій сформували траєкторію, яка багато в чому нагадує російський варіант політичного розвитку.У статті в динаміці аналізуються процеси, що відбуваються в Грузії, – антидемократичні дії правлячої партії «Грузинська мрія» та методи, якими ця партія впроваджує в Грузії елементи так званої «суверенної демократії» російського зразку й, певною мірою, автократії. До них належать нагнітання страху в суспільстві, створення уявлення про Захід як про загрозу національному суверенітету країни та використання теорій змови, які передбачають, що проти громадян веде боротьбу «партія глобальної війни».У статті також розглядається все більший тиск на опозиційних політиків і політичні партії, ЗМІ й незалежні неурядові організації. Найбільш яскравим прикладом відступу від європейських стандартів став закон «Про прозорість іноземного впливу», який отримав назву «російський закон» через схожість із законодавством, ухваленим у Росії у 2012 році. Це викликало широкий громадський протест, посилило ізоляцію Грузії від демократичного світу й фактично заморозило інтеграцію країни до євроатлантичних інститутів. У результаті Грузія істотно «відстала» від своїх колег по Асоційованому тріо – Молдови й України, з якими раніше здійснювала скоординовані кроки в напрямі глибшої європейської інтеграції.

ЕВОЛЮЦІЯ РОЛІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ СПІЛЬНОТИ В ПІДТРИМЦІ УКРАЇНИ: ВІД ПРОТИДІЇ АГРЕСІЇ В ГІБРИДНІЙ ВІЙНІ ДО СИСТЕМНОЇ ГЛОБАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Андрій Бузаров — 2025-11-28

У статті досліджується трансформація ролей суб’єктів євроатлантичної спільноти в контексті російсько-української війни протягом 2014–2022 років. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю наукового осмислення того, як змінювалася міжнародна підтримка України у відповідь на ескалацію гібридної агресії з боку РФ, що згодом переросла в повномасштабне вторгнення. Метою дослідження є виявлення, класифікація та аналітична інтерпретація ролей, які виконували такі суб’єкти, як Європейський Союз, НАТО, США, Велика Британія, Канада, Польща й інші партнери України.Методологічною основою є теорія ролей у зовнішній політиці, зокрема концепції «національних уявлень про роль» (Holsti), рольової адаптації, інновації, трансформації й відмови. Дослідження спирається на функціональний підхід Парсонса й Мертона та сучасні розробки європейських дослідників, зокрема Fridriksson & Sommer (2023), що дає змогу застосовувати порівняльний і динамічний аналіз.Результати свідчать, що суб’єкти євроатлантичної спільноти впродовж 2014–2022 роках діяли як полірольовий колективний актор, де кожна держава чи організація виконувала конкретну роль (координатора, фасилітатора, провайдера, партнера, промоутера або протектора) залежно від своїх інституційних можливостей і зовнішньополітичного курсу. ЄС зосередився на підтримці реформ, цивільного сектору безпеки та макрофінансової допомоги, тоді як НАТО, США й окремі держави надали суттєву допомогу в оборонному секторі. Україна водночас продемонструвала високу здатність до інтеграції цих ресурсів і стратегій, що стало одним із ключових факторів її стійкості. Особливу увагу приділено ролі Збройних Сил України, національної волі до опору й підтримці розвитку власного оборонного потенціалу.

СТРАТЕГІЇ ПОЛІТИЧНОГО КОНСАЛТИНГУ ДЛЯ ПОЛЯРИЗОВАНИХ СУСПІЛЬСТВ НА ОСНОВІ МЕРЕЖЕВОЇ АНАЛІТИКИ

Світлана Вовк — 2025-11-28

Актуальність дослідження зумовлена трансформаціями політичного й інформаційного середовища, у якому цифрові платформи стали головними каналами політичної комунікації. У цьому середовищі посилюється поляризація громадської думки, що проявляється через формування інформаційних бульбашок, підвищену роль емоційного контенту та поглиблення когнітивних упереджень. Поляризація не лише ускладнює взаємодію між різними ідеологічними групами, а й створює ризики соціальної нестабільності й радикалізації окремих сегментів населення, що робить дослідження ефективних стратегій політичного консалтингу надзвичайно актуальним. Метою статті є розроблення й обґрунтування стратегій політичного консалтингу для поляризованих суспільств із застосуванням комплексу методів, що охоплюють мережевий аналіз для визначення центральності вузлів і виявлення мостів між кластерами, контент-аналіз для оцінювання тематичних домінант і тональності політичних повідомлень, аналітику соціальних медіа для збору й обробки великих масивів даних про поведінку користувачів, а також порівняльний аналіз стратегій консалтингу з метою оцінювання їх ефективності в умовах різного рівня поляризації. Результати дослідження показують, що інтеграція структурного та змістового підходів сприяє підвищенню ефективності політичних комунікацій, зменшенню соціальної конфліктності й створенню передумов для конструктивного діалогу між різними групами. Запропоновані стратегії таргетованої комунікації, зміцнення міжкластерних зв’язків та адаптивної контентної політики мають практичне значення не лише в національному контексті, а й у міжнародних регіональних умовах, ураховуючи глобалізацію, процеси регіоналізації та трансформацію міжнародної системи, що формують нові виклики й можливості для сучасного політичного консалтингу.

ІНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОВІДНОСИН РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА Й УКРАЇНИ (НА ПРИКЛАДІ ДІЯЛЬНОСТІ РАДИ З ПИТАНЬ СПІВПРАЦІ З УКРАЇНОЮ)

Юрій Дмитрук — 2025-11-28

У статті досліджено інституційні аспекти співпраці між Польщею та Україною на прикладі створення Ради з питань співпраці з Україною, яка діє при уряді Республіки Польща. Рада є інноваційним інструментом координації політичних, економічних, гуманітарних і регіональних ініціатив, що набуває особливої актуальності в умовах війни й усе більшої безпекової нестабільності в Східній Європі. Детально проаналізовано структуру Ради, робочі тематичні групи, а також роль ключових політичних та адміністративних акторів, які формують порядок денний двосторонньої взаємодії між державами.Особливу увагу приділено практичному виміру діяльності Ради, зокрема діяльності її регіонального представництва в Підкарпатському воєводстві й реалізації проєкту «Carpathian Reconstruction», що спрямований на посилення транскордонного партнерства та спільну відбудову територій, постраждалих від війни. Висвітлюється досвід координації дій між урядовими органами Польщі, українськими партнерами й міжнародними інституціями, зокрема, у сфері гуманітарної допомоги, військової підтримки, економічного співробітництва й інноваційних технологій.Рада розглядається як ефективний політичний інститут, здатний не лише здійснювати консультативні функції, а й безпосередньо впливати на процес формування та реалізації стратегічних рішень щодо підтримки України у воєнний і післявоєнний періоди. Важливою є роль голови Ради, професора П. Коваля, чия експертиза й політичний досвід забезпечують високу компетентність і легітимність інституції на міжнародній арені. На основі зібраного емпіричного матеріалу зроблено оцінку ефективності Ради як моделі міжінституційної координації, окреслено її потенціал у довгостроковому вимірі транскордонного партнерства й відновлення регіональної безпеки. Підкреслюється важливість формування нових гнучких і мультиакторних платформ співпраці, що виходять за рамки традиційної дипломатії, особливо в умовах глобальних криз і регіональних конфліктів.

ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД ВОЄННОГО СТАНУ

Наталія Лепська — 2025-11-28

У статті досліджується трансформація публічної дипломатії України у контексті повномасштабної війни з Російською Федерацією, що триває з 2022 р. Публічна дипломатія розглядається як критично важливий інструмент зовнішньополітичної діяльності, спрямований на формування позитивного іміджу України, консолідацію міжнародної підтримки, мобілізацію ресурсів та протидію інформаційним операціям держави-агресора. Автори акцентують увагу на зміні характеру дипломатичної комунікації в умовах війни – від традиційної інформаційної роботи до багаторівневого діалогу з урядами, громадянським суспільством, медіа, культурною спільнотою та міжнародною аудиторією загалом. Особливу увагу приділено аналізу нових форматів публічної дипломатії, які виникли після 24 лютого 2022 р., серед яких: діяльність платформи UNITED24, реалізація міжнародних конференцій із відновлення України (URC), розвиток дипломатії територіальних громад, а також феномен ветеранської дипломатії. Доведено, що ці формати сприяють не лише представництву інтересів України, а й поглибленню міжнародної солідарності, посиленню емоційного зв’язку з глобальною аудиторією, створенню довготривалих партнерських зв’язків. Автори також розглядають приклади ефективної комунікації з боку офіційних структур, громадських організацій, культурних амбасадорів та військових, які стали новими акторами публічної дипломатії. Окрему увагу приділено новому напряму публічної дипломатії – ветеранській дипломатії, ефективність та значимість якої продемонстровано на конкретних прикладах її використання у сучасних реаліях. У висновках наголошується, що публічна дипломатія в умовах війни – це не допоміжна діяльність, а один із визначальних чинників міжнародної суб’єктності України, який має зберігати пріоритетність і в післявоєнний період.

ЗБРОЙНИЙ КОНФЛІКТ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ТЕОРІЇ

Тетяна Ляшенко — 2025-11-28

У статті аналізується роль громадянського суспільства в умовах збройного конфлікту на прикладі України.Показано трансформацію взаємин між державою та громадянським сектором, активізацію волонтерських практик і горизонтальної мобілізації, а також окреслено загрози для демократії. Дослідження поєднує теоретичні рамки сучасної політичної науки з емпіричними спостереженнями за діяльністю українських інститутів громадянського суспільства під час війни.Авторка зазначає, що збройні конфлікти висувають перед суспільством екзистенційні виклики, які змушують переосмислити роль громадянського суспільства як каталізатора колективних дій. У випадку України війна стала мобілізаційним фундаментом для самоорганізації громадян. Разом із тим у роботі звертається увага на низку загроз для розвитку організацій громадянського суспільства. По-перше, це ризик вигорання: ресурси суспільства обмежені. По-друге, небезпека втрати критичної функції: у ситуації консолідації будь-яка критика влади може сприйматися як деструктивна або навіть як зрада. Унаслідок цього механізми громадянського контролю можуть послаблюватися, що становить довгострокову загрозу для демократії. Окрім того, індекси розвитку ОГС фіксують проблеми фінансової нестабільності, вигорання активістів і кадрового дефіциту. Це загрожує довгостроковій стійкості сектору, особливо після завершення війни.У статті аналізуються найпоширеніші моделі громадянського суспільства – плюралістична та корпоративістська. Авторка робить висновок, що український досвід демонструє одночасну присутність рис обох моделей громадянського суспільства.У дослідженні стверджується, що під час війни державі, з одного боку, необхідно підтримувати легітимність силових рішень, працювати на мобілізацію як матеріальних, так і людських ресурсів, а з іншого – утримуватися від авторитарних загроз. І саме громадянське суспільство в таких ситуаціях повинно мати вплив на прийняття політичних рішень.У висновках зазначено, що майбутнє українського громадянського суспільства полягатиме в тому, щоб знайти баланс між мобілізаційною потужністю та відновленням здорової критичної функції, забезпечивши тим самим не лише перемогу у війні, а й побудову відкритого, справедливого та процвітаючого суспільства в повоєнний час.

«ДВА ТРАКТАТИ ПРО ВРЯДУВАННЯ» ДЖОНА ЛОКА: ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ І ВЛАДИ

Володимир Муляр — 2025-11-28

У статті подано концепцію людини, її природи, сутності та функціонування у просторі суспільного життя, зокрема політичної влади, яка сформульована видатним англійським інтелектуалом XVII ст., філософом, педагогом, фактичним засновником політичного лібералізму Джоном Локом у головному його творі «Два трактати про врядування», що вийшов друком у 1690 р. Зазначено, що книга була написана як критика роялістської теорії людини, її природи, сутності та функціонування у просторі суспільного життя, зокрема політичної влади, яку сформулював інший достатньо відомий англійський інтелектуал XVII ст., філософ Роберт Філмер у головному творі «Патріарх, або Природна влада королів», який був опублікований після смерті автора (1680 р.). Висвітлено чотири головні теоретико-методологічні та світоглядні положення твору Р. Філмера, які послідовно розкриває Дж. Лок у першій книзі трактату. Свою критику він починає з висхідного теоретичного положення праці Р. Філмера, де той стверджує, що людина за своєю природою не є вільною, бо жодна людина не народжується вільною. Друге положення концепції Р. Філмера, яке наводить і аналізує Дж. Лок, намагається переконати читача в тому, що люди від народження коряться своїм батькам, а це значить, що в основі людських відносин лежить «батьківська влада», яка, як уважав Р. Філмер, веде своє походження від Адама як першого в історії людей чоловіка, що отримав таку владу від Бога і передав патріархам, по суті, монархам. Оскільки це так, то логічною формою врядування спільного життя людей, переконував Р. Філмер, є лише монархічна держава.А довершеною її формою є абсолютна монархія. Наголошено на тому, що в процесі аналізу вказаних положень Дж. Лок висловлює сумніви в їх істинності, бо, як сам зазначає, не знаходить у свого опонента ґрунтовних доказів того, що вони є правомірними. У статті наведено приклади таких сумнівів.Показано власне бачення Дж. Локом проблем людини, її природи, сутності та функціонування у просторі суспільного життя, зокрема політичної влади, що висвітлено в другій книзі трактату, зокрема у розділі II «Про стан природи». Розкрито перше, фундаментальне положення про людину як вільну істоту, яка, на переконання Дж. Лока, є рівною серед інших людей, а тому від природи не перебуває у просторі філмерівської «батьківської влади», «царської влади». У продовження цих положень акцентовано увагу на переконанні Дж. Лока про природну здатність людей об’єднуватися між собою заради спільних інтересів, задоволення яких забезпечить кожному його індивідуальні інтереси. Наведено цитати з праці мислителя, які доводять ці його погляди. Показано логіку доведення Дж. Локом органічного взаємозв’язку людської природи і системи врядування як громадянського суспільства, яке філософ називає найкращою умовою гідної життєдіяльності людини у просторі політичної влади.

ВПЛИВ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПРАКТИК НА ФОРМУВАННЯ КОЛЕКТИВНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ У США

Валерій Паталаха — 2025-11-28

Проаналізовано процес формування колективної американської ідентичності у результаті дедалі ширшого впровадження демократичних практик, що супроводжувалося посиленням федерального уряду. Відзначено, що важливу роль відіграла ратифікація Конституції, написаної без участі народу, що стало відправною точкою для формування нової колективної ідентичності громадян Американської держави. Для досягнення цієї мети використовувалися як публікації в газетах, так і різноманітні масові заходи – фестивалі та процесії, розраховані на заохочення громадян до політичної участі. Політичні технології повсякденного життя Америки того часу, такі як дискусії на шпальтах газет та процесії, слугували засобом вираження єдності та інструментом боротьби за підтримку виборців. У результаті постійна політизація патріотичних символів сприяла зміцненню колективної ідентичності. Розглянуто особливості президентства Т. Джефферсона, якому вдалося залучити громадян до участі в управлінні державою, що фактично означало кінець елітистських проєктів державотворення, розроблених федералістами. Народна участь і конкуренція між політичними акторами заклали нову основу легітимності американської політики.Проаналізовано роль політичних партій як одного з важливих інструментів формування політичної ідентичності в демократичних суспільствах. Доведено, що поява стабільних організацій із широкою членською базою означала ширшу трансформацію соціальних процесів, що створювали і відтворювали американську ідентичність. Відзначено, що однією з інновацій партійного будівництва того часу, що сприяли зміцненню колективної ідентичності, було запровадження процедури праймеріз та багаторівневої системи партійних з’їздів. Такі кроки пропонували більш прямий зв’язок із виборцями та їх більшу участь у партійних справах, аніж це було в «старих» партіях.

ДІАСПОРА МУСУЛЬМАН У СУЧАСНІЙ НОРВЕГІЇ: ІСТОРІЯ, ВИКЛИКИ ТА НЕБЕЗПЕКИ

Олексій Петряєв — 2025-11-28

У статті розглядається проблема посилення впливу мусульман мігрантів у Королівстві Норвегія. Особливу увагу приділено питанню соціальної політики країни щодо мусульман, а також питанню ісламського фундаменталізму та тероризму, які становлять загрозу для національної безпеки країни. Антимусульманські погляди стали дуже розвиватися в норвезькому суспільстві після 2010 р., особливо після міграційної кризи в Європейському Союзі в 2015–2016 рр. Частина населення Норвегії вірить, що відбувається повільне захоплення їхньої країни мігрантами-мусульманами, які поступово та планомірно будують паралельне суспільство. Різні статистичні дослідження, проведені в Норвегії за останні кілька років, показують зростаючу динаміку розвитку ісламофобії серед корінного населення Норвегії. Мусульмани-мігранти стали прибувати до країни під час економічного зростання у шістдесятих роках як робітники. У другій половині сімдесятих років частина робітників із мусульманських країн, таких як Пакистан, Туреччина та Марокко, стали перевозити свої сім’ї та отримували громадянство. Далі під час конфліктів на Близькому Сході, Африці та в колишніх республіках Югославії біженці від війни почали переїжджати до Норвегії. Країна приваблювала їх високим рівнем життя, а також розвиненою соціальною системою. Поступово виникла проблема з їх інтеграцією. Сьогодні багато мігрантів слабо знають норвезьку мову, не мають вищої освіти, що найчастіше стає причиною неможливості знайти роботу з хорошою оплатою праці. Вони змушені жити у неблагонадійних районах та займатися дрібною підприємницькою діяльністю. Також молоді мусульмани не можуть інтегруватися і відчувають почуття зреченості, чим користуються різні ісламські екстремістські організації, такі як Ісламська Держава, підштовхуючи їх до здійснення терористичних атак у містах Норвегії. Водночас у норвезькому суспільстві зростає почуття ненависті, ісламофобії, яке виражається у відкритій дискримінації за релігійною, культурною, мовною та етнічною ознаками, а також сприяє збільшенню впливу правих норвезьких політичних партій, котрі будують свою стратегію на популістських гаслах.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ТА ЕКОНОМІЧНА СТІЙКІСТЬ: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК І ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ

Владислав Пустовар — 2025-11-28

У статті здійснено комплексне дослідження взаємозв’язку між політичною стабільністю та економічною безпекою держави. Проаналізовано теоретичні підходи до розуміння політичних систем і визначено, як ефективність їх функціонування впливає на економічний розвиток та стійкість національної економіки. Автор застосував інституційний і системний підходи, що дало змогу виявити ключові механізми взаємодії політичних та економічних інститутів у сучасних умовах.Дослідження ґрунтується на класичних концепціях Г. Алмонда, С. Верби, К. Дойча, Д. Істона та Т. Парсонса, а також на сучасних наукових напрацюваннях у сфері політології та економічної безпеки. У статті здійснено багатовимірний аналіз політичної системи з урахуванням структурних, функціональних, культурних та комунікаційних чинників. Це дало змогу окреслити детальну картину того, як інституційна архітектура та якість державного управління впливають на економічну стабільність і здатність держави протистояти внутрішнім та зовнішнім викликам. Проаналізовано роль політичних партій і громадських організацій як інструментів посередництва між державою та суспільством. Показано, як ці інституції впливають на формування державної політики, забезпечують прозорість управлінських рішень і сприяють розвитку демократичних процесів, підвищуючи інституційну стійкість політичної системи.Окрему увагу приділено аналізу міжнародного досвіду. На прикладі Німеччини та Швейцарії продемонстровано, як політична стабільність здатна створювати передумови для сталого економічного зростання, залучення інвестицій та підвищення рівня життя населення. На противагу цим моделям досліджено ситуацію у Венесуелі, де політичні кризи, корупція та неефективність управління призвели до руйнівних економічних наслідків.Результати дослідження підтверджують, що ефективність політичної системи є критичним чинником економічної безпеки держави. Виявлено, що стабільне управління, прозорість рішень та узгодженість дій політичних інститутів формують умови для економічної стійкості, інвестиційної привабливості та соціального добробуту. Зроблено висновок, що розвиток інституційної спроможності політичної системи безпосередньо впливає на здатність держави адаптуватися до глобальних викликів і підтримувати баланс між внутрішніми та зовнішніми інтересами.

ПОЛІТИКА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я США У ДИНАМІЦІ ПОЛІТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Ольга Сокуренко — 2025-11-28

У статті проаналізовано особливості функціонування системи охорони здоров’я у США, доведено її роль не лише як механізму надання медичних послуг, а й як ключового чинника політичного розвитку, суспільної довіри та стабільності. Вона розглядається як простір активної політичної боротьби, де перетинаються інтереси держави, бізнесу та громадянського суспільства, а ухвалювані рішення безпосередньо впливають на доступність і якість медичних послуг.Проаналізовано структурні особливості американської моделі, де історично сформувалася домінуюча роль приватного страхування у поєднанні з державними програмами Medicare і Medicaid. Така конструкція зумовила фрагментацію системи та створила глибокі диспропорції у доступі до медичних послуг між регіонами та соціальними групами, що посилюється політичною автономією штатів.Розглянуто реформу Affordable Care Act як ключовий етап у спробі уніфікації базових стандартів і розширення доступу до медичних послуг. Попри масштабні політичні конфлікти більшість положень реформи збережено, проте скасування фінансових санкцій у 2017 р. та скорочення фінансування інформаційних кампаній призвели до зниження рівня залучення населення до системи страхування.Досліджено глибоку політичну поляризацію навколо питань охорони здоров’я. Дискусії щодо реформування Medicaid і Medicare, обов’язкової вакцинації, регуляції фармацевтичного ринку та репродуктивних прав підтвердили глибинний ідеологічний розкол між основними політичними силами США.Доведено, що американська система охорони здоров’я є політично насиченим і структурно фрагментованим простором, де поєднуються ідеї індивідуалізму, ринкової свободи та суспільної солідарності. Подальший розвиток цієї моделі визначатиметься здатністю політичної системи усувати інституційні бар’єри, досягати стійких компромісів і реагувати на ключові виклики у сфері охорони здоров’я.

МІЖНАРОДНИЙ ІМІДЖ ДЕРЖАВИ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РЕСУРС У ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Роман Шихутський — 2025-11-28

У статті обґрунтовано, що в умовах глобалізованого інформаційного простору міжнародний імідж держави функціонує як стратегічний ресурс, від якого залежать політична суб’єктність, економічна привабливість та безпекова стійкість. Проаналізовано взаємодію публічної дипломатії, політичного PR та концепції м’якої сили, а також визначено необхідність узгодження цих інструментів із довгостроковими зовнішньополітичними пріоритетами держави. Розкрито багатовимірну структуру міжнародного іміджу та залежність його складників від політичних, економічних, культурних і гуманітарних чинників.Доведено ключову роль кризових комунікацій у зовнішньополітичному контексті як інструмента збереження та відновлення міжнародної репутації. Особливу увагу приділено випереджальній комунікації, яка дає змогу мінімізувати репутаційні втрати, а також підходу damage control, що передбачає своєчасне визнання проблеми, публічну відповідальність та розроблення чітких планів подолання наслідків із метою підтримання довіри міжнародної спільноти.Визначено інституційні умови підвищення ефективності комунікаційної діяльності держави. Окреслено провідну координуючу роль Міністерства закордонних справ України, підкреслено значення дипломатичних представництв як комунікаційних центрів та обґрунтовано доцільність створення у складі посольств підрозділів стратегічних комунікацій і кризового PR. Наголошено на ролі інституту Надзвичайних і Повноважних Послів як провідників політичної волі вищого керівництва держави та фасилітаторів міждержавного діалогу, а також на важливості раннього виявлення уразливих точок і перетворення ризиків на можливості розвитку.Авторський внесок полягає у формулюванні практичних рекомендацій щодо створення спеціалізованих аналітичних центрів для моніторингу та прогнозування, посилення кадрового потенціалу у сфері стратегічних комунікацій та розроблення єдиної національної концепції комунікаційного позиціонування України. Очікуваним результатом реалізації запропонованих заходів є підвищення узгодженості інформаційних наративів, зміцнення міжнародної довіри та трансформація комунікаційного потенціалу держави у дієвий інструмент стратегічного розвитку та довгострокового міжнародного партнерства.

ЕВФЕМІЗМИ В ПОЛІТИЦІ: ВІД РИТОРИЧНИХ ФОРМУЛ ДО ТЕХНОЛОГІЇ ВПЛИВУ НА СУСПІЛЬНУ СВІДОМІСТЬ

Сергій Ягодзінський — 2025-11-28

Дослідження присвячено феномену евфемізмів у політичному дискурсі як важливому засобу мовної маніпуляції та формування суспільної свідомості. Евфемізми в політиці виконують складну функцію пом’якшення, заміщення та перекодування ідеологічних меседжів, даючи змогу приховано легітимізувати неоднозначні або конфліктні явища, зменшуючи рівень соціального спротиву і створюючи більш прийнятний образ подій.У статті проаналізовано сучасний стан досліджень у сфері української та західної лінгвістики, які охоплюють теоретичні підходи до вивчення евфемістичних стратегій, їхніх семантичних та прагматичних функцій, а також ролі у конструюванні політичного іміджу та формуванні суспільної думки. Особливу увагу приділено контексту сучасної української війни та інформаційних викликів XXI ст., де евфемізми набувають нових, іноді парадоксальних значень, і використовуються як інструменти мобілізації, дезінформації або маскування жорстоких реалій. Досліджено також трансформації евфемістичних засобів у цифровому просторі, зокрема їх адаптацію до форматів соціальних мереж, коротких повідомлень та мультимедійних платформ, що впливає на спосіб сприйняття політичної інформації громадянами. Окреслено основні тенденції, виклики і перспективи подальших міждисциплінарних досліджень, що поєднують лінгвістику, політичну комунікацію, когнітивні науки, медіадослідження і психологію. Запропонований огляд базується на аналізі ключових праць українських і зарубіжних науковців, що дає комплексне уявлення про функціонування та значення політичних евфемізмів у сучасному інформаційному суспільстві.

АНАЛІЗ АКТУАЛЬНОГО СТАНУ РИНКУ ПРАЦІ ЗАПОРІЗЬКОГО РЕГІОНУ: ВИКЛИКИ ТА МОЖЛИВОСТІ

Сніжана Бондаренко — 2025-11-28

У статті висвітлюються наслідки повномасштабного вторгнення для соціально-економічної ситуації в Запорізькій області. Особливу увагу приділено вивченню глибоких трансформацій, яких зазнали ключові сфери регіонального розвитку – освіта, промисловість і ринок праці – в умовах воєнного стану. Висвітлено, як утрата контролю над частиною територій, зокрема тимчасова окупація окремих громад, масова евакуація населення, фізичне руйнування виробничої та освітньої інфраструктури, а також динамічні міграційні процеси спричинили різке зниження активності промислових підприємств, суттєве скорочення контингенту здобувачів освіти й посилення навантаження на регіональний ринок праці. Стаття містить системний огляд сучасного стану регіону з урахуванням поточних викликів і можливостей. Окрему увагу приділено аналізу змін у структурі зайнятості, які проявилися через переміщення трудових ресурсів. Значна частина кваліфікованих працівників була змушена змінити місце роботи або виїхати за межі регіону, що створило додаткові виклики для формування кадрового потенціалу. Досліджено діяльність у кризових умовах Служби зайнятості, органів державної влади. Розглянуто реалізацію програм підтримки роботодавців, перенавчання громадян і надання грантів, спрямованих на активізацію економічної діяльності в регіоні. З’ясовано, що державна політика у сфері регулювання ринку праці дедалі більше орієнтується на створення умов для самозайнятості населення, розвитку малого й середнього бізнесу. Проаналізовано зміни в кадровій політиці великих підприємств, які теж змушені адаптуватися до умов воєнного часу.Окреслено ключові напрями стабілізації регіонального ринку праці, підтримки освіти й відновлення економічного потенціалу Запорізької області в умовах війни. Відновлення потребує комплексного підходу: модернізації підприємств, відновлення освітніх установ з упровадженням інноваційних методик навчання, створення умов для повернення населення й інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Важливим чинником є розвиток партнерства між владою, бізнесом, науковою спільнотою, аби забезпечити ефективне використання наявних трудових ресурсів і сформувати стратегію розвитку регіону в післявоєнний період.Стаття є частиною дисертаційного дослідження «Державне регулювання трудових ресурсів регіону».

РОЛЬ КОМУНІКАТИВНОЇ ТА ІНСТИТУЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В РОЗВИТКУ ІНКЛЮЗИВНОГО ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Надія Васиньова — 2025-11-28

У статті розглядається актуальність модернізації механізмів публічного управління в Україні в умовах євроінтеграційного курсу й викликів воєнного та післявоєнного періодів. Наголошується на стратегічному значенні ефективної комунікативної та інституційної взаємодії між органами влади й громадянським суспільством для формування довіри, легітимності рішень і сталого розвитку. Авторкою розглянуто окремі практики, які спрямовані на дослідження рівня взаємодії мешканців із місцевою владою, й окреслено ключові аспекти, на які варто звернути увагу при впровадженні подібних ініціатив. Наголошується на важливості завчасного прогнозування ефективних практик взаємодії в умовах післявоєнного відновлення з оцінкою їхньої сталості, адаптивності й потенціалу до відновлення й трансформації в змінених соціально-політичних обставинах. Водночас обґрунтовано доцільність розширення методологічного підґрунтя дослідження взаємодії влади та громади шляхом деталізації зовнішніх і внутрішніх чинників; глибшого опрацювання аналітичних компонентів у межах кожного з досліджуваних напрямів («нормативної бази»; «діяльності»; «впливу/результатів») тощо. Зроблено висновок, що врахування зазначених підходів поглиблює теоретичне розуміння й посилює емпіричний складник аналізу взаємодії між владою та громадою, орієнтованої на принципи багаторівневої участі, довіри й інклюзії.Визначено перспективні механізми трансформації інклюзивного публічного управління, зокрема співтворення (co-creation) і громадський нагляд (citizen oversight), які є ключовими інструментами ефективної взаємодії між владою та громадськістю. Проте підкреслено, що існує потреба в трансформації традиційних моделей взаємодії шляхом розвитку партнерських відносин і впровадження проактивних комунікативних інструментів, що є критично важливими для сталого розвитку місцевих громад і регіонів.

АНАЛІЗ ПОЗИТИВНИХ КЕЙСІВ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ: ПЕРСПЕКТИВИ ВПРОВАДЖЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ ДЛЯ УКРАЇНИ

Вікторія Гура — 2025-11-28

У статті проведено системний аналіз державної політики підтримки інноваційного розвитку соціального підприємництва у Великій Британії протягом 2010–2025 років з метою визначення релевантних механізмів для адаптації в українських умовах післявоєнного відновлення. Дослідження базується на аналізі офіційних урядових документів, звітів регуляторів і верифікованих статистичних даних, що характеризують еволюцію британської моделі підтримки соціальних інновацій. Методологія включає інституційний аналіз, компаративістику та кейс-стаді підходи для виявлення найбільш ефективних інструментів державної політики. Установлено, що архітектура британської системи базується на чотирьох взаємопов’язаних компонентах: обов’язковому врахуванні соціальної цінності в державних закупівлях через Social Value Model з мінімальною вагою 10%, результатно-орієнтованому фінансуванні через Life Chances Fund (£80 млн), капіталізації соціального інвестування через «сплячі активи» й Big Society Capital, створенні спеціалізованих правових форм (CIC) і програм контрактної готовності.Емпіричні результати демонструють, що у 2019 році сектор нараховував 131 тис. соціальних підприємств із зайнятістю 1,28 млн осіб, внеском £78 млрд в економіку (3,4% ВВП) і кумулятивним розподілом £982 млн на соціальні цілі. Аналіз кейсу «Peterborough SIB» підтвердив ефективність результатно-орієнтованих контрактів із досягненням 9% зниження рецидивів, тоді як Growth Fund і Reach Fund забезпечили масштабне фінансування малих організацій на територіях з обмеженими ресурсами. Для України запропоновано модель, що включає внесення змін до законодавства про публічні закупівлі зі встановленням 5–10% ваги соціальних критеріїв.Пріоритетними напрямами визначено реінтеграцію демобілізованих, підтримку ВПО, розвиток депресивних регіонів та інклюзивну зайнятість, що забезпечить мобілізацію приватного капіталу для соціальних цілей навіть в умовах обмежених бюджетних ресурсів.

РОЛЬ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ТУРБУЛЕНТНИХ ЗАГРОЗ

Вікторія Загурська-Антонюк — 2025-11-28

У статті досліджується значення громадського порядку як ключового елемента системи національної безпеки в умовах все більшої соціальної, політичної та інформаційної турбулентності. Автори аналізують трансформацію уявлень про безпеку в контексті нестабільності, коли розмиваються межі між миром і конфліктом, а традиційні механізми правового регулювання втрачають ефективність. Особлива увага приділяється гібридним загрозам, які поєднують військові, економічні, інформаційні й соціальні чинники, що ускладнюють підтримання громадського порядку як стабілізувального чинника суспільного розвитку. Розкрито роль державних інституцій, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства в забезпеченні правопорядку, захисті прав і свобод громадян, а також у нейтралізації деструктивних впливів. Визначено, що громадський порядок не лише гарантує безпеку особи, а і є індикатором стійкості держави до внутрішніх і зовнішніх викликів. Обґрунтовано необхідність комплексного підходу до підтримання громадського порядку, який передбачає інтеграцію правових, управлінських і комунікаційних інструментів. Акцентовано увагу на важливості адаптивного управління в умовах багатовимірних загроз, що виникають унаслідок глобальних процесів дестабілізації. Автори аналізують механізми реагування на кризові ситуації, зокрема, у контексті гібридних викликів, які не мають чітко визначених джерел і форм. Підкреслюється, що ефективне забезпечення громадського порядку потребує не лише нормативного регулювання, а й активної участі громадськості, міжінституційної координації та стратегічного прогнозування. Зроблено висновок, що в умовах турбулентності громадський порядок виконує функцію системного стабілізатора, здатного підтримувати соціальну згуртованість, правову визначеність і довіру до державних інституцій.

ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ В УКРАЇНІ: НАЦІОНАЛЬНИЙ І РЕГІОНАЛЬНИЙ (ЗАКАРПАТСЬКИЙ) ВИМІРИ

Михайло Зан — 2025-11-28

У статті розглядається проблематика етнополітичного менеджменту в Україні на національному й регіональному (на прикладі Закарпатської області) рівнях. Автор аналізує останні дослідження та публікації, присвячені цій проблемі. На його думку, етнополітичний менеджмент в Україні еволюціонував і пройшов чотири етапи: перший етап (1991–2004), у рамках якого модель етнополітики держави наближалася до політики мультикультуралізму; другий етап (2005–2013), у часи якого завдяки спекуляціям довкола мовного питання й правами національних меншин, зокрема російської, етнополітика України сконцентрувалася на демаркаційній межі «Схід-Захід»; третій етап (2014–2021), під час якого етнополітичний менеджмент України реалізує формат інтеграційної моделі етнополітики; четвертий етап (із лютого 2022 року), коли через протидію дезінформації та деструктивному концепту «русского мира» формується нова ідентичність української політичної нації.Автор звертає увагу на те, що на стратегічному рівні етнополітичного менеджменту України представлені такі владні інституції, як Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України, національних меншин і міжнаціональних відносин; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Уповноважений із захисту державної мови; відділ забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу тощо. Водночас на тактичному рівні управління етнокультурною різноманітністю й урегулювання етнополітичних процесів здійснює Державна служба з етнополітики та свободи совісті. Дорадчими інституціями на національному рівні етнополітичного менеджменту є Експертна рада з питань етнополітики й Рада громадських об’єднань національних меншин (спільнот) України.Констатовано, що на регіональному рівні (Закарпаття) до структури етнополітичного менеджменту входять постійна комісія з питань освіти, науки, духовності та національних меншин при Закарпатській обласній раді; Управління національностей та релігій при Департаменті стратегічних комунікацій, національностей та релігій Закарпатської обласної державної (військової) адміністрації; Центр культур національних меншин Закарпаття в м. Ужгороді.З ураховуванням позитивного досвіду сусідніх країн і нагальності врегулювання окремих етнополітичних проблем в Україні автор рекомендував у повоєнній перспективі започаткувати роботу інституції Уповноваженого у справах ромських громад України та структурного підрозділу на базі ДЕСС, базовим завданням якого б стала координація етнокультурної взаємодії з українською діаспорою.

ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ КЛАСТЕРІВ БЕЗПЕКИ ЯК НАПРЯМ РЕАЛІЗАЦІЇ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Євгеній Таран — 2025-11-28

У статті досліджено процес формування та функціонування регіональних кластерів безпеки в Україні, виявлено їхню роль як інструменту перетворення національної системи безпеки, окреслено засади, структуру, функції та способи координації між державними, місцевими й недержавними структурами, а також оцінено перспективи їхнього розвитку та вплив на підвищення ефективності безпекового середовища. Завданнями дослідження є обґрунтування теоретичних підвалин і розроблення практичних механізмів створення та функціонування регіональних кластерів безпеки в Україні з урахуванням трансформаційних процесів для збільшення ефективності національної системи безпеки. У дослідженні використано такі методи, як системний аналіз, структурно-функціональний підхід, порівняльний аналіз, методи експертних оцінок, прогнозування. Ключовим є забезпечення ефективної співпраці між державними, місцевими та недержавними установами в межах регіональних кластерів безпеки, що дає змогу збільшити стійкість національної системи безпеки, оперативність реагування на виклики та здатність до комплексного управління ризиками в умовах трансформаційних змін. Досліджено теоретичні підходи до розуміння національної безпеки та трансформаційних механізмів її забезпечення. Визначено сутність і ключові засади формування регіональних кластерів безпеки. Проаналізовано світовий досвід створення та функціонування регіональних кластерів безпеки, виявлено практики і досвід для України. З’ясовано ключові критерії утворення та функціонування регіональних кластерів безпеки. Розглянуто механізм формування та функціонування регіональних кластерів безпеки в Україні через призму принципів створення кластерів на регіональному рівні, їх структуру та функції регіональних кластерів безпеки. Запропоновано способи координації між державними, місцевими та недержавними структурами для збільшення ефективності кластерного підходу.Визначено можливості розвитку регіональних кластерів безпеки та їхній вплив на підвищення загальної дієвості національної системи безпеки.

ВІЗАНТІЙСЬКА СТРАТЕГІЯ У ДОСЛІДЖЕННІ ЕДВАРДА ЛЮТТВАКА (РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ Е. ЛЮТТВАКА «СТРАТЕГІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»)

Микола Вітенко — 2025-11-28

ВІЗАНТІЙСЬКА СТРАТЕГІЯ У ДОСЛІДЖЕННІ ЕДВАРДА ЛЮТТВАКА (РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ Е. ЛЮТТВАКА «СТРАТЕГІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»)

НОВА МОНОГРАФІЯ БОГДАНА КІНДРАТЮКА ПРО МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Наталія Сиротинська — 2025-11-28

НОВА МОНОГРАФІЯ БОГДАНА КІНДРАТЮКА ПРО МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

НОВА МОНОГРАФІЯ ПРО РЕКТОРА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ, ПРОФЕСОРА-СЛАВІСТА Є. КОЗАКА

Василь Карпо — 2025-11-28

Рецензія на монографію: Чучко М., Грябан В. Євгеній Козак (1857–1933): життя та науковий доробок ректора Чернівецького університету, професора-славіста, священнослужителя (до 150-річчя зі дня заснування університету в Чернівцях) : монографія. Чернівці : Друк Арт, 2025. 136 с.