Літопис Волині

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ САМОВРЯДУВАННЯ В МІСТАХ ВОЛИНІ В ДОБУ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Алла Бортнікова — 2025-05-27

Узагальнено теоретико-методологічні засади дослідження самоврядування в містах Волині в добу пізнього середньовіччя. Йдеться про сукупність загальнонаукових та спеціальних історичних методів пізнання, таких як сходження від абстрактного до конкретного, аналіз та синтез, індукція та дедукція, системний, інституційний, структурно-функціональний, міждисциплінарний, компаративний, кількісний аналіз тощо. Із спеціальних історичних методів використано проблемно-хронологічний, ретроспективний, просопографічний, історико-правовий та інші методи. Особливу увагу приділено питанням дотримання принципів об’єктивності та відходу від ідеологічних кліше і обмежень, що панували в історичній науці до останніх років. Залучено способи пізнання і теоретичні узагальнення допоміжних дисциплін: військової історії, історичної регіоналістики, історичної урбаністики, історичної антропології, історії міжнародних відносин, історії держави і права, історії та теорії місцевого самоврядування тощо. Тобто йдеться про запровадження полідисциплінарної методології наукового аналізу. Локалізація історії на рівні окремих міст, родинних зв’язків, дослідження ментальних характеристик суб’єктів та об’єктів самоврядування в містах вимагає використання відповідних методів, що загалом притаманні локальній та мікросоціальній історії, історичній антропології тощо. Місто і замок були частинами єдиного соціального організму. Розглянута специфіка складної соціокультурної структури населення міст, що потребувала правової регламентації і відбивалася на порядку управління містом, його функціях, характері зв’язків з інститутами державної і місцевої влади. Правовий статус волинських міст у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського визначали сфери земського (великокнязівського), патримоніального (князів, панів, зем’ян-шляхти), магдебурзького (міського) права. Поряд з ними діяли системи права етноконфесійних громад татар, вірмен, євреїв, караїмів та ін. зі своєю юрисдикцією. Засвідчено, що наявність в місті різних систем права негативно відбивалося на розвитку економіки, поповненні скарбниці міста, оскільки основний тягар податків покладався на міщан, зокрема й магдебурзької юрисдикції. Доведено, що наявність різних систем права й існування т. зв. юридик значно вплинули на характер соціальних відносин в містах, що призводило до нерівноправних відносини між окремими групами населення.

ВИШИТЕ ВБРАННЯ У ДОЛІ ОДНІЄЇ ПАРИ 40-Х РР. ХХ СТ.

Людмила Брега — 2025-05-27

У центрі цього дослідження є вишивання авторського жіночого вбрання і чоловічої сорочки Лариси Кукурик. Родина Возної-Кукурика родом із Вишнівця (південь історичної Волині). Олександр закінчив Кременецьку православну духовну семінарію, теологічний факультет Варшавського університету, Лариса – Кременецьку гімназію (найімовірніше, вчительську, що діяла під егідою ліцею, що відновив свою роботу в 1920 році (після встановлення влади Польщі над землями Волині). Обоє були в лавах УПА, Олександр загинув у бою, Лариса постраждала від радянської репресивно-каральної системи. Зроблено спробу простежити зміну техніки вишивки, орнаменти і сам одяг у тих родинах інтелігенції, які ідентифікували себе як українські. Події першої половини ХХ ст.: зміна світового порядку, нові винаходи й розгортання промисловості – плавно змінювали споживацький перехід від домоткання до придбаних фабричних тканин, від автентичних орнаментів до нав’язаних модою, меркетингом фабрик, від природних барвників до хімічних; виявлено вплив інших країн на оздоблення, орнаменти та техніку вишивки. Наприкінці ствердимо, що аналізований костюм є цікавим свідченням епохи, він є одним із найважливіших історичних джерел вивчення культурних особлввостей українського народу. У статті здійснено спробу репрезентувати регіонально-локальну специфіку традиційного вбрання українців Кременеччини. На прикладі вишитого вбрання Кукуриків поставлено питання про необхідність і важливість оцінки цінності етнографічних експонатів, які потрапляють у музейні колекції. За результатами аналізу показано, що традиційний стрій, збережений з історією власників, дає змогу олюднити історію, гуманізувати її. Водночас особливою домінантою інтересу до народного вбрання українців є його практична складова, адже його використовують у сучасних розробках модельєри, дизайнери.

ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ В ЛУЦЬКУ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Юрій Крамар — 2025-05-27

У статті висвітлюється діяльність Луцької української гімназії – однієї з трьох середніх приватних шкіл з українською мовою навчання, які діяли на Волині в період перебування краю у складі Другої Польської республіки (1918–1939 рр.). Документи, які зберігаються у Державному архіві Волинської області (фонди 73 «Луцька приватна українська гімназія Товариства ім. Лесі Українки та 190 «Луцьке товариство ім. Лесі Українки»), розкривають маловідомі сторінки історії навчального закладу, засвідчують його роль як важливого осередку культурно-освітнього життя українського населення краю. З архівних матеріалів, які викликають найбільший інтерес, – списки учителів та учнів різних років, щоденники подій, які відбувались в гімназії у 1920–1930-х рр., протоколи засідань батьківського комітету, педагогічної ради школи, навчальні плани гімназії, книги адміністративно-господарських видатків, звіти польських шкільних інспекторів про перевірку гімназії, переписка з польськими освітніми установами, шкільні свідоцтва учнів, статути гуртків та самоврядних шкільних інституцій, спогади колишніх гімназистів тощо. З’ясовано національний і соціальний склад учнів гімназії. Показано, що високий рівень навчання та виховання в школі забезпечував педагогічний колектив закладу, який складався з учителів вищої кваліфікації. В різний час в школі працювали такі талановиті педагоги, як І. Власовський, М. Левицький В. Федоренко, Р. Шкляр, Б. Білецький, С. Дибенко, Р. Жегалович та інші. Луцька українська гімназія була навчальним закладом гуманітарного профілю. Учні вивчали такі предмети, як православна релігія, латинська, німецька та французька мови, географія, історія, фізика, хімія тощо. Як свідчить шкільна документація, найбільше годин тижневого навантаження відводилось українській та польській мові. Навчання в гімназії відбувалось українською мовою, за винятком історії та географії Польщі. Автор на основі архівних матеріалів виокремив важливі чинники, які впливали на перебіг навчально-виховного процесу. Серед головних: брак фінансування, відсутність належної матеріально-технічної бази, постійний тиск з боку польської шкільної адміністрації. Показано, що влада намагалась ретельно контролювати діяльність гімназії шляхом відповідної кадрової політики, затвердження навчальних планів (обов’язковими предметами були польська мова, географія та історія Польщі), щорічних інспекцій польськими освітніми чиновниками. Акцентовано увагу на тому, що невід’ємною частиною навчально-виховного процесу в гімназії було національно-патріотичне виховання молоді. Щороку в навчальному закладі відбувалися урочисті академії на честь Т. Шевченка, вшановувались видатні українські історичні та культурні діячі. На основі документів показано форми культурного дозвілля гімназійної молоді.

АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ ПРО ІСТОРІЮ ЗАСНУВАННЯ Й ДІЯЛЬНОСТІ СВЯТО-МИХАЙЛІВСЬКОЇ ТА СВЯТО-БОРИСО-ГЛІБСЬКОЇ ЦЕРКОВ СЕЛА РОМАНІВ НА ВОЛИНІ

Валентина Петрович — 2025-05-27

Церковне життя становить важливу невід’ємну частину історії українського народу. Церква не була ізольована від впливу зовнішніх чинників і відчувала на собі їх тиск, зберігаючи моральні засади українців, додаючи їм сил і натхнення в подоланні перешкод, які траплялися на їхньому шляху. У статті підкреслено вагомість дослідження цієї проблематика, що стосується історії заснування й діяльності Свято-Михайлівської та Свято-Борисо-Глібської церков села Романів на Волині, які з часу свого заснування стали осередками українського православ’я. Ця тематика неодноразово привертала до себе увагу дослідників. Установлено, що з актуалізацією історико-краєзнавчих досліджень і проблем регіональної історії України цей процес особливо посилився. Джерельну базу наукової розвідки становлять архівні матеріали Державного архіву Волинської області. Окрему групу документів, які є основним джерелом інформації для висвітлення проблеми релігійного життя у ХХ ст., становлять спогади старожилів, місцевих парафіян, які були свідками й учасниками багатьох подій, пов’язаних з історією зазначених церков. Основною метою роботи визначено необхідність дослідження Свято-Михайлівської та Свято-Борисо-Глібської церков, описання історії їх заснування й діяльності, ролі священиків – настоятелів церков – у житті села Романів. Відповідно, для досягнення мети вирішено низку завдань. Зокрема, з’ясовано, які села й земельні володіння були приписані до цих храмів. Показано, як змінювалася кількість і ставлення прихожан до церковних святинь. Визначено, що засновані школи при церквах були фундаментом освіти й духовності, єдиним осередком для отримання знань сільським дітям. Зазначено, що духовним життям у селі Романів Піддубецької волості Луцького повіту також займалася філія Луцької повітової «Просвіти». У підсумку доведено, що завжди поряд із парафіянами були священнослужителі, які навчали й духовно підтримували їх.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ІСТОРІОГРАФІЇ ПОВОЄННОГО ПРОМИСЛОВОГО РОЗВИТКУ УРСР (1946–1965 РР.) В ПЕРІОД ХРУЩОВСЬКОЇ «ВІДЛИГИ» (СЕРЕДИНА 1950-Х – СЕРЕДИНА 1960-Х РР.)

Юлія Бондар — 2025-05-27

У статті зроблена спроба дослідити особливості навколонаукових умов, в яких розвивалася радянська історична наука в друге повоєнне, «хрущовське» «відлигове» десятиріччя. Головною особливістю періоду стало те, що історична наука змушена була коментувати і підтримувати політику радянської влади. Для цього надавалася можливість спиратися на партійно-державні рішення та офіційну статистику, яка мала б підтверджувати правильність і успішність даного курсу. Само собою, що дані для цих підтверджень та обґрунтувань підбиралися тенденційно, показуючи лише позитивні зрушення та прогресивні показники, оминаючи та відправляючи в закриті спецфонди показники, які йшли у розріз офіційній «картині світу» радянської дійсності. Автор наголошує на тому, що вивчення повоєнної радянської історії взагалі та історії промислової відбудови зокрема мало політизований, кон’юнктурний характер, зумовлений наявністю ідеологічного замовлення з боку партійно-державного керівництва, вузькістю джерельної бази, слабким кадровим потенціалом, адже для дослідження історії сучасності не вимагалося особливих спеціальних знань, володіння іноземними мовами, специфічного методологічного інструментарію, які були необхідні для вивчення давньої історії та історії зарубіжних країн. «Відлига» за всієї її короткочасності створила сприятливі умови для істориків. Однак залежність історичної науки, що зберігалася, від радянської доктрини суспільного розвитку все одно не дозволила науковцям вийти за рамки партійної доктрини. Професійний корпус істориків, який працював тоді над проблемами історії радянського суспільства та історії партії, не тільки внаслідок ідеологічного диктату згори, але також через свою методологічну підготовку, світоглядну позицію, партійність, інформаційне середовище навряд чи був спроможний на генерування принципово інших, відмінних від встановлених радянською владою підходів. У той самий час в досліджуваний історіографічний період склалася основа організаційного «каркасу» історичної науки, що дозволяла широким фронтом вести дослідження новітньої вітчизняної історії і тематика промислового розвитку стала однією з ключових та домінуючих. Основу цього «каркасу» склали відповідні структурні підрозділи в АН СРСР та АН УРСР, кафедри історії радянського суспільства та історії КПРС в провідних університетах, конференції з актуальних проблем «комуністичного будівництва» та розвитку промисловості і становища робітництва, що проводилися на базі провідних наукових та навчальних закладів країни. Автор приходить до висновків, що в означений період значно розширилась історіографічна джерельна база з тематики промислового розвитку Української РСР. В зазначеному масиві наукової та науково-популярної продукції автори розглядали певний комплекс джерел та приходили до висновків про неухильний та поступальний розвиток радянської економіки та промисловості зокрема в парадигмі соціалізм-комунізм. В котре підкреслюємо, що до історіографічних джерел радянського періоду слід підходити вибірково та неоднозначно. З одного боку, очевидно, що значна частина наукової, а тим паче науково-популярної та пропагандистської літератури створювалася за готовими «стандартами», «кліше», відображаючи, коментуючи ідеологічні та політичні оцінки свого часу. З іншого боку, ціла низка проблем, особливо промислового розвитку УРСР, розроблялася в науковому плані досить плідно.

ВПЛИВ СПЕКУЛЯЦІЇ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ МЕШКАНЦІВ ЛЬВОВА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (ЛИПЕНЬ 1915 – ГРУДЕНЬ 1917 РР.)

Василь Босак — 2025-05-27

У статті розглянуто основні фактори, що сприяли зростанню товарної спекуляції у Львові протягом 1915–1917 рр., її основні форми, а також методи боротьби, які застосовували центральні та місцеві органи влади й поліція. Насамперед проаналізовано чинники, що призвели до поширення явища спекуляції у досліджуваний період. Зокрема, розглянуто вплив на гендлювання масового притоку біженців і переселенців, що спричинило різке зростання чисельності населення міста. Другою причиною зростання тіньової торгівлі визначено недоліки продовольчого забезпечення Львова в умовах війни, що призвели до дефіциту товарів. Незважаючи на запровадження системи регулювання цін та контролю за запасами, нестача продовольства створила умови для тіньових схем та нелегальної торгівлі. Окрему увагу приділено криміногенній ситуації та мародерству, які загострилися в останні тижні перебування російської адміністрації у Львові. Зазначено масові пограбування, розкрадання складів та військових казарм, що стало причиною штучного дефіциту товарів та зростанню нелегального рин- ку. Згадано про вплив санітарно-епідеміологічної ситуації, що не лише ускладнила умови життя, а й вплинула на логістику постачання товарів і поширення панічних настроїв серед населення. Також у статті охарактеризовано основні форми спекулятивної діяльності у досліджуваний період. Наймасовішим проявом серед них стало завищення цін у роздрібній торгівлі. Зазначено відмінності у спекулятивних практиках дрібних торговців та великих перекупників: перші змушені були реалізовувати продукцію за завищеними цінами для власного виживання, тоді як другі організовували масштабні схеми зі штучним дефіцитом. Розглянуто практику вивезення продовольства з міста. Підкреслено, що окремі випадки переміщення товарів здійснювалися біженцями та військовими для особистого використання, однак значні партії продовольства нелегально вивозилися з метою перепродажу, що лише поглиблювало товарний дефіцит у Львові. У фінальній частині статті увагу присвячено методам боротьби з гендлюванням, які застосовували австрійська адміністрація та правоохоронні органи. Проаналізовано заходи з контролю за магазинами і ринками, впровадження граничних цін та покарання для порушників. Також оцінено ефективність даних заходів. Дослідження дає змогу глибше зрозуміти соціально-економічну ситуацію Львова в роки Першої світової війни, розкриваючи механізми функціонування спекуляції та її вплив на повсякденне життя мешканців міста.

ІГУМЕНЯ НАТАЛІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК КОРЕЦЬКОГО СВЯТО-ТРОЇЦЬКОГО ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ

Вікторія Гордійчук — 2025-05-27

У сучасній історичній науці небагато досліджень, присвячених питанню ролі ігумені у становленні та розвитку обителі. Хоча життєдіяльність будь-якого монастиря тісно пов’язана з несенням послуху її настоятельниці. Ці духовні особи вкрай важливі, адже, згідно з церковними нормами та приписами саме на очільників церковної інституції покладено відповідальність за організацію життя обителі, вони є прикладом й зразком для чернецтва. Основну увагу даної статті зосереджено на дослідженні діяльності ігумені Наталії, очільниці Корецького жіночого Свято-Троїцького монастиря, та її особистого внеску у розбудову обителі та поступу чернечого осередку. Завдяки її організаторським здібностям, авторитету, Корецька обитель продовжувала стрімко розвиватися, нарощуючи свій економічний потенціал. У час перебудови монастир повернув свої земельні угіддя, садок. Проаналізовано активну роботу ігумені, що полягала у поверненні відібраних раніше владою монастирських приміщень, збереженні та реставрації об’єкта культурної спадщини. Внаслідок ремонтно-реставраційних робіт, проведених настоятелькою, монастир фактично удосконалив та змінив свій внутрішній та зовнішній інтер’єр. Аналіз дослідницького матеріалу дозволяє стверджувати, що ігуменя зробила внесок у розвиток духовно-просвітницької освіти, церковної історії. Важливою подією стало відкриття та діяльність регентсько-катехизаторського училища, що відіграло значну роль у поширенні православ’я та духовної культури у регіоні та за його межами. Джерелами дослідження стали документи Державного архіву Рівненської області, що вміщують інформацію про діяльність монастиря. Водночас архівні документи значно доповнюють існуючі історичні факти та висвітлюють нові сторони життя монастиря. Встановлено зв’язок внутрішніх змін в обителі з тогочасними подіями суспільного життя. Досліджено, що ігуменя Наталія підтримувала тісні стосунки із архіреями, патріархами, священниками, очільниками інших монастирів, була відкрита для спілкування із зовнішнім світом та вірянами. Вона брала активну участь у церковних соборах, релігійних форумах. Ігумені вдалося переконливо продемонструвати, що Корецька святиня справляла духовний вплив на населення краю та далеко за його межами.

ОСНОВНІ ВЕКТОРИ МІЖНАРОДНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПРОФСПІЛОК В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Ганна Добровольська — 2025-05-27

У статті розглянуто основні вектори міжнародної діяльності українських профспілкових організацій в умовах воєнного стану. Висвітлено ключові події та заходи, які визначили появу нових напрямків, форм та механізмів співпраці українських профспілок із міжнародними партнерами. Проаналізовано значення набуття членства профспілковими об’єднаннями України в Європейській конфедерації профспілок, співпрацю з Міжнародною організацією праці та іншими міжнародними інституціями. Особливу увагу приділено участі українських профспілок у міжнародних конгресах, зустрічам з представниками Організації Об’єднаних Націй та місіями європейських соціальних партнерів, які були присвячені політичній та економічній підтримці України, сприянню захисту соціально-економічних і трудових прав працівників, забезпеченню гуманітарної допомоги, реформуванню вітчизняного законодавства у відповідності до європейських стандартів. У статті наголошено, що саме завдяки міжнародній солідарності профспілки України отримали можливість більш повно виконувати свої статутні зобов’язання, відновлювати інституційні спроможності членських організацій, протистояти викликам війни. Встановлено, що воєнний стан в Україні значно змінив характер і напрямки міжнародної діяльності українських профспілок, спрямувавши їх на посилення співпраці з міжнародними організаціями та профоб’єднаннями, мобілізацію світової підтримки українського народу, здійснення пошуку нових можливостей для взаємодії з партнерами, зокрема через застосування цифрових технологій. Стверджується, що, незважаючи на всі труднощі воєнного часу, українські профспілки відкрили нові можливості для зміцнення своїх позицій у європейському та міжнародному профспілковому русі. Доведено, що зазначені вектори міжнародної діяльності вітчизняних профспілок стали дієвим інструментом консолідації зусиль українського суспільства та світової спільноти для подолання соціально-економічних наслідків війни і забезпечення умов для повоєнного відновлення країни.

ПРОБЛЕМА КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕМЛЕВПОРЯДНИХ РОБІТ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА ПРИКЛАДІ КИЇВСЬКОГО ВІДДІЛЕННЯ СЕЛЯНСЬКОГО ПОЗЕМЕЛЬНОГО БАНКУ)

Людмила Ігнатова — 2025-05-27

У статті проаналізовано процес створення землемірних організацій для генерального та спеціального межування в Російській імперії. На основі вже опублікованих досліджень визначено структуру установ, які займалися межуванням, особливості роботи землемірів в українських губерніях та основні завдання, які покладалися на межові контори та креслярні. Охарактеризовано зародження і становлення навчальних закладів, які готували спеціалістів для проведення землемірних робіт та складання планів обстежених та розмежованих земель. Відзначено, що царський уряд мало переймався створенням таких навчальних закладів: лише на початку ХІХ ст. в Україні була відкрита школа землемірів при Волинській гімназії і лише з другої половини ХІХ ст. при землеробських і сільськогосподарських училищах, які починають відкриватися у цей час, запроваджено викладання спеціальних дисциплін, зокрема геодезії. Підкреслено, що у вищих навчальних закладах, в яких існували сільськогосподарські відділення, фахівців у галузі землевпорядкування не готували. Зазначається, що революційна ситуація на початку ХХ ст. привела до збільшення земельного фонду Селянського банку. Який був створений для продажу поміщицьких земель. У зв’язку з цим акцентовано увагу на тому, що за браком фахівців із землеустрою, керівництво банку пропонувало директору КПІ створити спеціальну артіль зі студентів, які вже пройшли курси спеціальних дисциплін, для подальшої роботи з розмежування банківських земель. Наголошується на тому, що губернська влада, провівши попередню перевірку студентів, відмовила у формуванні такої артілі під приводом того, що ці студенти є «політично неблагонадійними». Зазначається, що з початком столипінської аграрної реформи ситуація із забезпеченням фахівцями землевпорядних комісій, на які у подальшому покладався основний тягар землевпорядних робіт, так і не вирішилася.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОШОВОГО ОБІГУ СІВЕРЩИНИ ХVІІ – ХVІІІ СТ.

Андрій Клюєв — 2025-05-27

У статті зроблена спроба проаналізувати грошовий обіг Сіверщини XVII–XVIІI ст. через скарбові та письмові джерела. Гроші є основою грошового обігу, виконуючи роль міри вартості, що дозволяє оцінювати товари. Водночас вони слугують літописом країни, символом її історії та носієм об’єктивної інформації про минуле, стаючи важливим джерелом для наукових досліджень. Монети відображають матеріальні товарно-грошові відносини певного періоду. Грошовий обіг охоплює рух грошей у сфері обігу та їхню функцію як засобу обміну й платежу. На сучасному етапі розвитку української історичної науки, зокрема в галузі нумізматики та регіоналістики, вивчення товарно-грошових відносин в окремих регіонах потребує більш детального та системного дослідження. Аналіз історії товарно-грошових відносин у Гетьманщині, зокрема на Сіверщині, має велике значення для розуміння економічного становища України та її регіонів, як у минулому, так і в контексті сучасних процесів інтеграції незалежної України до єдиного європейського економічного та фінансового простору. Дослідження грошового обігу Сіверщини базується на: 1) аналізі праць дослідників-нумізматів: О. Бакальця, В. Бєлашова, В. Бойка, Л. Гвоздика-Пріцака, Д. Казімірова, А. Клюєва, М. Котляра, С. Леп’явка, І. Спаського та інших; 2) опрацюванні скарбових комплексів, знайдених на території Чернігово-Сіверщини (Чернігівської, Сумської областей); 3) опрацюванні щоденника генерального хорунжого Миколи Ханенка та щоденника генерального підскарбія Якова Марковича, музейних та архівних фондів; 4) дослідженні регіональних аспектів Сіверщини. Дослідники-нумізмати створили класифікацію монет, що дозволило систематизувати знахідки та відстежити зміни в грошовому обігу з плином часу. Аналіз монет, знайдених на Сіверщині, дозволив визначити, з якими країнами та регіонами вона підтримувала економічні зв'язки у досліджуваний період. Опрацювання скарбових комплексів дало нам уявлення про те, які саме монети перебували в реальному обігу серед населення, відобразили фактичний склад грошової маси. Окрім цього, скарбові комплекси розповіли нам про соціальний статус їхніх власників: великі скарби свідчать про заможність, а невеликі – про повсякденні накопичення. Аналіз скарбових комплексів допоміг виявити періоди економічної нестабільності, коли люди ховали свої заощадження. Аналіз скарбових комплексів дозволив отримати інформацію про торгівельні шляхи: місця знахідок скарбів вказують на розташування важливих торговельних шляхів, а наявність монет різних країн у складі скарбу підтверджує активну участь Сіверщини того часу в міжнародній торгівлі. Опрацювання щоденників надало нам інформацію про грошові одиниці, оскільки містять згадки про різні грошові одиниці, що використовувалися на Сіверщині в той період (рублі, копійки, злоті, талери, орти, флорини, єфімки), що дозволило нам відтворити картину грошового обігу та визначити, які валюти були в обігу. Окрім того, щоденники надали нам інформацію про ціни на різні товари та послуги, що дозволило оцінити рівень інфляції та вартість життя в той період. Також у щоденниках міститься запис про різні фінансові операції (позики, платежі, витрати), що дозволило нам вивчити практику ведення фінансових справ та визначити, які фінансові інструменти використовувалися. Дослідження регіональних аспектів Сіверщини дозволило встановити впливав окремих територій на систему оподаткування та грошовий обіг Сіверщини, дізнатися які податки стягувалися, і як це впливало на економічне життя населення.

«ЗЛОЧИН І ПОКАРАННЯ»: СИСТЕМА ЦЕРКОВНОГО СУДОЧИНСТВА В ПІЗНЬОПРОТЕСТАНТСЬКИХ ГРОМАДАХ ХЕРСОНЩИНИ І КИЇВЩИНИ СЕРЕДИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Богдан Кравчук — 2025-05-27

В статті здійснено аналіз внутрішнього життя пізньопротестантських спільнот Херсонської та Київської губерній середини ХІХ – початку ХХ століття. Встановлено, що дослідження церковного судочинства громад дає змогу споглянути на систему взаємовідносини між її представниками, способи пошуку діалогу та консенсусу в процесі вирішення конфліктних ситуацій, методи покарання за правопорушення. Визначено, що примус до дотримання релігійних норм та правил є необхідністю для функціонування та діяльності будь-якої релігійної організації. Виявлено, що система впливу на порушника в середовищі пізньопротестантських громад здійснювалась не насильницьким способом, але виключно за допомогою вербальних методів: духовних настанов, моральних доган та релігійних заборон. Визначено, що постійні релігійні переслідування та утиски спонукали пізніх протестантів вирішувати конфліктні ситуації між собою в межах громади. Засвідчено, що в таких випадках звернення до державних судових установ, які часто арештовували членів громад за релігійні переконання, було ганьбою та колосальною іміджевою втратою. Встановлено, що саме з цієї причини пізньопротестантські спільноти намагалися віддзеркалити державну судову систему у власному середовищі. Виявлено, що основними причинами покарання правопорушників були непокора рішенням громади, відступлення від догматики віровчень, невиконання Біблійних заповідей та рецидив порушень. Показано, що система покарання складалась із декількох етапів, які відповідали текстам Святого Письма: умовляння на одинці, переконування в обмеженому колі свідків, винесення проблеми на загальні збори громади, яка вирішувала питання шляхом голосування. Доведено, що порушник мав право до останнього моменту здійснити акт розкаяння та бути помилуваним і прощеним. Визначено, що методом покаранням для порушника було відлучення його від церкви із забороною бути присутнім на зібранні та брати участь у Причасті. Встановлено, що повернення до громади мало спроваджуватися розкаянням, випробувальним терміном та голосуванням членів спільноти. Таким чином проаналізовано систему взаємовідносин в протестантських громадах крізь призму їх судочинства.

ІЧНЯНЩИНА У ПЕРІОД РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ (ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ 2022 Р.) ЗА МАТЕРІАЛАМИ ГАЗЕТИ «ТРУДОВА СЛАВА»

Олександр Кривобок — 2025-05-27

Стаття присвячена спогадам людей про початок повномасштабного вторгнення та періоду окупації Ічнянщини у лютому-березні 2022 року. Це своєрідна жива ілюстрація того, що вони переживали, як сприйняли цю жахливу звістку, як змінилося їхнє ставлення до буденних, здавалося, речей, їжі, води, світла, тепла, спокою. Метою дослідження є спроба відновити та увіковічнити історичну пам’ять про ті часи, які назавжди залишаться у наших споминах. Основним джерелом для написання статті були матеріали районної газети «Трудова слава», працівники якої по свіжих слідах подій зібрали важливі спогади жителів Ічнянської громади та зафіксували головні проблеми, які виникали на початку повномасштабного вторгнення, настрої людей, їх переживання та прагнення за будь-яку ціну вижити, вистояти в умовах страшної агресії російської орди. Колишня районна газета впродовж 2020-х років залишилася важливим інформаційним ресурсом для мешканців місцевої громади (а також сусідньої Парафіївської територіальної громади, яка до реформи входила до Ічнянського району). Матеріали публікацій дозволяють говорити про те, що населення в основному не вірило, що почнеться катастрофа для всіх, хоча такі чутки поширювалися. Перші дні війни, окупація стали серйозним соціальним потрясінням для людей, особливо дітей, вплинули на емоційний стан, побут і повсякдення, колективну думку, міжлюдські стосунки, соціально-економічне становище. Пропонована публікація є важливою для розуміння того, що сталося 25 лютого 2022 року, коли південна частина Чернігівської області стала зоною бойових дій і російського наступу на Київ. Жителі сіл Більмачівки, Сваричівки, Вишнівки, Припутнів, Дорогинки згадують про те, яка їх охопила спочатку паніка, бо не знали, що робити, куди тікати і де ховатися. А головне – це відчуття страху за життя своїх дітей, батьків, родичів. Важливе місце серед газетних матеріалів займає інформація про волонтерство вже у перші дні окупації. Жінки й діти гуртувалися, де могли, варили їжу, пекли хліб, робили воскові свічки, передавали консервацію на Чернігів, блокпости, плели маскувальні сітки.

ФІЗКУЛЬТУРНО-СПОРТИВНА РОБОТА У ШКОЛАХ УРСР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1940-Х – 1980-Х РР.

Ольга Лаврут — 2025-05-27

У статті охарактеризовано фізкультурно-спортивну роботу у школах Української РСР періоду другої половини 1940-х – 1980-х років. Доведено, що це була важлива складова освітнього процесу. Вона покликана була сформувати свідоме ставлення до власного здоров’я, до занять фізичною культурою, відповідального ставлення до інших. Учні та педагоги у школі займалися ранковою зарядкою, уроками, позакласними плановими і позаплановими заходами: змаганнями, турнірами, конкурсами. У роботі акцентовано, що у процесі долученості до цієї діяльності учні не лише виконували програмові вимоги із предмету, розширюючи і поглиблюючи свої знання і навички, а й були учасниками масового руху із фізкультурно-спортивної роботи в УРСР і СРСР. Вони представляли власні школи у змаганнях різного масштабу: місцевого, районного, обласного, республіканського, всесоюзного і міжнародного. Однією із головних фігур був учитель, який навчав, розвивав, корегував, демонстрував. Він мав певну фахову підготовку: середню спеціальну, вищу освіту; працював за основним місцем роботи і був сумісником. Найбільше учителів фізичної культури потребувала початкова школа. Це обумовлювалося особливостями роботи із цією віковою категорією. Наголошували на необхідності викладання фізичної культури не учителів початкових класів, які були і класними керівниками у них, а учителів саме фізкультури, які мали відповідну підготовку. Педагоги були відданими власній справі. Як правило, вони потрапляли до шкіл через систему кадрового розподілу, яка існувала в СРСР. Школи мали різний потенціал: матеріально-технічний, кадровий. Часто учителі власними зусиллями покращували його: фарбували, білили, ремонтували, створювали. На такому позитивному прикладі виховували наступне покоління юних спортсменів та педагогів. У статті зазначені й недоліки фізкультурно-спортивної роботи, які обумовлювалися браком спортивного інвентаря, спортзалів, майданчиків для занять, перекладанням відповідальності за це на учителів, адміністрацію шкіл та місцевих органів влади. Кадрове питання також потребувало вирішення. В цілому школярі із задоволенням долучалися до цієї діяльності: вона була активною та різноплановою. Проте держава саме через молоде покоління реалізовувало власні наративи про їх роль у сьогоденному та майбутньому житті. Долучаючи школярів, вона здійснювала контроль над їх дозвіллям, формуванням і розвитком свідомості та керуванням їхніх дій.

ВІЙНА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД

Олександр Лисенко — 2025-05-27

У статті розкриваються особливості історієписання, об’єктом якого виступає сучасна війна Російської Федерації проти України, що почалася у 2014 році, але ще не завершилася. За більш як десять років накопичилася велика кількість різноманітних наукових, публіцистичних та археографічних публікацій. У такий спосіб формується історичний наратив, що відображає різні концепції та візії представників української та зарубіжної спільноти науковців. У статті міститься інформація про інституційні кроки, спрямовані на створення передумов для формування творчих колективів, які опрацьовують воєнну проблематику, аналізуються видання, підготовлені українськими та зарубіжними дослідниками. Серед них – співробітники Національного університету оборони України, які на систематичній основі акумулюють емпіричні матеріали та інформують суспільство про перебіг воєнних дій на фронті та героїчну боротьбу ЗСУ проти ворога. Розкриваються підходи українських істориків до студіювання антиукраїнської колоніальної політики російського імперіалізму та гібридні акції Москви, спрямованої проти України, простежується історична тяглість збройного протистояння Росії та України, початки якої сягають ХІІ сторіччя. Політологічний зріз українсько-російських антагонізмів розглянуто у кількох колективних працях, виданих Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Цікавою є серія видань Інституту історії України НАНУ, в яких висвітлюються актуальні питання української історії та сучасності в контексті українсько-російського протистояння та подій, пов’язаних з російсько-українською війною 2014–2025 рр. Зазначається, що багато публікацій з тематики російсько-української війни вийшло в різних країнах світу. У багатьох аналітичних публікаціях запропоновано цікаву компаративістську платформу для військово-політичної характеристики сучасних Росії та України, проаналізована еволюція російської імперської ідеї, подано характеристику ідейних основ сучасних російських внутрішньо- та зовнішньополітичної доктрин, в основі яких лежить російський шовінізм, ксенофобія, позиціонування «ворогів» та експансіоністський курс щодо сусідніх держав, які Москва вважає власною сферою впливу, акцентується увага на її імперських алюзіях. Міждисциплінарний характер наукових студій забезпечує стереоскопічний погляд на нинішню війну як синтетичне, багатовимірне явище та її наслідки.

РЕАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОЇ КОЛОНІАЛЬНОЇ ВЛАДИ ЩОДО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У РОКИ НЕПУ (1921–1928) (НА МАТЕРІАЛІ ПОДІЛЛЯ)

Микола Олійник — 2025-05-27

У статті комплексно проаналізовано діяльність партійних і радянських органів Подільської губернії з реалізації політики російсько-більшовицької колоніальної влади щодо національних меншин у період непу. З’ясовано, що для роботи з національними меншинами в регіоні були створені губернські, повітові, а після проведення в 1923 р. районування округові й районні єврейські та польські підвідділи у відповідних комітетах КП(б)У й рад, а у відділах народної освіти – аналогічна секції. Звернуто увагу, що з початком українізації для координації роботи з національними меншинами було створено губернську комісію в справах національностей, включивши до її складу представників від єврейської, польської й молдавської спільнот. Вона рекомендувала окружкомам призначити члена президії, який володіє рідною мовою певної нацменшини. Досліджено, що з метою послабити демографічне перенаселення регіону й знизити напруження міжетнічних відносин із 1923 р. на Поділлі реалізовувалася загальнодержавна програма переселення, переважно євреїв, на вільні землі півдня України й Криму. З’ясовано, що для кращого врахування специфіки роботи в містечках і селах, де більшість чи значну частину мешканців становили етнічні меншини, у 1924–1928 рр. було створено єврейські польські, російські й німецьку ради. Наголошено, що діловодство в національних сільрадах переважно велося українською мовою, оскільки активних носіїв німецької, польської або їдиш не вистачало. Отже, за ініціативи зазначених рад відкривалися школи й технікуми з викладанням відповідними національними мовами. Підкреслено, що своїм великим досягненням влада вважала забезпечення доступу представників національних меншин до участі в судових засіданнях рідною мовою. Однак усі зазначені досягнення були лише ширмою для утвердження колоніального статусу України в складі російсько-більшовицької імперії. Саме тому вже в 1930-х роках вони були ліквідовані, а активні учасники розбудови структур національних меншин – репресовані.

СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ОДЕЩИНИ ТА ЙОГО РОЛЬ У ВІДБУДОВІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 1944 РОЦІ

Олександр Осипенко — 2025-05-27

У статі проаналізовано становище сільського господарства Південно-Західної України після звільнення зазначеної території від німецько-румунських окупантів у 1944 р., зазначено, що загальновідомими фактами є те, що внаслідок Другої світової війни й окупації територій економічний потенціал України зазнав колосальних матеріальних утрат, адже війна територією України прокотилася двічі: перший раз, коли війська Вермахту наступали, переслідуючи радянську армію, і другий раз, коли німецькі війська опинилися вже в протилежній ситуації, відступаючи під тиском совітів. Деокупувавши південно-західні терени України, радянське керівництво відразу повернуло й довоєнні методи експлуатації сільськогосподарських працівників, а саме: колгоспно-радгоспну кріпосницьку систему експлуатації сільського населення та злощасний «трудодень» (варто відмітити, що румунська окупаційна адміністрація також використовувала цю форму експлуатації сільського населення). Відновлення функціонування сільського господарства як основного виробника продовольства лягло на плечі простого сільського обивателя, який після звільнення зазначених територій виконував усю найтяжчу сільськогосподарську роботу. Важливий внесок у відбудову сільського господарства зробила жіноча половина суспільства. Зазначено, що в архівних документах немає жодної згадки про те, чи були ці всі поля, на яких проводили титанічну роботу сільські гарувальники, перевірені на наявність мін, як протитанкових, так і протипіхотних. Стає зрозуміло, що якщо такої роботи військових саперів не було проведено, то саме керівництво (не те що керівники колгоспів, а й саме вище тогочасне партійне керівництво) свідомо наражало на небезпеку пересічного громадянина, що ще раз підтверджує цинізм сталінської тоталітарної системи. Однак, незважаючи на таку людиноненависницьку політику сталінського керівництва до власних громадян, із перших днів звільнення українських земель від окупантів саме сільське населення Одещини, як і загалом населення українських земель, стало основним сподвижником відбудови сільськогосподарського потенціалу регіону.

ДИСИДЕНТ ЛЕОНІД ПЛЮЩ У БОРОТЬБІ ПРОТИ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ

Богдан Паска — 2025-05-27

Метою статті є комплексне висвітлення життєвого шляху дисидента Леоніда Плюща, зокрема його боротьби з радянською репресивною системою, періоду ув’язнення в психіатричній лікарні й подальшої еміграції до Франції. Стаття сприяє розумінню історичних процесів боротьби за права людини в СРСР і значення внеску Л. Плюща в український дисидентський рух. Методологічною основою статті стали принципи об’єктивності, історизму, усебічності, наступності, а також комплекс загальнонаукових і спеціально-історичних методів. У роботі використано методи аналізу й синтезу, проблемно-хронологічний, ретроспективний, метод порівняння й зіставлення інформації з різних джерел. Основу джерельної бази становлять спогади і твори самого Л. Плюща, матеріали діаспорної та іноземної преси, а також доповідні записки Комітету державної безпеки (КДБ) на адресу вищого партійного керівництва Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР) із Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ). Автори доходять висновку, що Л. Плющ долучився до дисидентського руху ще в середині 1960-х рр., виступивши за демократизацію радянської системи. На рубежі 1960-х – 1970-х рр. він увійшов до кола московських правозахисників і став одним із основних комунікаторів між російськими дисидентами та представниками українського національного руху. Громадська активність Л. Плюща стала ключовою причиною його арешту під час реалізації працівниками КДБ справи «Блок» у 1972 р. й подальшого запроторення до спеціальної психіатричної лікарні. Пройшовши через репресії, примусове психіатричне ув’язнення й переслідування, він не зламався, а, навпаки, продовжив боротьбу за права людини в умовах перебування за кордоном. Унаслідок міжнародного резонансу дисидента в січні 1976 р. звільнили з ув’язнення; він емігрував до Франції. Опинившись на Заході, колишній політв’язень активно співпрацював із правозахисними організаціями, українською діаспорою й демократичними силами, викриваючи злочини радянської влади. Його діяльність сприяла посиленню міжнародного тиску на СРСР і зміцненню руху опору серед українців як за кордоном, так і всередині країни.

СУЧАСНІ СТРАТЕГІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОСПРОМОЖНОСТІ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У СВІТЛІ МІЖНАРОДНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Тетяна Плазова — 2025-05-27

У статті досліджено сучасні стратегії забезпечення обороноспроможності країн Центрально-Східної Європи в контексті виконання міжнародних зобов’язань. Виявлено, що інтеграція міжнародних стандартів НАТО та ЄС сприяє підвищенню обороноспроможності регіону, однак супроводжується низкою проблем, серед яких – обмеженість ресурсів, технологічна відсталість і конфлікти між колективними зобов’язаннями й національними інтересами. Метою роботи є визначення основних проблем адаптації міжнародних зобов’язань до національних потреб і розроблення рекомендацій щодо оптимізації стратегій оборони з урахуванням сучасних загроз. У дослідженні використано методи порівняльного аналізу для виявлення ефективності наявних підходів у різних країнах регіону, аналітичного узагальнення досвіду країн-членів НАТО та країн-партнерів, таких як Україна, а також моделювання потенційних шляхів удосконалення оборонної політики. У результатах дослідження з’ясовано, що країни Центрально-Східної Європи досягають значних успіхів у модернізації збройних сил, посиленні кіберзахисту й розвитку регіональної співпраці. Водночас виявлено проблеми, пов’язані з недостатньою координацією зусиль між державами регіону, обмеженістю фінансування й технологічними бар’єрами. Досвід України у стримуванні агресії став каталізатором реформ у безпековій сфері та джерелом інновацій, які можуть бути адаптовані іншими країнами. Зроблено висновок, що стійкість оборонних систем потребує інтеграції технологій, посилення регіональної співпраці й підтримки оборонної промисловості. Подальші дослідження можуть бути зосереджені на вивченні впливу міжнародної допомоги, ролі штучного інтелекту у військових стратегіях та інноваційних підходах до кібербезпеки.

РІД ТОМАР У КОВРАЇ: ПОХОДЖЕННЯ Й ДІЯЛЬНІСТЬ

Юлія Руденко — 2025-05-27

У статті досліджується історія роду Томар, зокрема його коврайської гілки, яка відіграла значну роль у становленні с. Коврай Золотоніського району Черкаської області. Основою для дослідження стали документи Центрального державного історичного архіву України й фонди Літературного музею Г.С. Сковороди. Аналізуючи доступні джерела, авторка виявила, що комплексного дослідження цього роду раніше не існувало, а лише окремі аспекти його історії були предметом уваги дослідників. Основу теоретико-методологічної бази дослідження становить сукупність загальнонаукових і суто історичних методів. Застосовуються загальновизнані принципи об’єктивності, науковості, логіко-системний і порівняльний аналіз, проблемно-хронологічний підхід, а також методи синтезу, узагальнення, опрацювання усно-історичних джерел. Рід Томар мав грецьке походження, був відомий ще в Епірі й Македонії. У XVII ст. окремі представники роду емігрували до України через турецьке завоювання Греції. Засновником української гілки роду був Іван Томорка, який оселився в Переяславі й став активним учасником козацького руху. Протягом століть рід Томар інтегрувався в козацьку старшину й став частиною «малоросійського дворянства». Томари прагнули забезпечити успішну кар’єру своїх синів в адміністративних структурах і на військовій службі. Найвідомішим представником родини в Російській імперії став Василь Томара – учень Григорія Сковороди. Дослідження висвітлює економічний і соціальний вплив Томар на розвиток с. Коврай. Вони володіли значними земельними угіддями й фільварками, активно займалися сільським господарством, будівництвом церков та іншими соціально важливими проєктами. Серед досягнень роду – заснування Троїцької церкви в селі, що стала важливим культурним і духовним центром. У статті зроблено висновок про вагомий внесок роду Томар у розвиток місцевої громади, а також відображено складні стосунки між місцевими жителями й представниками роду, що були зумовлені соціально-економічними змінами того часу.

СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНИКА Й ДИСИДЕНТА ОПАНАСА ЗАЛИВАХИ

Андрій Ципуга — 2025-05-27

Метою статті є всебічне дослідження особливостей формування світогляду і становлення особистості Опанаса Заливахи протягом перших сорока років його життя. Методологічною основою статті стали принципи об’єктивності, історизму, усебічності, наступності, а також комплекс загальнонаукових і спеціально- історичних методів. У роботі використано методи аналізу й синтезу, проблемно-хронологічний, ретроспективний, метод порівняння й зіставлення інформації з різних джерел. Основу джерельної бази становлять спогади самого О. Заливахи, його близьких і знайомих, праці інших дисидентів – В’ячеслава Чорновола й Богдана Гориня, а також матеріли Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ). Простежено ключові віхи життєвого шляху О. Заливахи в дитячі, юнацькі й молоді роки, які мали значний вплив на формування його світогляду, становлення художника як особистості з яскраво вираженою українською національною свідомістю. Автор доходить висновку, що в період дитинства та юності О. Заливаха перебував під загрозою позбавлення своєї національної ідентичності. Сталінські репресії й Голодомор 1932–1933 рр., спрямовані на знищення свідомого українства, зумовили відсутність доступу дисидента до українських культурних надбань впродовж тривалого періоду. Тим не менше художник навіть в умовах переселення на Далекий Схід Російської Федерації зумів зберегти як родову пам’ять, так і національну свідомість. У радянський період дисидент не мав повноцінної змоги розвиватися також і як митець. Тоталітарна система в СРСР перешкодила процесу здобування О. Заливахою якісної мистецької освіти, не лише ускладнивши його життєві обставини, а й нав’язуючи художникові власні обмежені уявлення щодо мистецтва. Значні перешкоди створювалися також і в період роботи митця за спеціальністю наприкінці 1950-х – у першій половині 1960-х рр., адже радянська влада через заборони виставок зумовлювала відсутність доступу мистецької спадщини художника для широкого загалу. Загалом О. Заливаха, незважаючи на творчість поза нав’язаними тоталітарним режимом в СРСР рамками, міг отримати визнання лише серед вузького кола осіб, які також мали нонконформістські погляди.

БАЛКАНСЬКИЙ РЕГІОН: ВІД СХІДНОЇ КРИЗИ ДО РІШЕНЬ БЕРЛІНСЬКОГО КОНГРЕСУ 1878 Р.

Степан Борчук — 2025-05-27

У статті розглянуто зовнішньополітичні плани та діяльність великих європейських держав на Балканах у 1870-ті рр. XIX ст., що були скеровані на забезпечення власної балкансько-близькосхідної політики, а тому і спричинили розв’язання міжнародних криз у регіоні у 1880-ті рр. XIX ст. Встановлено, що у системі міжнародних відносин 1870–1880-х рр. XIX ст. одне з центральних місць посідав Балканський регіон, де зіштовхнулися інтереси великих європейських держав, які претендували на виключний вплив у ньому. На авансцену світової політики вийшло Східне питання – комплекс невирішених гострих проблем, складовими якого були національно-визвольний рух балканських, у першу чергу слов’янських народів, криза військово-феодальної Oсманської імперії, глобальне суперництво великих держав за впливи у Південно-Східній Європі, їх прагнення заволодіти чорноморськими протоками і утвердитися у Східному Середземномор’ї. Прослідковано, що не останню роль у політиці великих європейських держав відігравало також прагнення встановити власний контроль над значними володіннями турецького султана у цій частині Європи.Проаналізовано, що у 1870-ті рр. XIX ст. окреслились нові тенденції у розвитку Східного питання, зумовлені багатьма кардинальними змінами на міжнародній арені. Полум’я повстань 1875–1876 рр. у Герцеговині, Боснії, Болгарії, Сербії та Чорногорії і пожежа російсько-турецької війни 1877–1878 рр. знищили «Кримську систему». Центральне місце у боротьбі великих держав за впливи на Балканах, у долях народів Південно-Східної Європи належало Східній кризі 1875–1878 рр. Доведено, що її основною визначальною рисою було звільнення балканських слов’ян шляхом їх збройної боротьби і у результаті поразки у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Oсманської імперії. Варто звернути увагу на те, що у досліджуваний період у жодного з балканських народів ще не завершився процес консолідації і не закінчилося будівництво національних держав. Балканські народи рішуче виступали за перегляд кордонів, і ця вимога невдовзі стала головною складовою зовнішньої політики великих держав Європи.

РАШИЗМ ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, 1914–1917 РР.

Олександр Кадол — 2025-05-27

У статті вивчається шовіністична політика царизму часів Першої світової війни щодо власного населення іноетнічного походження, зокрема етнічних німців. Це питання досліджується крізь призму аналізу суспільно-політичної ситуації, що сприяла формуванню германофобських настроїв. З огляду на поразки російської армії у суспільстві назріла духовна криза, в умовах якої активізувався російський націоналізм. 16 липня 1914 р. було затверджено «Положення про польове управління військ у воєнний час». Західні прифронтові кордони країни були населені переважно неросійським населенням. На зазначеній території влада належала вищій воєнній адміністрації.Питання про статус німецького населення Росії було поставлено на порядок денний ще 19 липня 1914 р. В цей час також була введена градація населення на військовополонених і невійськовополонених, що визначило для кожної групи міру контролю. Особи, які мали німецьке підданство, автоматично оголошувалися військовополоненими.Почалися масові арешти, що пояснювалися захистом країни від дій можливої «п’ятої колони», оскільки Німеччина та Австрія мобілізували своїх закордонних підданих. Більшість західних і південних губерній 20 липня 1914 р. потрапили під дію військового стану та стану облоги. Була розширена влада військових структур, зокрема, в питаннях внутрішнього управління. Царський указ від 28 липня 1914 р. «Про правила, якими Росія буде керуватися під час війни 1914 р.» ліквідував пільги, надані підданим ворожих держав міжнародними договорами за принципом загальної взаємності. Спираючись на «Правила про місцевості, що проголошені на військовому стані 1892 р.», у прифронтових областях у перші місяці війни була заборонена церковна служба німецькою мовою з побоювань прогерманської агітації священиків. Введено заборону на публічне її використання в побуті, економічній діяльності, освіті, топоніміці, релігійному житті. Об’єктами антинімецької кампанії стали атрибути німецької культури в цілому (мова, звичаї та традиції, школа, історія, походження, власність, у першу чергу, земельна). Якщо мовні обмеження 1914 – 1915 рр. стосувалися ряду конкретних ситуацій та певних територій, то в 1916 р. ситуація докорінно змінилася. Підсумував мовне питання Микола II, який затвердив 18 серпня 1916 р. «Положення Ради Міністрів щодо заборони викладання німецькою мовою». Правочинним став необмежений контроль воєнної та жандармсько-поліцейської влади над цивільним населенням. Більше того, згідно російським законам воєнного часу, власне населення прирівнювалося до «ворожого», якщо армія діяла на територіях, де було проголошено військовий стан. Виявлено тісний зв’язок між карально-репресивним апаратом самодержавства та успішною діяльністю націоналістичної пропаганди. Доведено, що антинімецька кампанія в самодержавній імперії була ознакою часу в загальному річищі історії Першої світової війни. Проте, на відміну від західних країн, російський варіант антинімецької кампанії мав значно радикальніший характер шовіністичного забарвлення.

КУЛЬТУРНІ МАРКЕРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ (СПРОБА КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ ДОСВІДУ / НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ ТА ЯПОНІЇ)

Оксана Каліщук — 2025-05-27

Вихідним пунктом дослідження уважаємо твердження, що маркерами національної ідентичности є національна свідомість, територія, історія, релігія. Аналізуючи різноманітні культурні маркери, не можна оминути питання мови. І у випадку Японії, і у випадку України саме мова виявилася чинником вибудови етнічних кордонів. У статті на підставі ґрунтовного аналізу змісту ідентичности та факторів, які на неї впливають, подана характеристика її культурних маркерів. Вихідним пунктом слід уважати багатогранність явища національної ідентичности, яке поєднує у собі суспільні, політичні, економічні та культурні ознаки. У статті розкрито вплив культури на формування національної ідентичности на прикладі української та японської націй. Вказано, що дослідження цієї проблеми лежить у руслі розвитку міждисциплінарних та компаративних студій у сучасній гуманітаристиці. Представлено особливості академічного дискурсу, теоретичні й термінологічні аспекти формування національної ідентичности.Встановлено, що у Японії історично склалася двоєдина ідентичність: з одного боку, орієнтована на західні зразки інституціональна, або зовнішня, з другого – базована на духовно-моральних цінностях, внутрішня, далекосхідна ідентичність. Японська культура й традиція визначають спосіб, в який функціонує японське суспільство й складає поєднання традиційних консервативних начал (які лежать у буддизмі, синтоїзмі і феодального суспільства) та сильних начал модерності, демократії, консумпціонізму. В Україні, незважаючи на її розташування на фронтирі західної та східної цивілізації, національна ідентичність українців зорієнтована на західні християнські цінности та їх відстоювання. Саме історичні чинники формування національної ідентичності та її культурних маркерів є підґрунтям сучасних українського та японського суспільств.

ІБЕРІЙСЬКИЙ КОЛОНІАЛІЗМ В АМЕРИЦІ ТА ЙОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ НАСЛІДКИ

Віталій Космина — 2025-05-27

Стаття присвячена цивілізаційним наслідкам раннього періоду європейської колоніальної політики в Америці.Впровадження в дослідження історії України колоніального дискурсу вимагає проведення порівнянь із «класичними» прикладами європейського колоніалізму, особливо з першим і надзвичайно масштабним – у Північній, Центральній і Південній Америці, починаючи з ХV–ХVІ століть. У наукових дослідженнях недостатньо вивчений безпосередній зв’язок між зазвичай прагматичною колоніальною політикою в регіоні та її цивілізаційним змістом і наслідками. Метою статті є розгляд теоретико-методологічних засад вивчення взаємодії цивілізацій та змісту і наслідків колоніальної політики в ХVІ–ХVІІІ ст. іберійських держав у зоні індіанських цивілізацій в Америці. В основу дослідження покладена авторська методологія цивілізаційного аналізу історичного процесу, що спирається на системно-комунікативну теорію суспільства. Показано унікальність даного різновиду колонізації: країни однієї сформованої цивілізації колонізували народи інших. Встановлено, однак, що тут мали місце різні стадії розвитку цивілізацій. Якщо іберійські країни належали до середньовічної християнської цивілізації, то ацтеки, майя, інки належали до цивілізацій доосьового часу: в них так і не виникли релігійно-філософські системи сучасного типу. Водночас виявлено, що й Іспанії та Португалії, що пройшли через тривалий період Реконкісти, і доколумбовим цивілізаціям Америки були властиві структурні характеристики, що зближували їх зі Сходом: патримоніальна держава й корпоративна (або общинна) організація. Окреслено періоди колонізації: конкісти і розграбування коштовних речей; захоплення й освоєння родовищ золота й срібла; системної експлуатації Америки та її ресурсів. Зазначено, що в результаті колонізації іберійська патримоніальна держава замінила зруйновану індіанську і була поєднана з індіанською сільською общиною, а католицизм зовні набував індіанської стилістики. Утворилась нова, Латиноамериканська, цивілізація. В регіонах поза межами вказаних цивілізацій, де й індіанське населення було нечисленним, поширювався переселенський тип колонізації.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЩОДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТУРЕЧЧИНИ: ВИКЛИКИ, ПЕРСПЕКТИВИ Й НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ

Оксана Меміш — 2025-05-27

Стаття присвячена аналізу суспільно-політичного дискурсу навколо процесу європейської інтеграції Туреччини, визначенню ключових викликів, перспектив і національних інтересів, що впливають на формування зовнішньополітичної стратегії країни у відносинах із Європейським Союзом. Указано на те, що турецька модель модернізації суспільства й держави майже століття привертає увагу вчених і політиків усього світу як унікальний приклад мусульманської країни, в основі політичної системи якої лежать західні за своєю сутністю принципи світськості й демократичного правління. Досліджено ключові чинники, що впливають на взаємини Туреччини з Європейським Союзом, зокрема внутрішньополітичні процеси, демократичні реформи, а також зовнішньополітичні амбіції. Проаналізовано процес поступової зміни пріоритетів Туреччини щодо європейської інтеграції, що частково пов’язано з внутрішніми політичними трансформаціями та зміненою геополітичною ситуацією. Особливу увагу зосереджено на змінах у політичному дискурсі з початку 2000-х років, зокрема в контексті зміцнення влади Партії справедливості й розвитку. Аргументовано думку про зменшення залежності Туреччини від ЄС, унаслідок чого євроінтеграція поступово відходить на другий план порівняно з іншими зовнішньополітичними й національними інтересами. Доведено, що дослідження суспільно-політичного дискурсу щодо європейської інтеграції Туреччини є необхідним для розуміння того, як цей процес впливає на політичні рішення, суспільну свідомість і міжнародний імідж Туреччини. Таким чином, процес європейської інтеграції Туреччини стикається з низкою викликів, серед яких – культурні й релігійні відмінності між Туреччиною та ЄС, внутрішньополітичні проблеми, такі як репресії й обмеження демократичних свобод, а також геополітичні розбіжності щодо зовнішньої політики Туреччини. Туреччина ставить на перший план свої національні інтереси, що включають економічне зростання, політичну стабільність і зміцнення позицій на міжнародній арені: євроінтеграція для Туреччини є важливим, але не єдиним стратегічним напрямом розвитку.

РЕФОРМИ ДЕН СЯОПІНА ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЦЕНТРАЛЬНУ Й СХІДНУ ЄВРОПУ

Станіслав Наумов — 2025-05-27

Стаття присвячена аналізу реформ Ден Сяопіна та їх впливу на країни Центрально-Східної Європи (ЦСЄ).Реформи, започатковані Денем у Китаї після 1978 року, стали важливим етапом економічної трансформації, що дала Китаю змогу перейти від централізованої економіки до ринкових принципів, що сприяло його інтеграції у світову економіку. Однак вплив цих змін не обмежувався лише внутрішніми економічними й політичними процесами. Зокрема, політика «реформ і відкритості» Ден Сяопіна справила значний вплив на країни Центрально-Східної Європи, де після падіння комуністичних режимів у кінці 1980-х років країни регіону також переживали перехід від централізовано-планованих економік до ринкових.Також розглядається, як Китай у період після реформ Дена став важливим економічним і політичним гравцем для країн ЦСЄ. Зокрема, досліджуються такі аспекти, як економічна співпраця, зміцнення торговельних зв’язків, інвестиції в інфраструктуру й дипломатичне співробітництво між Китаєм і країнами регіону. Окрему увагу приділено стратегічним інтересам Китаю в ЦСЄ, що включають використання економічного впливу для зменшення ролі Росії, посилення взаємодії з Європейським Союзом і створення нових можливостей для розвитку регіонів Центральної та Східної Європи через китайські інвестиції й торгівлю.Аналізуючи історичний контекст і розвиток відносин Китаю з країнами ЦСЄ, підкреслюємо значущість політики Дена Сяопіна у створенні довгострокових економічних зв’язків, які сьогодні стали важливою частиною глобальної стратегії Китаю. Таким чином, у статті висвітлено спадщину Дена Сяопіна в контексті міжнародних відносин і його вплив на політичний та економічний ландшафт Центрально-Східної Європи.

ЧИСЕЛЬНІСТЬ, СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА Й ЗАЙНЯТІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ РІВНОГО НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Тетяна Омельчак — 2025-05-27

У статті на основі джерел і літератури досліджено чисельність, соціальну структуру й зайнятість польського населення Рівного наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Установлено, що польська громада Рівного становила лише 6,77% від загальної чисельності мешканців міста. Більшість поляків Рівного були римо-католиками. З’ясовано, що понад половину поляків Рівного були грамотними. Значна кількість представників польської громади, особливо серед чоловіків, були не одружені, що свідчило про кризу шлюбно-сімейних взаємин серед поляків Рівного. Відсутність можливості вибрати пару серед нечисленної польської громади міста змушувала шукати пару серед мешканців Рівного, які були представниками інших віросповідань. Із кінця ХІХ ст. основним джерелом зростання чисельності міського населення Волині стала внутрішня міграція. Серед мешканців Рівного переважали вихідці з Волині, уродженці Рівненського повіту при цьому становили більше ніж 37%. Лише третю частину населення міста Рівного становили уродженці інших губерній європейської частини Російської імперії та губерній Привіслянського краю. Досить незначною серед мешканців Рівного була частка іноземних підданих, більшість із яких становили громадяни Австро-Угорської імперії. У становій структурі польської громади Рівного переважали селяни, на другому місці були міщани, а на третьому – представники дворянства. Згідно з даними Всеросійського перепису населення 1897 р., кожен четвертий представник польської громади Рівного працював у прислузі, особливо висока частка зайнятості в цій сфері була серед жінок. Чоловіки-поляки працювали в усіх без винятку сферах, найбільше їх зафіксовано на військовій службі, у промисловості й ремеслі. Дані перепису свідчили й про досить незначну кількість поляків Рівного на державній службі.

ЯПОНІЯ: ПОСТУП ВІД ІЗОЛЯЦІЇ ТА ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ ДО ГЛОБАЛІЗАЦІЙНОЇ ЄДНОСТІ КУЛЬТУРИ

Людмила Стрільчук — 2025-05-27

Японія є однією з тих країн, яка, дбаючи про збереження культурних традицій, паралельно рухається шляхом трансформаційних змін, вдало поєднуючи інновації з національною ідентичністю, інтегрується до сучасного глобалізованого світу, не втрачаючи національної колористики. Фактично цей трансформаційний поступ Японії розпочався з кінця 60-х років ХІХ століття, періоду Мейдзі Ісін. Незважаючи на суспільно-політичні трансформації цього періоду, Японія все ж продовжувала залишатися монокультурною країною аж до часу завершення Другої світової війни. Вибухове економічне зростання в Японії між 1945 і 1989 роками хоча й спричинило докорінні зміни в японському суспільстві, проте не підірвало засад корпоративізму й ієрархічних суспільних відносин. Попри це, Японська держава зуміла здійснити надзвичайний стрибок у культурній модернізації з кінця ХХ століття.Торуючи шлях культурної експансії, Японська держава вдається до використання найсучасніших технологій, знаходячи нові форми для пропагування й виходу власної національної культури на світові ринки. З-поміж найпоширеніших форм культурної експансії, які використовуються Японією, варто виділити активну пропаганду й популяризацію японської національної культури у світі з акцентами на її традиціях та унікальності. На практиці японська культурна експансія здійснювалася через організацію та проведення фестивалів японської традиційної культури, через створення японських культурних центрів, пропагування японського мистецтва, музики й кіно, через надання державних грантів на дослідження тематики, пов’язаної з японською історією, економікою, культурою, літературою.У висновках стверджено, що унікальність і самобутність національних культур у сучасному світі стає затребуваним світом ресурсом. Досліджувана в статті Японія є яскравим прикладом держави, яка пройшла тривалий і непростий шлях від ізоляції та традиціоналізму до відкритості й культурної експансії. Безсумнівним здобутком Японії на цьому шляху стало збереження її національної ідентичності й культурної унікальності.

ПОРІВНЯННЯ ПЕРШИХ ПРЕЗИДЕНТІВ ЧЕХІЇ ТА СЛОВАЧЧИНИ ПІСЛЯ «ОКСАМИТОВОГО РОЗЛУЧЕННЯ»: ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ

Андрій Хомич — 2025-05-27

У статті аналізується життєвий шлях двох перших президентів Чеської й Словацької Республік – В. Гавела та М. Ковача. За допомогою просопографічного, а також порівняльного методів автор здійснив аналіз діяльності двох перших майбутніх президентів Чеської й Словацької Республік. Вагомим є принцип історизму, зокрема умови становлення обох майбутніх президентів як особистостей і фахівців у своїх сферах протягом післявоєнного окупаційного радянського режиму на території Чехословаччини. Зазначається, що діяльність окупаційної радянської адміністрації, особливо після введення військ у Чехословаччину 1968 р., ще більше спонукала, а не зменшувала політизацію суспільних настроїв, активним виразником яких був В. Гавел у Празі, а пізніше й М. Ковач у Братиславі. Творча діяльність у сфері драматургії В. Гавела все більше набувала політичного характеру, зокрема після подій 1968 р. у Празі. Його підпільна боротьба з окупаційною радянською владою мала більш радикальний і відвертий характер після зазначених революційних подій, за що він згодом зазнав покарання у вигляді п’ятирічного терміну позбавлення волі. Після «Оксамитової революції» 1989 р. В. Гавел був обраний президентом спільної Чеської й Словацької Федеративної Республіки, а після їх розподілів – двічі поспіль став першим Президентом Чеської Республіки (1993–2003 рр.). М. Ковач, будучи фаховим банкіром і викладачем, після виборів до парламенту в 1992 р. був обраний головою Федеральних зборів, а вже наступного року (після розподілу однієї держави на дві) – президентом Словацької Республіки (1993–1998 рр.). Обрані перші президенти Чеської (В. Гавел) і Словацької (М. Ковач) Республік взяли курс на побудову суверенних демократичних республік із ринковими економіками та із зовнішнім політичним курсом у бік ЄС і НАТО.

ТРАНСФОРМАЦІЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ ЯПОНІЇ: ВІД ПЕРІОДУ МЕЙДЗІ (1868–1912) ДО СУЧАСНОЇ ДОБИ

Анна Шеремета — 2025-05-27

У статті проаналізовано специфіку трансформаційного процесу й еволюцію культурних традицій Японії: від періоду Мейдзі (1868–1912 роки) і до нашого часу. Період Мейдзі став важливим етапом розвитку японського суспільства, адже країна, яка подолала століття самоізоляції, перейшла на етап активної модернізації, упровадження західних технологій, адміністративних реформ і соціальних змін. При цьому відбувалася поступова адаптація усталених звичаїв і традицій до нових умов, вони не зникли, а, пройшовши процес переосмислення, поступово інтегрувалися в нову соціокультурну реальність. У статті проаналізовано вплив модернізаційних процесів періоду Мейдзі на різні сфери культури Японії, зокрема освіту, мистецтво, літературу, релігію тощо.Особлива увага приділяється впливу синтоїзму й буддизму на формування національної культурної ідентичності, зміні статусу самурайського класу та впливу останнього на формування сучасного культурного коду Японії.Також відзначаються подальші етапи розвитку японської культури ХХ–ХХІ століть, зокрема й періоду після Другої світової війни, який ознаменувався для Японії економічним бумом і посиленою інтеграцією у світову спільноту. Окреслюються процеси, які вплинули на формування сучасних культурних традицій Японії як симбіозу традиційного й інноваційного. Аналізується вплив процесів глобалізації на традиційні мистецтва Японії, серед яких – театр Но, Кабукі, чайна церемонія, ікебана. Окрема увага приділяється розвитку японської кухні й національного одягу. Акцентовано увагу на популяризації японських культурних традицій у світі, зокрема через феномен «культурного експорту», який відобразився в поширенні аніме, манги, японської моди, дизайну та кухні за межі самої Японії. Таким чином, у статті виклали комплексний аналіз трансформації та еволюції культурних традицій Японії протягом останніх століть, відображаючи, що Японія змогла не лише зберегти свою самобутність, а й досягти балансу в поєднанні традицій та інновацій.

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ПЕРШИХ ПРЕЗИДЕНТІВ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ: НА ПРИКЛАДІ КРАЇН БАЛТІЇ

Юрій Войтенко — 2025-05-27

У статті здійснено порівняльний та просопографічний аналіз перших президентів балтійських республік, які очолили держави після відновлення незалежності. Стаття містить біографічні дані перших президентів країн Балтії, що дозволяє зрозуміти особливості формування їх як політичних лідерів, особливо в контексті перебування їх в умовах радянської окупації протягом всього післявоєнного періоду. В дослідженні відображено інституційну складову президентства трьох балтійських республік, яка була закладена в ухвалених конституціях. В статті окреслено особливості формування (вибори) та основні повноваження президента, передбачених чинним законодавством у кожній з балтійських республік. Окремо зазначено політичну складову, яка впливала на обрання президента, як в ідеологічному аспекті, так і кількісному вимірі, зокрема на рівні обрання у парламенті, що властиво для політичних систем Латвії і Естонії. Стаття містить інформацію про особливості коаліційної діяльності на рівні парламентів, а також про взаємодію такої більшості з президентом, що сприяло успішній реалізації державної політики. У дослідженні відображено кореляцію між партією влади, коаліційною більшістю, урядом, а також – президентом. Також в статті відображено результат діяльності перших президентів на своїй посаді, а також подальшої їх участі у політичному житті країни. У даному дослідженні окремо згадується про поступ у діях перших президентів до повного суверенітету своїх шляхом виведення російських військ з трьох балтійських республік. У підсумку зазначається, що синергія інституційної і особистої спроможності перших президентів балтійських республік, які після п’ятдесятилітньої радянської окупації відновили свої суверенітети, з новими силами і прагненнями рухали свої держави у бік демократії, ринкової економіки, ЄС і НАТО.

МОЛОДІЖНИЙ ПРАЦІВНИК У СИСТЕМІ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: ПРОЦЕС СТАНОВЛЕННЯ, ФУНКЦІЇ ТА ВИКЛИКИ

Ірина Єрмоленко — 2025-05-27

У статті здійснено аналіз ролі фахівця з питань молоді (молодіжного працівника) як одного зі складових молодіжної політики в Україні. Автор досліджує, яким чином молодіжний працівник впливає на процес формування та реалізації молодіжної політики, розвитку громадянського суспільства та демократизації суспільно-політичних процесів. Розглянуто процес офіційного визнання та законодавчого закріплення даної професії, зокрема проаналізовано міжнародні документи та національні нормативно-правові акти. У роботі розглянуто основні функції молодіжного працівника, серед яких: оцінка потреб молоді, організація та реалізація молодіжної роботи, взаємодія з іншими суб’єктами молодіжної політики, а також виконання ролі посередника між молоддю та органами влади. Проаналізовано основні проблеми та виклики, з якими зіштовхуються представники цієї професії, зокрема низький рівень суспільного визнання, низьку інституційну підтримку, нестачу фінансування, а також вплив повномасштабної війни на ефективність молодіжної роботи. Особливу увагу приділено можливостям розвитку професії у контексті європейської інтеграції, зміцнення інституту демократії в Україні та розширення можливостей для молоді бути долученими до процесів прийняття рішень. У роботі зазначаються сучасні тенденції розвитку молодіжної роботи в Україні, пропонуються механізми підтримки та підвищення ефективності діяльності молодіжних працівників у сучасних умовах. Визначено можливості для покращення умов роботи, зокрема шляхом міжнародної підтримки, розширення можливостей професійного навчання та створення мереж активної взаємодії. Зроблено висновок про необхідність посилення державної підтримки молодіжних працівників, вдосконалення механізмів їх підготовки та підвищення рівня їхнього професійного розвитку. Результати дослідження можуть бути корисними для науковців, фахівців у сфері молодіжної політики, представників громадських організацій та органів місцевого самоврядування.

РОЛЬ «МʼЯКОЇ СИЛИ» В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО ІДЕОЛОГІЧНОГО ПРОТИБОРСТВА КНР ТА США

Світлана Константинюк — 2025-05-27

Стаття розглядає особливості використання стратегій «мʼякої сили» США та КНР в рамках ідеологічної боротьби та змагання за лідерство на міжнародній арені в епоху постбіполярності. Стверджується, що в умовах протиборства на інформаційно-психологічному, та особливо когнітивному, рівнях обидві держави використовують доволі агресивні моделі «мʼякого» впливу, як на нейтральних акторів, так і на акторів-союзників та партнерів одне одного. Автор ділиться міркуваннями щодо ефективності тих чи інших підходів та засобів «мʼякої сили» конкуруючих сторін, а також аналізує їх в рамках SWOT-аналізу.Беручи до уваги досвід використання «мʼякої сили» США, автор наголошує на проблемі відсутності нових підходів та практик у використанні невійськових методів впливу, що є необхідним для держави, яка претендує на статус єдиної наддержави сучасності. Поява нових викликів та загроз, які перешкоджають стабільному пануванню США, таких як поява нових геополітичних гравців, які претендують на лідируючу роль на міжнародній арені, невиважена зовнішня політика щодо країн Близького Сходу, відсутність налагодження процесів демократизації в колишніх країнах-членах СРСР та відсутність балансу у продукуванні «мʼякої» та «жорсткої» сили між США та країнами-партнерами неминуче призвели до кризи ідеї ліберального світопорядку. Аналізуючи спроможності «мʼякої сили» КНР в контексті ідеологічного протистояння, автор наголошує на її негнучкості. Вона зумовлена передусім такими факторами як відсутність розвинутої та багатосторонньої мережі агентів «мʼякої сили» Китаю, а також її внутрішньою спрямованістю, насамперед захистом режиму КНР. Окрім цього, самодискредитація КНР у сфері забезпечення прав та свобод громадян, а також її сприйняття як загрози в регіоні та світі, яка безумовно зумовлена секʼюритизацією та негативною «мʼякою силою» з боку США, не дає змогу лідеру азійського регіону налагоджувати довірливі відносини з іноземними аудиторіями.Разом з тим в статті наголошується на високому потенціалі у творенні та генеруванні «мʼякої сили» КНР, як поки що єдиної альтернативи подальшої «американізації світу».

ОЗНАКИ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ ТА США

Володимир Ліпкан — 2025-05-27

Стаття присвячена всебічному аналізу зовнішньополітичного змісту ознак стратегічного партнерства на прикладі України та США. Констатовано відсутність консенсусних і науково розроблених засад визначення тих чи тих акторів як «стратегічних партнерів»; проблемні питання у формулюванні та пріоритезації окремих ознак у контексті парадигми стратегічного партнерства в політологічних дослідженнях. Методологічною основою статті є політична лінгвістика, теорія політології, теорія геостратегії, герменевтичний аналіз, теорія ігор.Указано види політичної взаємодії: стратегічне партнерство, партнерські відносини, прагматичні відносини, практичну взаємодію. Установлено чіткий перелік ознак, які описують стратегічне партнерство. Продемонстровано, що серед стратегічних партнерів наявні суттєві геостратегічні розбіжності як щодо спільних цінностей, так і щодо ставлення до України, бачення її ролі та шляхів формування гарантованого і стійкого тривалого миру, притягнення до відповідальності міжнародних злочинців російського режиму, що вчинили міжнародні злочини через війну проти України. Констатовано, що коаліція інтересів і коаліцій дій не завжди збігаються, що, відповідно до теорії ігор, зменшує функціонал виграшу. За допомогою герменевтичного методу й методів політичної та правничої лінгвістки встановлено численні колізії в актах стратегічної правотворчості, що визначають зовнішню політику України, продемонстровано нечіткість ознак, якими послуговуються під час визначення певного міжнародного актора стратегічним партнером. На конкретних прикладах взаємодії зі США, Туреччиною, КНР доведено різноаспектність процесів зовнішньополітичної взаємодії, водночас відмежовано її й стратегічне партнерство через проведення чітких червоних ліній для партнерів на підставі встановлення конкретних ознак, які визначають партнера стратегічним саме для України. Формулювання ознак стратегічного партнерства уможливлює встановити, що відносини стратегічного характеру мають бути спрямовані на реалізацію українських національних інтересів, на базі українських національних цінностей з метою ствердження української державності й національної ідентичності, гарантування територіальної цілісності, непорушності державного кордону, державного суверенітету й незалежності, визнання суверенної рівності, міжнародної суб’єктності України та повага до неї.Запропоновано легітимізувати найістотніші ознаки стратегічного партнерство в оновленій Стратегії зовнішньополітичної діяльності України.

ПРОТЕСТНІ РУХИ ПРОТИ ЗАБОРОНИ ПРАПОРА В ПІВНІЧНІЙ ІРЛАНДІЇ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМ ІРЛАНДСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Маріанна Марусинець — 2025-05-27

У статті проаналізовано акції протестів проти символів, зокрема прапора, у контексті проблеми північноірландської ідентичності. Обґрунтовано, що протести проти зняття прапора Великої Британії «Юніон Джек», що відбулися наприкінці 2012 р. – початку 2013 р., привернули увагу міжнародних ЗМІ, політологів і громадськості. Значна частина уваги була зосереджена на залученні молоді та спробах знайти відповіді на питання, як молоді люди, які виросли в більш мирні часи, можуть бути залучені до насильства стосовно минулого Північної Ірландії. Аналіз акцій протесту проти символів, організованих молодими людьми в постконфліктному Белфасті, дав змогу отримати чіткіше уявлення про чинники, що призвели до заворушень і насильства, а також наслідки цих протестів для мирного процесу та стабільності на острові Ірландія.Показано, що протягом тижня в різних частинах Північної Ірландії відбувалися масові протести, які супроводжувалися заворушеннями й насильством, проти рішення міської ради Белфаста прибрати прапор Великої Британії «Юніон Джек» із його постійного місця в мерії міста. Стверджується, що деякі акти насильства були організовані воєнізованими формуваннями. Аргументовано, що громада протестантів, юніоністів і лоялістів (ПЮЛ) виступає проти нових обмежень на вивішування прапора «Юніон Джек» у мерії Белфаста й у 2012–2013 рр. проводила численні акції протесту по всій Північній Ірландії. Представники громади католиків, націоналістів і республіканців (КНР) у міській раді Белфаста хотіли повністю прибрати прапор «Юніон Джек», але, зрештою, проголосували за компроміс з боку неконфесійної партії «Альянс», згідно з яким прапор майорітиме в певні дні.Міська рада проголосувала за те, щоб вивішувати прапор тільки у 18 визначених днів на рік. Юніоністи вважають, що зміни, які стосуються прапора «Юніон Джек», є зазіханням на їхню культурну ідентичність, відтоді, як його прибрали, у різних частинах Північної Ірландії відбулися протести. Доведено, що протести проти прапора відбулися в контексті мирного процесу й миробудівництва в Північній Ірландії. Тоді як попередні прояви невдоволення юніоністів відбувалися під час періоду «Смути», протести проти зняття й заборони прапора сталися в період, коли було досягнуто значних дипломатичних успіхів і відбулося міжконфесійне й політичне примирення. Події до й після ухвалення рішення про підняття прапора Великої Британії над мерією Белфаста стали нагадуванням про те, як різне розуміння того, що «правильно», може призвести до ворожості, навіть якщо рішення ухвалюється більшістю голосів. Питання про прапор оголило суперечності, які існують у суспільстві. З одного боку, це питання віри в конституційні цінності, а з іншого – прагнення до рівності. Це замкнуте коло проблем, як і раніше, складно подолати.

ВИТОКИ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ «У ТРАДИЦІЇ РУСЬКІЙ» У ПОЛІТИЧНІ ДУМЦІ УКРАЇНИ

Галина Панишко — 2025-05-27

Українська політична думка, що формувалася протягом століть є складником духовної, інтелектуальної культури людства. Без минулого немає майбутнього, тому звернення до позицій минулого дає змогу зорієнтуватися у просторі й часі, знайти своє місце в сучасності й майбутньому. Нинішня Україна як держава успадкувала традиції суспільно-політичного життя тих народів, які свого часу з’явилися й проживали на її теренах і створили свої державні об’єднання. Цікавим фактом була «Велика грецька колонізація» та процес освоєння Північного Причорномор’я, вплив грецьких полісів на політичний розвиток східнослов’янських племен. Перші політичні об’єднання (протодержави) на території України з’явилися в степах Північного Причорномор’я, про які найбільш докладну інформацію подає Геродот, який сам відвідав цей регіон. Визначальною, основоположною ідеєю української суспільно-політичної думки є свобода, справедливість, добро, правда – основа, на якій виростають вимоги національної незалежності, соціального визволення й утвердження справедливого демократичного ладу. З появою держави та права в Руській землі з’являються перші літературні твори – «слова», «повчання», «проповіді», «патерики», «сказання», «моління» тощо. Провідною ідеєю була ідея об’єднання удільних князівств навколо престолу великого князя київського, подолання роздробленості. Специфічною рисою формування суспільно-політичної думки й правових учень у Київській Русі було започаткування теоретичних традицій утвердження поглядів на походження держави та князівської влади, стосунки між церквою й державою, цілісність і суверенність політичної влади тощо. Державно-правові й політичні традиції Давньої Русі на сторіччя продовжила Волинсько-Галицька держава (князівство, королівство), що була великим державно- політичним утворенням, яке стало головним політичним центром українських земель на заході. Після занепаду Волинсько-Галицької держави розпочалося просування литовців на Волинь, Подніпров’я, Чернігово-Сіверщину, Поділля. Це була середньовічна феодальна федерація, що успадкувала від Київської Русі й Галицько-Волинської держави інститути держави і права, судоустрій, судочинство, мову, військову й адміністративну організацію, у якій українські князівства користувалися широкою автономією.

ТЕНДЕНЦІЇ ОБРАННЯ ДУХОВЕНСТВА ДО РАЙОННИХ РАД (НА ПРИКЛАДІ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Василь Пахолок — 2025-05-27

У статті досліджено тенденції участі духовенства у виборах до районних рад як кандидатів у депутати. Територіально охоплено всі шістнадцять районів Волинської області, які існували до адміністративно-територіальної реформи 2020 року й були укрупнені в чотири. Хронологічно дослідженням охоплено весь період незалежності України, починаючи від першого демократичного скликання 1990 року й завершуючи першими виборами депутатів районних рад 25 жовтня 2020 року, які проходили на новій територіальній основі. За результатами соціологічних зрізів, серед суспільних і публічних інститутів церква традиційно має високий рівень довіри впродовж усього періоду незалежності України. Це ж сприяє зростанню довіри до духовенства, світська діяльність якого може мати й публічно-управлінський характер, а тому становить науковий інтерес у політичній площині. З’ясовано динаміку участі духовенства у виборчих кампаніях до органів місцевого самоврядування регіонального рівня. Зокрема, у виборчій кампанії 1990 року представники духовенства області не робили спроб вибороти депутатські мандати. Серед причин такої аполітичності духовенства було й відокремлення церкви від держави в радянський період. Однак приклад обрання одного з митрополитів депутатом Верховної Ради в березні 1990 року свідчить про певну готовність служителів церкви включатися в політичне життя національного рівня. Піком політичної активності духовенства на субрегіональному рівні став 2002 рік. Два наступних скликання районних рад знову ж характеризувалося його значною активністю. За результатами виборів 2010 року чисельність обраних служителів церкви вже зменшилася практично удвічі. Очевидно, причинами меншої політичної активності духовенства стало загальне зниження довіри до органів публічної влади, посилення ролі політичних партій в управлінських процесах на регіональному рівні, а звідси й небажання кандидатів асоціюватися з партійними організаціями, які монополізували право висування кандидатів у депутати до районних рад.

ЗАКОНОДАВЧІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРНИМИ ІНДУСТРІЯМИ РЕСПУБЛІКИ КОРЕЯ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Геннадій Казаков — 2025-05-27

У статті здійснено аналіз нормативно-правової бази Республіки Корея, що стосується культурних індустрій, а саме акцент зосереджено на законодавстві щодо музичної, кіно, літературної індустрій та дотичних до них питань. Автор акцентує увагу на ролі культурних індустрій як важливого чинника національної економіки, інструмента формування національної ідентичності та засобу міжнародного впливу. У дослідженні розглянуто нормативно-правову базу Південної Кореї, яка охоплює ключові сектори культурних індустрій, зокрема музичну, кіно та літературну сфери. У статті продемонстровано, що системна державна політика та чітке законодавче забезпечення в Кореї сприяють розвитку культурного бізнесу, міжнародному просуванню національного культурного продукту та формуванню позитивного іміджу країни на світовій арені.Основними законами, які регулюють культурні індустрії Республіка Корея, визначені: Рамковий акт про сприяння культурним індустріям, «Культурна хартія», закони про сприяння міжнародному культурному обміну та про авторське право. Водночас на законодавчому рівні регламентовані окремі культурні індустрії, зокрема музична, кіно, літературна. Автор підкреслює важливість наявності комплексної нормативно-правової бази та системи публічного управління для підвищення конкурентоспроможності культурної продукції й формування позитивного міжнародного іміджу. Наголошено, що Україні варто врахувати досвід Республіка Корея, особливо у питаннях комплексного законодавчого врегулювання культурних індустрій, створення ефективної інституційної системи підтримки, захисту прав митців і споживачів, а також розвитку інфраструктури культурного сектора. Запровадження таких підходів в Україні дозволить підвищити значення культурних індустрій у національній економіці, сприятиме популяризації української культури за кордоном і покращенню міжнародного іміджу держави.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ: АДАПТАЦІЯ ДО НОВИХ ВИКЛИКІВ

Анатолій Круглашов — 2025-05-27

У статті досліджено особливості функціонування місцевого самоврядування в Україні в умовах російської агресії, викликані запровадженням воєнного стану, централізацією управлінських рішень і трансформацією механізмів демократичної участі. Проаналізовано впливи реформ децентралізації на стійкість територіальних громад та їхню здатність забезпечувати життєдіяльність у полікризовий період. Досліджено проблеми координації між органами державної влади та місцевим самоврядуванням. Акцентовано увагу на ключових демографічних, економічних, соціальних та політичних викликах, які постали перед місцевими громадами, включаючи обмеження виборчих прав, зниження рівня громадської активності, ризики надмірної централізації та можливі наслідки таких процесів для післявоєнного відновлення країни. Окреслено перспективи використання цифрових технологій для забезпечення прозорості місцевого управління, роль громадянського суспільства у відновленні публічного врядування, а також механізми посилення участі громад у процесах прийняття рішень. Зроблено висновок, що для збереження демократичних процесів у державі необхідно створювати гнучкі механізми балансування між безпековими потребами та дотриманням принципів децентралізації. Запропоновано науково-практичні рекомендацій для оптимізації політики місцевого самоврядування, включаючи розширення автономії громад, посилення їхньої фінансової спроможності, розвиток електронного врядування, підвищення рівня громадянської участі в управлінських процесах та активне впровадження громадянської освіти як інструменту підвищення політичної культури та обізнаності населення щодо демократичних процедур. Визначено, що збереження та зміцнення інститутів місцевого самоврядування є одним із ключових елементів післявоєнного відновлення України та її інтеграції в європейський економічний, політичний та безпековий простір.

ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ІННОВАТИКИ БІЗНЕС-ПРОЦЕСІВ ПІДПРИЄМСТВАМИ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В КОНТЕКСТІ ЦИФРОВІЗАЦІЇ

Олександр Олійник — 2025-05-27

У статті детально розглянуто особливості й можливості впровадження інноваційно-управлінського підходу в умовах цифрової трансформації харчової галузі, зокрема проаналізовано ключові аспекти, моделі та механізми, які можуть забезпечити ефективну інтеграцію цифрових технологій у галузеві процеси. Значну увагу приділено перспективним напрямам розвитку філософії інноватики бізнес-процесів, зокрема застосуванню концепцій сталого розвитку й цифрових платформ для координації галузевих інновацій. Виділено низку викликів, із якими стикаються підприємства харчової галузі під час цифрової трансформації. Особливу увагу приділено двом основним моделям управління: «Інноваційні екосистеми» та «Гнучкі моделі управління».Перша модель передбачає створення середовища для взаємодії між підприємствами, науковими установами й стартапами, що дає змогу активізувати обмін знаннями й інтелектуальними ресурсами, тоді як друга – акцентує увагу на адаптації до швидко змінного середовища шляхом ітеративного тестування та мінімізації ризиків. На основі проведеного аналізу зроблено висновок про необхідність комплексної державної підтримки для створення сприятливих умов цифровізації харчової галузі. Рекомендовано, щоб державна політика включала як фінансування інноваційних проєктів і стартапів, так і розроблення нормативної бази, яка б забезпечила стандартизацію технологій і спростила інтеграцію цифрових рішень на всіх рівнях галузі.Особливо важливою є державна підтримка в розвитку інноваційної інфраструктури, зокрема створення інкубаторів, центрів технологічної підтримки й дослідницьких лабораторій, що дасть змогу забезпечити доступ до передових ресурсів, експертної допомоги та фінансування для підприємств різного масштабу.Запропоновано рекомендації для активної співпраці між бізнесом, науковими установами й освітніми закладами для створення інноваційних екосистем, які сприятимуть розробленню нових технологій і продуктів, а також забезпечать галузь кваліфікованими фахівцями. Співпраця з освітніми інституціями дасть змогу забезпечити підготовку кадрів із навичками роботи з аналітикою великих даних, штучним інтелектом, IoT та іншими ключовими цифровими технологіями. Така підготовка допоможе харчовій галузі не лише підвищити ефективність управління, а й забезпечити сталість свого розвитку в умовах цифрової економіки.У результаті підкреслено, що подолання бар’єрів, пов’язаних з упровадженням цифрових технологій, сприятиме створенню інноваційної інфраструктури й екосистеми, у якій підприємства різного масштабу матимуть рівні можливості для розвитку.

ДОСВІД СВІТОВИХ ДЕРЖАВ-ЛІДЕРІВ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ

Олександр Салюк-Кравченко — 2025-05-27

У статті досліджено досвід світових держав-лідерів у забезпеченні національної безпеки в енергетичній сфері через механізми публічного управління з додатковим комплексним аналізом відповідної проблематики енергетичної безпеки держави.Проведено науковий аналіз теоретико-фахового підґрунтя безпекового розуміння імперативу національної енергетичної безпеки держав-лідерів світу в контексті розгляду надсистеми національної безпеки країни.Детально розкрито понятійне розуміння й сутність національного рівня енергетичної безпеки держави, окреслено ризики й небезпеки, які існують і виникають для енергетичних систем держав-лідерів в умовах постійних змін функціонування. Наголошено на необхідності підготовки підґрунтя для концепції теоретико-практичних основ запровадження динамічно-адаптивного механізму управління із забезпечення енергетичної безпеки країни в умовах дії глобальних трансформаційних процесів перерозподілу світових політичних впливів між державами-гегемонами. Визначено потребу в налагодженні міждержавних взаємозв’язків у процесах міжнародної співпраці й обміну досвіду із забезпечення власних національних енергетичних безпек. Проілюстровано коло країн, які можна зарахувати за світовими показниками виробництва й споживанням енергії та палива до представників держав-лідерів (щодо розташування в частинах світу) у забезпеченні національної безпеки в енергетичній сфері. Проінформовано про результати рейтингу всесвітньої енергетичної трилеми-2023, яка предметно демонструє здобутки прогресивних національних енергетичних галузей держав-лідерів у світі на підставі результатів проаналізованої інформації Всесвітньою енергетичною радою.Досліджено підходи й принципи реалізації безпекових стратегічних програм і запоруки основ державних енергетичних політик з безпекових питань основних ключових держав-лідерів у регіонах світу (Європи, Америки й Азії) і загалом держав-гегемонів глобального енергетичного впливу на прикладі Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки й Китайської Народної Республіки.Наукова новизна дослідження полягає в ілюструванні базису управлінських чинників (компонентів) побудови ефективної політики держави-лідера власної національної енергетичної безпеки в умовах трансформаційних процесів становлення новітньої енергетичної системи глобальної міждержавної взаємодії. Додатково надано розкриття розуміння терміна «держава-лідер в енергетичній сфері національного рівня безпеки» (країна, яка передусім має ефективну і стійку власну збалансовану енергетичну систему з інтегрованим безпековим механізмом управління, що надає необмежене поле дії на глобальному рівні міждержавної енергетичної взаємодії через інструменти офіційної та прихованої дипломатії відстоювання, проштовхування й популяризації національних інтересів енергетичної політики держави у сферах інтересів інших країн, що в кінцевому питанні реалізації представлено власною світовою гегемонією в енергетиці).

ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ З ПОГЛЯДУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Тихон Яровой — 2025-05-27

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем і перспектив розвитку енергетичної політики України з погляду національної безпеки. Розглянуто ключові виклики, які виникають через залежність від імпортних енергоносіїв, зношеність енергетичної інфраструктури, недостатній рівень розвитку відновлюваних джерел енергії та нерівномірний енергетичний розвиток регіонів. Автор детально проаналізував вплив цих чинників на соціально-економічну стабільність країни та її енергетичну безпеку.Виявлено, що основними бар’єрами для стабільного розвитку енергетичного сектору є недостатній рівень модернізації інфраструктури, обмежене фінансування, низька інвестиційна привабливість і відсутність довгострокової державної стратегії. Установлено, що ключову роль у забезпеченні енергетичної безпеки відіграє впровадження інноваційних технологій, таких як Smart Grid, а також розвиток відновлюваних джерел енергії. Автор акцентує увагу на проблемах енергетичної корупції, яка послаблює регулювання галузі, створює дисбаланс на ринку та знижує довіру міжнародних партнерів.Обґрунтовано перспективні напрями вдосконалення енергетичної політики України, серед яких – диверсифікація джерел постачання енергоносіїв, інтеграція до європейських енергетичних ринків, створення ефективної нормативно-правової бази для підтримки інновацій у сфері енергетики. Запропоновано заходи для розвитку відновлюваних джерел енергії, а саме: державні програми стимулювання інвестицій, фінансування проєктів зеленої енергетики й оптимізація регуляторного середовища. Наголошено на важливості державної підтримки термомодернізації та впровадження енергоефективних технологій у промисловості й житловому секторі.На окрему увагу заслуговує питання інтеграції України до європейських енергетичних систем, що відкриває доступ до ENTSO-E та сприяє стабільності постачання електроенергії. Підключення до загальноєвропейської мережі розглядається як стратегічний крок для зменшення залежності від монопольних постачальників і підвищення енергетичної незалежності. У статті підкреслено, що створення прозорого ринку енергоресурсів і посилення державного контролю за енергетичною інфраструктурою є критично важливими для подолання викликів у цій сфері.